Примус РФ до переговорів

План капітуляції України провалився

Повернувшись до Білого дому у січні 2025 року, президент США Дональд Трамп одразу взявся за реалізацію власного плану припинення війни. Однак його розуміння цього процесу цілком суперечило національним інтересам України. Команда Д. Трампа виступила не як неупереджений медіатор, а фактично як учасник переговорів на боці Росії, повністю ігноруючи межу між агресором і жертвою агресії. Д. Трамп досі публічно називає виключення Росії із G8 «дуже великою помилкою», а головною перешкодою для миру вважає суто «ненависть між Зеленським і Путіним» (?). Сприймаючи війну як абстрактний конфлікт, де слабкий (Україна) має просто прийняти умови сильного (РФ), американський президент практично підштовхував Київ до втрати суверенітету.

Д.Трамп неодноразово заявляв, що європейці мають самостійно займатися цією війною, але водночас повністю блокував участь представників ЄС чи НАТО у стратегічних переговорах, не бажаючи ділити з ними лаври миротворця. Ба більше, із січня 2025 року його адміністрація практично припинила військову та фінансову допомогу Україні, натомість продаючи європейцям озброєння, призначене для ЗСУ.

Втім, російсько-американський план капітуляції України провалився. Нашій державі вдалося вистояти завдяки стійкості Сил оборони, послідовній полі-тиці керівництва та фінансовій автономії європейських партнерів, які не піддалися тиску Вашингтона й шантажу Кремля. Паралельно український ОПК продемонстрував безпрецедентний стрибок, збільшивши свої виробничі потужності за роки повномасштабної війни у 50 разів. Станом на літо 2026-го понад 75% озброєння та військової техніки для ЗСУ виробляється в Україні або на спільних підприємствах із європейськими союзниками.

Перспективи поновлення переговорного процесу

Після відновлення збройної конфронтації США та Ізраїлю з Іраном наприкінці лютого 2026 року переговорний процес між Україною та РФ за посередництва Вашингтона остаточно загальмувався. Авантюрна спец-операція Д. Трампа в Перській затоці затяглася. Не встигли президенти США та Ірану 18 червня підписати дистанційно меморандум про взаєморозу-міння, як уже вночі 28 червня сторони обмінялися черговими ракетними ударами, що знову відтермінувало мирне врегулювання.

Оскільки 75% американців виступають проти цієї затяжної кампанії, вона стрімко руйнує рейтинги Д. Трампа. На кінець червня 2026-го рівень схвалення його діяльності впав до 37%, тоді як рівень несхвалення сягнув 57%. Наближення проміжних виборів до Конгресу 3 листопада нинішнього року, які можуть змінити баланс сил на користь демократів, суттєво обмежує можливості Білого дому. Д. Трамп більше не може проводити відверто проросі-йську лінію: за даними YouGovUSA, 62% американців підтримують Україну і лише 2% — Росію, а 57% громадян вимагають збереження або збільшення допомоги Києву. Попри республіканську більшість, Конгрес продовжує підтримувати Україну: 11 червня Комітет Сенату з питань збройних сил схвалив збільшення фінансування Ініціативи безпекової допомоги Україні (USAI) до 750 млн доларів.

Характер наступних можливих перемовин тепер диктує ситуація на фронті. На червень 2026-го стратегічна ініціатива поступово переходить до Сил оборони України, а наступальний потенціал РФ виснажується. Масштабні атаки ворога сповільнилися, ЗСУ системно руйнують логістику окупантів, завдаючи ударів по кримських переправах та військових об’є-ктах у глибині РФ. Хоча си-

туація залишається хиткою, з’являється дедалі більше підстав для асиметричної перемоги України, про яку пише академік Володимир Горбулін. Як зазначає експосол США Стівен Пайфер у книзі «Орел і тризуб», «Горбулін — найкращий стратегічний мислитель України».

Усвідомлюючи, що Росія втрачає позиції, адміністрація Трампа змушена змінювати риторику. Подальша активна особиста участь президента США у перемовинах є малоймовірною, а місії його довірених осіб, таких як Стів Віткофф та Джаред Кушнер, досі продемонстрували повну безрезультатність через їхню проросійську заангажованість. Утім, Вашингтон не виключає нових спроб так званого «посередництва»: 8 травня у Римі держсекретар Марко Рубіо визнав, що попередні спроби американської медіації не дали плодів, але «США готові до нових кроків, якщо це буде конструктивним».

Чи долучиться до перемовин ЄС?

Київ чітко заявляє: перемир’я (full ceasefire) необхідне лише як основна умова для дипломатичного розв’язання конфлікту, що не дозволить Росії використати паузу для переозброєння. Будь-які домовленості мають супроводжуватися реальними безпековими гарантіями від США та Європи, а фіксація лінії фронту як постійного статусу-кво повністю відкидається.

Світовою сенсацією став відкритий лист Володимира Зеленського до Путіна від 4 червня, у якому він запропонував провести прямі перегово-

ри тет-а-тет у будь-якій ней-тральній країні. Цей крок наочно продемонстрував міжнародній спільноті, що Кремль боїться реального миру. Натомість у Москві зазначають, що Путін розмовлятиме лише після капітуляції України на його умовах.

Тим часом центр дипломатичної ініціативи зміщується до Європи. Зустріч В. Зеленського з лідерами «великої трійки» Є-3 (Британії, Франції та ФРН) 7 червня в Лондоні завершилася спільною заявою, яка визначила п’ять жорстких умов для справедливого миру:

— негайне та повне припинення бойових дій на всій території України;

— непорушність міжнародно визнаних кордонів;

— юридично зобов’язуючі гарантії безпеки для України;

— заморожування російських активів до повної компенсації збитків Україні;

— врахування інтересів ЄС і НАТО у майбутній мирній угоді.

9 червня речник Кремля Д. Пєсков назвав висунення цих умов європейцями «неприйнятним». Однак уже на саміті G7 в Евіані (Франція) 15-17 червня лідери продемонстрували безпрецедентну єдність. Навіть Д. Трамп під час цієї зустрічі визнав, що результати України на полі бою перевершили його очікування, і він більше не впевнений у воєнній перемозі Росії.

Україна наполягає, що сама визначатиме європейських представників за столом перемовин, відкидаючи нав’язані Москвою кандидатури. Допоки лідери ЄС шукають нові формати переговорів через розчарування політикою Д. Трампа, всередині Євросоюзу тривають дискусії. Ще на початку 2026 року президент Естонії Алар Каріс та прем’єрка Латвії Евіка Сіліня пропонували призначити спецпредставника ЄС для переговорів з РФ. Утім, за пів року їхні наступники — прем’єр-міністри Естонії Крістен Міхал та Латвії Андріс Кулбергс — в інтерв’ю Euractiv 28 червня рішуче виступили проти «мирних» угод та будь-яких поступок агресору. Вони наголошують, що Росія не шукає справжнього миру, тому будь-які альтернативні дипломатичні канали чи перемовини зараз є хибними та небезпечними.

Президент Євроради Антоніо Кошта заявив, що «ЄС має потенціал для переговорів з Путіним» за погодженням з Києвом, згадавши, що під час саміту на Кіпрі 23—24 квітня В. Зеленський закликав європейців бути готовими зробити внесок у переговорний процес. Як з’ясувалося, А. Кошта вже розпочав короткострокові дипломатичні контакти з Москвою, що викликало гостру критику з боку лідерів Франції та ФРН за відсутність попередніх консультацій.

Єдиного бачення у Брюсселі досі нема: серед кандидатів на роль переговорників називали Каю Каллас, Александра Стубба, Маріо Драгі та Ангелу Меркель, проте всі вони відмовилися. Топдипломатка ЄС Кая Каллас чітко підкреслила, що Брюссель ніколи не буде «нейтральним» медіатором, адже він стоїть на боці України та захищає власну безпеку. 9 червня на саміті NB8 у Таллінні Володимир Зеленський підсумував: «Європа обов’язково має бути стороною переговорів. Європа не може бути просто медіатором, бо вона на боці України».

Позиція Кремля щодо посередництва Євросоюзу

23 червня Путін заявив про готовність до перемовин, але винятково на базі стамбульських вимог березня 2022 року, «реалій на місцях» та ультиматумів свого виступу в МЗС у червні 2024-го, а також згідно з «модальностями» Анкориджа. Однак уже 25 червня Марко Рубіо офіційно спростував заяви Кремля про нібито досягнуті домовленості в Анкориджі. 28 червня на з’їзді «Единой России» Путін знову підтвердив намір діяти виключно воєнними засобами, хоча соцопитування ФОМ за 19—21 червня зафіксувало падіння його підтримки в Росії до найнижчої позначки з лютого 2022-го.

Попри те, що Москва довго відкидала роль Брюсселя, на мій погляд, все ж Путін може піти на контакти з ЄС через власні прагматичні розрахунки:

— він розчарувався у здатності Д. Трампа швидко заблокувати Україну протягом 2025 року;

— Кремль сподівається посилити розкол всередині Європи через проросійські популістські ультраправі політичні сили;

— можливі контакти Путіна з лідерами ЄС можуть створити ілюзію його виходу з міжнародної ізоляції;

— складність ухвалення рішень в ЄС шляхом консенсусу відкриває перед Кремлем простір для маніпуляцій;

— Москва планує корумпувати європейські еліти обіцянками повоєнних контрактів (за зразком Г. Шредера);

— Росія сподівається використати окремих лідерів для тиску на Київ.

Схоже, що до переговорного процесу намагається долучитися й Пекін: 29 червня на засіданні Радбезу ООН представник КНР Сунь Лей закликав Москву і Київ до термінового відновлення переговорів. Передбачаючи поразку РФ, Китай, очевидно, намагається дистанціюватися від токсичного союзника та уві-йти до коаліції «миротворців». Проте, на відміну від КНР, представники ЄС за столом перемовин чітко захищатимуть інтереси України.

7-8 липня в Анкарі відбувся черговий саміт НАТО. Головна увага на ньому приділялася нарощуванню потужностей військово-промислового комплексу Альянсу задля зміцнення його східного флангу. Учасники саміту ухвалили рішення щодо виділення щорічно 70 млрд. євро військової підтримки Україні європейськими союзниками та Канадою упродовж 2026—2027 років (загалом 140 мільярдів євро).

Делегацію України на саміті в Туреччині очолював президент В. Зеленський. Хоча в порядку денному питання мирних переговорів між Україною і РФ окремо не стояло, але воно обговорювалося в той чи інший спосіб, зокрема під час кулуарних зустрічей Президента України з лідерами США і Європи. При цьому президент Туреччини Реджеп Ердоган вкотре запропонував провести мирні переговори в Анкарі. Цього разу акцент робився на тому, щоб здійснити тиск на Путіна і примусити його погодитися на припинення бойових дій та поновлення переговорів з метою досягнення угоди про справедливе й довготривале мирне врегулювання російсько-української війни із звільненням від російської окупації всіх окупованих українських територій. Утім, поки що не вирішено — чи зможуть представники США, Європи й України створити ближчим часом одну переговорну команду. На мій погляд, такі перемовини можуть тривати не один рік.

* * *

Російська агресія оголила глибоку кризу міжнародних інституцій. ООН паралізована правом вето країни-агресора у Раді Безпеки, а два інших постійних члени — КНР та США — фактично потурають агресору. За цих обставин будь-які паперові домовленості не матимуть сили. Війна також виявила слабкість європейської архітектури безпеки — НАТО, ЄС та ОБСЄ, які тривалий час демонстрували повільність ухвалення рішень через консенсусну систему та внутрішній популізм окремих країн (Угорщина, Словаччина). Однак російська загроза заставила їх розпочати трансформацію. Примусити Росію до справедливого миру не можливо паперовими деклараціями — зупинити агресора здатна лише сила спільної коаліції України, європейських союзників та їхніх глобальних демократичних партнерів.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.