Мистецтво часів невільного соціуму

Приємний сюрприз для автора — вручення диплома «Краща книга виставки-форуму «Українська книга на Одещині—2026» за другий випуск цієї монографії, яким він відзначений на цьогорічному «Інтелект-форумі» у номінації «Науково-документальне видання». Цю приємну місію виконала завідувачка відділу мистецтва ОННБ, член журі конкурсу Тетяна Щурова.

Презентація, яка набула форми творчої зустрічі з автором, відбувалася в камерній і теплий атмосфері, адже в Олексія Роготченка з багатьма одеситами встановилися давні партнерські й дружні стосунки як по спілчанській, так і по науково-дослідницькій роботі. У новодруці зустрічаються десятки імен наших земляків, зокрема й призабутих, чий внесок у розвиток мистецтва означеного періоду є беззаперечним. Одним із бенефіціарів на сторінках книги є згаданий уже Анатолій Горбенко. «Ви здійснили титанічну роботу, яка заслуговує на вдячність і пошанування, — зазначив очільник обласної організації НСХУ. — Наважуся в цій аудиторії озвучити намір правління Національної спілки художників України пропонувати презентоване видання на здобуття найвищої державної нагороди — Національної премії України імені Тараса Шевченка».

На презентації була присутня дружина і соратниця автора, старша наукова співробітниця Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Світлана Роготченко, якій і присвячена ця монографія. Не зайве нагадати, що з початком повномасштабної війни подружжя вступило в загін самооборони, щоб зупинити рашистські орди, які сунули на столицю.

Презентації передувала ще одна планова поїздка. «Перш ніж ми розпочнемо цей «інтелектуальний штурм», хочу подякувати хлопчикам і дівчаткам, які на передовій нині боронять нас й уможливлюють подібні зустрічі, — звернувся до присутніх київський гість. — Ми приїхали спершу до Одеси, а невдовзі з місією, як заступник голови НСХУ, я побував в Очакові, щоб перевірити стан майна нашої Творчої бази імені Р. Судковського. Ми пробули там три дні й 6 липня потрапили під страшний обстріл рекреаційної зони, і, мушу визнати, це справді дуже й дуже страшно. Хто б не розповідав бравурні речі, але коли над тобою пролітає армада ворожих дронів, а наші їм протидіють, то молишся, щоб вони не потрапили в тебе. Наша база не постраждала, і сподіваємося, що вже наступного року ми проведемо на ній масштабний південний пленер, на який запросимо воїнів, митців, мистецтвознавців і культурологів, кращих із кращих...».

Кожна велика справа має свою стартову точку і мотивацію, зрештою, здорову амбіцію науковця, свідомого своєї місії. Презентоване видання, яка охоплює період 1920 — 1980 років, містить потужну джерельну базу — це близько тисячі позицій бібліографії та архівних документів 50 інституцій. Їй передувало майже тисяча статей, численних промов й одинадцять монографій мистецтвознавця.

«Почалася ця робота, — продовжував наш гість, — ще далекого 1970-го, коли я був студентом. Харківський журнал «Ранок» опублікував мою статтю під назвою «Троє з однієї майстерні»… Насправді я цікавлюся темою невільного соціуму і соціалістичного реалізму впродовж багатьох років. Два десятиліття тому, під час захисту дисертації, я видав книжку «Соціалістичний реалізм і тоталітаризм», що охоплює період 1920 — 1950-х мистецтва України і радянського мистецтва. Головна моя мета — донести до суспільства, до молодого покоління, що відбувалося з нашим мистецтвом протягом шістдесяти тоталітарних років. Адже відходить наше покоління, але далеко не всі науковці готові пояснити, чому митці тієї доби творили саме таким чином. Я прагнув пояснити це в своїй книжці, адже просто виголошена промова, якщо вона не підтверджена документально, — це лише красиво виявлена емоція. Кажу жартома, що, працюючи в архівах, я провів «у застінках КДБ» пів свого життя. Цією темою молодь здебільшого не цікавиться, а інші бояться за неї братися. Я зрозумів: якщо ми не розкажемо правду сьогодні, то завтра буде пізно. Хтось має взяти на себе місію розповісти про ті страшні, тяжкі роки. Ця книга — не підручник, це виклад мого особистого розуміння і пропозиції».

Щодо назви книги, природно виникає полемічне питання: чому «зображальне» мистецтво, а не «образотворче», оскільки цей термін є уживанішим? Автор дає таке пояснення: «У 1920-ті спостерігався розквіт мистецтв — мистецтва літературного і театрального, і, зрозуміло, образотворчого, або «зображального», як тоді казали, і це слово я намагаюся повернути. Бо насправді «образотворче» — це творення образу, а «зображальне» — це все решти».

Олексій Роготченко перейнявся долею творчих людей — заручників тієї трагічної епохи, тож як людина поінформована гостро реагує на шаблонні оцінки чи некоректну характеристику, намагання показати її тільки в чорному світлі. Етичний момент є для нього визначальним. Після ухвалення сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій» посилення тотального контролю відбувалося через цькування, переслідування найталановитіших і найяскравіших особистостей. Здебільшого звинувачення ґрунтувалися на доносах колег. Трансформація суспільної свідомості відбувалася в атмосфері страху, повної правової незахищеності особи.

Як приклад науковець навів факти із життя в кооперативі літераторів — будинку «Слово» в Харкові, де був так званий 41-й — зашифрований — інформатор НКВС. З цим кооперативом пов’язують початок «Розстріляного відродження» (після арешту М. Ялового і самогубства М. Хвильового). Подібне відбувалося й у Києві в «Роліті» (кооператив «Робітник літератури»). «Бажан згадував, що «перед самою війною я вже лягав спати у пальто, — розповідає Роготченко, — бо один «фраєрок» ліг у кальсонах і так його й забрали, і в такому ж вигляді він пішов на суд, а далі — у Сибір». Зазначу, що подібний кооперативний дім — «Будинок спеціалістів» — був і в Одесі, на Французькому бульварі, 12/2 (тоді Пролетарський), у якому впродовж 1925 — 1936 років проживала сім’я Михайла Жука (заарештованого в 1931-у).

Посилюють загальну картину терору жахливі факти застосування садистських методів каральними органами. «Жити по-іншому, — продовжував промовець, — означало потрапити «під лещата». Що малося на увазі? У 1939 році Сталін особисто відправив листа «на Україну», в якому писав, що документ від 1937-го набуває чинності. Згідно з директивою, передбачався дозвіл на застосування фізичної сили до «ворогів народу». На практиці це означало, що в кабінеті слідчих до столу були прикуті лещата і під кінець допиту чоловікам затискали... геніталії, а жінкам — соски. Коли сьогодні мені розказують, що наше покоління було продажним, своїм студентам я завжди кажу: «Візьміть маленькі дитячі лещата і спробуйте щось собі затиснути. На якому оберті ви розкажете усе? Фізичний біль мало хто витримував. Історія знає один випадок, пов’язаний із Софією Нелепінською-Бойчук, яку геть розтрощили, але вона себе не обмовила»…

Структурно книга побудована так, що із заглибленням у її зміст у свідомості читача складається цілісна картина поступової уніфікації українського мистецтва через тотальний контроль з боку правлячої партії. Також наголошується на надважливій ролі в цих процесах на просторі СРСР саме України, мистецтво якої тривалий час продовжувало розвиватися в європейському контексті. Адже протягом 1924 — 1934 років українські мистці, як зазначає автор, були представлені на Венеційській бієнале.

На сторінках монографії розкриваються такі поняття, як «авангард», «соціалістичний реалізм», «неофіційне мистецтво», «космополітизм», «нонконформізм» тощо. Використовуючи компаративний метод, а також методи дедукції/індукції, явища конкретизуються або, навпаки, узагальнюються на основі численних прикладів. Зрештою, домінування нової ідеології та класової політичної системи призводить до одновекторності в сфері культури і втрати митцем суб’єктності. У цьому сенсі цікаві паралелі з мистецтвом тоталітарних держав — нацистської Німеччини і фашистської Італії з їх культом вождя, а також фізично неперевершеної, нової людини (l’uomo nuovo).

Значна увага приділяється проявам української ідентичності та резистентності, стійкості на її основі. Важливий наголос зроблений на ролі Одеси, особливо в протистоянні з офіційним мистецтвом, зокрема «Парканній виставці» В. Хруща і С. Сичова у 1967 році — задовго до «Бульдозерної виставки» в Москві (1974). Задля справедливості відзначу, що й сам термін «нонконформізм» як синонім «неофіційного мистецтва» вперше з’явився в есе «Духовний стоїцизм художника в радянському суспільстві» (1979) представниці одеського андеґраунду Люди Ястреб. (Можна ще згадати про оригінальну одеську школу кераміки, яка постала в другій половині 1920-х на чолі з Михайлом Жуком — митцем європейського масштабу).

Наголос на відпорності нині актуальний в умовах війни, коли особливо гостро постає питання збереження української ідентичності й відновлення після травматичних подій. Ілюстрацією цього меседжу під час презентації слугували постери з проєктом і видами пам’ятного знака «Незламність» — зразка художнього кування, установленого на території Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» (Київ). Ідея монумента належить подружжю Роготченків, а виконавцями є Вікторія та Олександр Гуменюки (фірма «Артферрум», Одеса).

Інший аспект проблеми пов’язаний з атавізмами, адже, як вважає автор, соціалістичний реалізм як стиль і метод не зник повністю, а трансформувався, як, зрештою, і Спілка художників, яка в більшості випадків нині переймається творчими й соціальними проблемами митців, адаптацією до вимог вітчизняного арт-ринку. Варто зазначити, що в 2011 році Олексій Роготченко був співкуратором української експозиції на Венеційській бієнале сучасного мистецтва (Італія).

Насамкінець хочу наголосити, що Олексій Олексійович має ту позитивну людську якість, яку визначають як «приваблива особистість». Йому притаманні патріотизм, відкритість, чесність, відсутність фальші й дружелюбність, помножені на талановитість, відданість і натхненне служіння мистецтву. Жодної книги з трьох випусків він не продав — усі роздарував бібліотекам вишів, дозволивши також доступ у відкритих джерелах до її електронної версії.

Сподіваємося, що перевидання монографії в майбутньому забезпечить паперовими примірниками більшість профільних освітніх закладів. Цьогоріч примірники цієї книги автор подарував ОННБ (друге видання) та ООУНБ ім. М.С. Грушевського (третє видання), а це означає, що ще один важливий крок зроблено. Відтепер у фонді Бібліотеки Грушевського, що стала локацією для цієї пам’ятної презентації, доступні примірники нової праці та монографії «Соціалістичний реалізм і тоталітаризм» (Київ, «Фенікс», 2007), яка вже сьогодні є бібліографічною рідкістю.

Володимир КУДЛАЧ,
художник, мистецтвознавець-дослідник,
модератор зустрічі.

Довідково. Олексій Олексійович Роготченко (нар. 1954) — доктор мистецтвознавства, старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва (ІПСМУ), член-кореспондент НАМ України, професор; заслужений діяч мистецтв України, член НСХУ, заступник голови НСХУ, заступник голови секції критики та мистецтвознавства Київської організації НСХУ; головний редактор збірника ІПСМУ «МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія».

НА ФОТО: світлина на пам’ять.
Фото автора.