Зраджений поляками, проклятий росіянами, відомий у Європі

Іван Мазепа був першим діячем домодерної епохи, який щиро прагнув незалежності України, пояснює в інтерв’ю LB.ua російська історикиня польського походження Тетяна ТАЇРОВА-ЯКОВЛЄВА, авторка кількох монографій про українську Гетьманщину, одна з яких присвячена Мазепі.

Таїрова-Яковлєва давно не живе в путінській Росії. Вона симпатизує Україні й відкрито засуджує розв’язану РФ війну. До 2022 року дослідниця працювала в російських архівах, а нині робить відкриття в європейських. Каже, що тепер може по-новому розповісти про стосунки Мазепи з поляками. Й обіцяє: все це буде в новій редакції її книжки «Іван Мазепа». Перше видання вийшло українською 2018-го; друге, доповнене, побачить світ за кілька місяців.

Типовий Мазепа

Тетяна Таїрова-Яковлєва зауважує, що загалом доля Івана Мазепи була типовою для молодих шляхтичів того часу. Він народився в січні 1640 року (на цій даті як наново встановленій наполягає співрозмовниця, хоч інші джерела вказують роком народження Мазепи 1639-й. — Ред.).

Батько Адам-Стефан Мазепа був соратником Богдана Хмельницького. Після смерті Хмельницького долучився до гетьмана Івана Виговського, ініціатора Гадяцьких угод, котрі мали б перетворити Річ Посполиту на конфедерацію трьох держав — Польщі, Великого князівства Литовського й України на чолі з гетьманом. Україна здобула б статус окремого суб’єкта під назвою Велике князівство Руське.

Нічого цього не реалізували. Але юний Іван Мазепа зростав в атмосфері, де відповідальність за державу беруть у свої руки тут і зараз. І де сприймають як даність потребу побудувати такий світ, де Україна буде рівною поміж інших держав.

Родина Мазеп була нечисленною. Лише батьки і двоє дітей — Іван мав сестру Олександру (Олесю). Після смерті чоловіка мати Мазепи Марина пішла в монастир. Від 1683 року була вже відома як ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря. За свідченням істориків, стала доброю порадницею синові. А щодо сестри, то її трьома дітьми — своїми племінниками — Мазепа активно опікувався. «Якщо і не кожний молодий шляхтич проживав саме таке життя, як Мазепа, то кожен про нього мріяв. Це був типовий шлях для тодішньої молоді», — розповідає Тетяна Таїрова-Яковлєва.

Іван Мазепа здобув добру освіту в Києво-Могилянському колегіумі. Там він опанував латину, поетику, риторику. Розмовляв італійською, німецькою, французькою, польською, російською та татарською. Знав військову справу, фехтування, умів їздити верхи. А ще, акцентує співрозмовниця, багато подорожував — бачив Європу і як живуть інші народи.

До речі, історикиня переконана: якщо й ставити ще один пам’ятник Мазепі, то ближчому до середнього віку — 50-літньому гетьману України, а не 70-літньому політику, який на схилі життя багато чого передумав й осмислив свої помилки. Саме чоловіку в розквіті сил, чиї очі палали, коли він виношував «величезні плани відбудови України, об’єднання України, подолання Руїни», каже вона.

Друзі й вороги

Коли просимо Таїрову-Яковлєву назвати, скажімо, три-п’ять персон, які мали на Мазепу найбільший вплив, вона замислюється. І нарешті озвучує. Передусім — це гетьман Іван Виговський. Як людина, котра зважилася розірвати зв’язки України з Росією, а замість московського царства зробити ставку на Річ Посполиту, він справив велике враження на Мазепу.

Друга людина, а точніше, група — «усі ті наставники, які навчали Мазепу в Києво-Могилянському колегіумі». З них історикиня виділяє архієпископа Чернігівського та Новгород-Сіверського Лазара Барановича, який керував колегіумом у 1650-х роках. Він багато допомагав і скеровував свого найуспішнішого та найталановитішого учня.

Третя в цьому списку — Марія Луїза Гонзага Неверська. Француженка, яка під іменем Людовіки Марії стала королевою Речі Посполитої та дружиною останніх королів династії Ваза — Владислава IV і Яна II Казимира. Пам’ятаєте Дюма і його трилогію про «королеву Марго», Варфоломіївську ніч, Катерину Медичі й усіх, хто був близьким до династії Валуа? Марія Луїза була родичкою герцога де Гіза — саме того, який ледь не по-збавив трону короля Франції Генріха ІІІ.

Іван Мазепа не мав романтичних стосунків зі значно старшою від нього королевою. Це була дружня близькість, як і з королем Яном Казимиром. Батько Мазепи мріяв про велику кар’єру для сина, тож скерував його на придворну службу до польського можно-владця. Вочевидь, Мазепа був чарівливою людиною, якщо зумів здобути прихильність багатьох.

«Мазепа був дуже тісно пов’язаний з Польщею. Він провів там майже дев’ять років і весь цей час служив польському королю. Мазепа — однозначно людина європейської культури. У ті часи його знала і Священна Римська імперія, і Франція, і Голландія. Мазепа — український феномен, бо жодного іншого політичного діяча з України не знають у світі так широко, як Мазепу. І Джордж Байрон, і Віктор Гюго, і Юліуш Словацький, і Ференц Ліст, і Петро Чайковський присвячували йому свої поетичні й музичні твори. І це тільки якщо говорити про ХІХ століття», — зауважує Тетяна Таїрова-Яковлєва.

Додамо, що енциклопедичні джерела кажуть про 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів і 6 скульптур, присвячених Мазепі. «Це цілком європейська людина», — наголошує Таїрова-Яковлєва. І не лише в розумінні освіти, виховання чи світогляду, а й через упізнаваність у Європі.

Про Польщу історикиня додає, що в останній редакції книжки вона по-новому осмислює стосунки Мазепи з цією країною. І, зокрема, розвінчує міф, що він зрадив Яна ІІ Казимира. «Радше, все навпаки: Річ Посполита певною мірою зрадила Мазепу. Це Річ Посполита винесла Мазепі смертний вирок, через що він мусив податися до гетьмана Дорошенка». А ще зауважує, що її дослідження по-іншому ви-світлить і взаємини між Мазепою та Станіславом Лєщинським — польський король, якого останнім застане Іван Мазепа, і про нього ми згадаємо згодом.

Міф про великого зрадника

Після Польщі Мазепа певний час служив у гетьмана Петра Дорошенка. Останній, як пише історик Самійло Величко, оцінив «метикуватого» юнака й доручав йому дипломатичні місії. Дорошенка Таїрова-Яковлєва називає четвертою людиною, що мала значний вплив на Мазепу. Сам Дорошенко намагався зробити те, що робили всі гетьмани періоду Руїни (між правлінням Богдана Хмельницького й Івана Мазепи) — об’єднати Україну й покласти край іноземному пануванню в ній.

1666-го Дорошенко уклав союз із Кримським ханством. А вже за десять років, 1676-го, присягнув на вірність московському царю Федору ІІІ. Гетьманську булаву після Дорошенка отримав Іван Самойлович. Йому Іван Мазепа також служив. «Тривалий час, майже 15 років, Мазепа був помічником Самойловича, а потім генеральним осавулом. Він відчутно впливав на політику гетьмана в ті часи», — зазначає Таїрова-Яковлєва.

Радянська, а пізніше й росі-йська історіографія викорис-тає численні перипетії в житті Івана Мазепи, щоб оголосити його таким собі вічним зрадником. Мовляв, спочатку він зрадив Яна Казимира, потім — Петра Дорошенка, ще пізніше — царя Петра І. Усе це абсолютно не відповідає дійсності, наголошує Таїрова-Яковлєва. Про польський королівський двір вона розповість у книжці, а от міф про зраду Петра Дорошенка розвінчує просто зараз.

У 1674-у Дорошенко відправив Мазепу до османів, але дорогою той потрапив у полон до запорожців Івана Сірка. Про те, хто такий кошовий отаман Війська Запорізького Іван Сірко, можна написати окрему статтю, і навіть не одну. У різні часи він виступав і проти Москви, і проти Варшави, і проти османів. Сірко не дав убити Мазепу, і досить скоро той працював уже на Самойловича. Але зрадити Дорошенка, який добровільно зрікся гетьманства, полонений Мазепа ніяк не міг.

Самойлович на короткий час проголосив себе гетьманом Лівобережної та Правобережної України. На ці дві частини наша держава була поділена в часи Руїни. Забігаючи наперед, зауважимо, що згодом Лівобережжя опинилося під владою Москви, а Правобережжя — під владою Речі Посполитої. Самойлович належав до лівобережних гетьманів, й ані йому, ані його попереднику Дорошенку не вдалося об’єднати Україну під однією булавою.

Був лише один гетьман в історії України, який об’єднав Лівобережжя й Правобережжя, ім’я його — Іван Мазепа. Ще в Самойловича він сформулював для себе програму максимум: об’єднання України, економічна незалежність, церковна незалежність, цілісність і безпека України. «Це величезна мета, яку ніхто не міг досягти. Але Мазепа це зробив», — каже Таїрова-Яковлєва.

Вона називає п’яту людину, яка мала вплив на Мазепу та залишила в його житті значний слід: Василь Голіцин. Це московський боярин і воєвода царівни Софії Олексіївни. Разом із Самойловичем Голіцин здійснив невдалий похід на Кримське ханство. У провалі Голіцин звинуватив Самойловича та інспірував його відсторонення. Після цього гетьманська булава дісталася Іванові Мазепі — так, не без підтримки Голіцина.

Це було у 1687 році — Мазепі тоді сповнилося 47.

Гетьман України. І друг царя Петра?

Ставши гетьманом, Мазепа ще якийсь час дружив і з Голіциним, і з царівною Софією. Слово «дружив», звісно, слід взяти в лапки та не сприймати буквально. Від Голіцина він всотував розуміння того, як загалом облаштоване московське царство, які в ньому підкилимні ігри. Коли у 1689 році після палацового перевороту до влади у Москві прийшла партія Наришкіних, яка усунула від керування царівну Софію і посадила на трон юного Петра І, Мазепа став «дружити» і з ним також.

Він використовував максимум часу для того, щоб розбудовувати українську державу — так, як він її бачив та розумів. Як ревний православний християнин, Мазепа звів майже 350 церков у стилі українського бароко, а ще 80 — відреставрував або перебудував. Особливо вкладався у розбудову Києво-Печерської лаври, а ще підтримував Києво-Могилянський колегіум, котрий за його правління набув статусу академії.

«Це була надзвичайна щедра людина. Мазепа вкладався у все, що, з його точки зору, було важливим для культури. Він давав гроші, не рахуючи, якщо йшлося про розвиток поетичного слова, науки, музики тощо. Був меценатом талантів та підтримкою нужденних. Він допомагав митрополиту Дмитру Тупталу, купував для нього дорогі книги, аби той — як письменник та проповідник — міг спокійно завершити свій головний труд — книгу «Житія святих», — розповідає Таїрова-Яковлєва.

Історикиня також додає, що Мазепа мав яскравий підприємницький талант. Він розширив торгівельні відносини з усіма сусідами — Кримським ханством, країнами чорноморсько-дунайського поясу, з Угорщиною, Польщею, Литвою. Але й це не все, бо Мазепа думав про те, як підтримати ті галузі промисловості, які у XVII столітті вимагали сприяння від держави та капіталовкладень. Зокрема, він написав 14 універсалів, які стосувалися землевідведень під облаштування рудень, селітряних заводів, ковальських цехів. «Мазепа був державником», — резюмує цю частину розмови Тетяна Таїрова-Яковлєва.

Увесь цей час, утім, стосунки між Мазепою та Петром І не виходили за рамки васала та сюзерена. У 1699 році Петро І та польський король Август ІІ уклали воєнний союз проти Швеції. І заздалегідь поділили між собою землі, які мали завоювати у шведів.

У 1700-у розпочалася війна, яку ми знаємо під назвою «Північна». Петро І наказав гетьману Мазепі вислати допомогу Августу ІІ, гетьман відіслав один полк козаків, а потім ще 10 тисяч козаків. За це король Август ІІ нагородив Мазепу тим самим — нині сумновідомим — орденом Білого Орла.

Але удача була не на боці росіян. Принаймні — спочатку. У 1704 році король Швеції Карл ХІІ розгромив польську армію, захопив Варшаву, Краків і Львів. За сприяння Карла королем Польщі став Станіслав Лєщинський. Того ж року Мазепа здійснив возз’єднання українських земель, тобто Лівобережжя та Правобережжя. Це сталося тоді, коли на Правобережжі палало антипольське повстання під проводом Семена Палія. За згодою Петра I Мазепа ввів свої війська на Правобережну Україну, приєднавши її до володінь Лівобережжя.

І це був апогей у відносинах Мазепи та Петра. Надалі московський цар зажадав більше, ніж Мазепа був готовий йому дати. Зокрема, захотів використовувати українських козаків як військову силу у далеких походах. Тим часом селяни та міщани України почали скаржитися Мазепі на утиски, яких вони за-знавали від московитів. Нарешті, у 1707-у Петро І підписав указ «Про приєднання Києва та інших Черкаських міст до відомства білгородського розряду». Відтак ішлося про передачу частини Гетьманщини під московське управління.

Відповідаючи на запитання, чи полягала найбільша політична помилка Мазепи у тому, що він взагалі «зв’язався» з Москвою, Тетяна Таїрова-Яковлєва каже таке: «Це складне питання. Ілюзія щодо того, що на московську державу можна чинити вплив, мав не один лише Мазепа. І той таки Лазар Баранович, і богослов та філософ Стефан Іворський вважали, що Москву можна реформувати, аби вона розвивалася разом із Гетьманщиною і не подавляла її. Таким був план, який, однак, зазнав фіаско».

Шерше ля фам

У 1706 році Мазепа познайо-мився з княгинею Ганною Дольською. Це була впливова львівська шляхтянка, яка залюбки займалася, так би мовити, політичним фліртом. Вона спокушала гетьмана пропозицією перейти на бік Карла ХІІ та Станіслава Лєщинського, котрому, до речі, була тіткою. З останнім Мазепа вступив у таємне листування. А 30 жовтня 1708-го була укладена угода між Карлом XІІ та Іваном Мазепою про спільні військові дії проти царя Петра І. «Щоб руський нарід скинув московське ярмо і був вільним», — йшлося у ній.

Звісно, що про перемовини між Мазепою та польсько-шведською стороною дізнався Петро І. Війська царя знищили гетьманську столицю Батурин, стративши тисячі мирних жителів. Імператор ініціював накладання анафеми на Мазепу, а сам гетьман увійшов до росі-йських підручників з історії як зрадник.

Мазепу виказав Василь Кочубей, батько хрещениці Мазепи Мотрі. Цар Петро І спочатку не повірив Кочубею та видав його Мазепі, котрий стратив свого кума. Але згодом Петро зрозумів, що Мазепа справді змінив політичну сторону. І гетьман, який разом із Карлом ХІІ був змушений тікати до Молдовського князівства, шкодував тільки про те, що не знищив Кочубея раніше — ще на початку свого гетьманства. Так принаймні вважає Таїрова-Яковлєва. Можливо, саме це і було найбільшою політичною помилкою Івана Мазепи.

Але, як уже мовилося, Мазепа хрестив дитину Кочубея — доньку Мотрю. Любовна пристрасть 65-річного гетьмана до зовсім юної дівчини є загальновідомою. Звісно, він не міг одружитися з хрещеницею, а тому клопотав про спеціальний церковний дозвіл. Але з дозволом чи без, батьки Мотрі були проти такого шлюбу, бо самі прагнули влади.

Іван Мазепа був одружений в молодості, але перший його шлюб залишився бездітним. «Мотря була для нього останньою надією на сім’ю, на можливість мати дітей. Роман із нею почався через два роки після того, як Мазепа овдовів. Він не мав нащадків, і для нього це була величезна трагедія. Тим більше, що загинув його племінник Іван Обидовський, якого він і бачив таким нащадком», — розповідає Таїрова-Яковлєва. І додає: «Мазепа подобався жінкам. Він умів гарно залицятися. Робив добрі подарунки, писав красиві листи та вірші, співав пісні. Одне слово, умів подобатися». Попри це, гетьман помирав самотнім і на чужині. Його не стало 22 вересня 1709 року.

«Погруддя Мазепи в Києво-Печерській Лаврі — хороше, але це недостатнє пошанування. Думаю, що Мазепа заслуговує на пам’ятник у центрі Києва. Він — та людина, яка здатна об’єднати різні регіони України. Бо народився під Білою Церквою, багато років жив у Києві, а потім — на Волині. А ще Мазепа єднає Україну та Європу, що також відіграє значну роль», — переконана Тетяна Таїрова-Яков-лєва.

І якщо ця думка близька міській та державній владі, в Києві — і не обов’язково на місці монумента Леніну! — може постати ще один пам’ятник Мазепі. А написом на ньому хай буде заповіт гетьмана, який уже зараз виконують наші Збройні Сили:

Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права.

Наталія ЛЕБІДЬ.