Батько у війні

Крім юридичної академії, до організації івенту доклали зусиль НУ «Одеська політехніка», Українська спілка психотерапевтів, Українська асоціація аналітичної психології, Психологічний простір ЦДК, Центр сімейної нейрокорекції та психотерапії «Таламус-Віта», зокрема його керівниця, доцентка Одеської політехніки Світлана Григор’єва. Це свідчить про високий рівень представництва й масштаби заходу, важливість осмислення індивідуальних та колективних напрацювань у царині психотерапії та психоаналітики зокрема.

У вітальному слові проректорка з навчальної роботи Одеської юр-академії Галина Ульянова наголосила, що на обговорення винесена дуже складна проблематика: «Батько у війні — це наші реалії і це досить умовна категорія, адже сьогодні не тільки батько, але й мати, багато близьких — брати і сестри — перебувають на війні і нема жодної родини, жодного студента, викладача, психолога, якого б ця проблема не торкнулася. Справді, сьогодні ми набуваємо досвіду, значною мірою негативного, але маємо ним ділитися, щоб шукати шляхи вирішення проблем».

Зрозуміло, що рано чи пізно війна закінчиться і проблема реабілітації, передусім — військово-службовців та їхніх родин, буде однією з головних для збереження психічного здоров’я та соціального спокою нашого суспільства. Втім, не лише українського, а й європейського, адже нагальність і в перспективі неминучість вступу України до Європейського Союзу розуміють навіть скептики й відверті противники такого членства.

На особливій ролі України наголосив у своїй півторагодинній доповіді «Батько у війні: архетип межі, відповідальності і захисту» і Луїджі Дзоя. Спробую у власній інтерпретації передати основні думки його виступу. Гість відзначив необхідність усвідомлення українцями їхньої важливої цивілізаційної ролі, адже центр світу в XXI столітті, центр гравітації — саме в Україні. На погляд пана Дзої, орієнтація українців на Захід, пошук позитивного символу батька в західній моделі суспільства може обернутися, швидше, катастрофою, бо приклади хорошого батька зникають. В одній зі своїх статей психолог порівняв президентів США Ейзенхауера і Трампа, де перший більшою мірою відповідав сократівській моделі «батька нації», а другий — став його абсолютним антиподом.

У XX століття такі політичні лідери, як Муссоліні, Гітлер і Сталін, знищили фігуру батька як таку. У реальному житті їх не можна визначити як батьків, а швидше — як альфа-самців, бо весь час, подіб-но до поведінки у тваринному світі, вони боролися за володіння предметом свого бажання. Стосовно фігури Сталіна, то Луїджі Дзоя згадав інтерв’ю Карла Густава Юнга, дане в 1938 році американо-німецькому журналісту Губерту Кнікербокеру, в якому наголошував на тому, що Сталін присвятив своє життя боротьбі з царською репресивною системою і в результаті протистояння перетворився на тирана та вбивцю мільйонів людей. У цьому сенсі діє певна закономірність, і Юнг називає це «тінню» (несвідома сторона, витіснені бажання). Нині є багато тих, що захоплюються Путіним через його тривале перебування при владі — такий собі «путінленд». Якщо розглядати Юнга як оптичний фільтр і брати до уваги, що наша боротьба пов’язана з одіозною фігурою Путіна, то існує ризик подальшого формування української ідентичності на основі цього протистояння. Генезис, в основі якого — «негативна тінь», матиме небажані наслідки. У цьому сенсі може бути також негативний вплив Голокосту на самоідентифікацію євреїв. На думку вченого, це перебільшення, яке також має, швидше за все, гіпотетичний характер. На переконання промовця, нам треба виходити на позитивний шлях.

Луїджі Дзоя — послідовний юнгіанець, свого часу навчався, а згодом практикував в Інституті Карла Густава Юнга в Цюриху. У своїх дослідженні велике значення надає античній міфології та стародавній грецькій літературі (Гомер), що містять колективний досвід («колективне несвідоме»). У цих джерелах, вважає учений, закладений домінуючий нині архетип батька, що еволюціонував від мускульної ідентичності до розширеного розуміння своєї батьківської ролі. Чоловіча природа — двояка: з одного боку, вона мускулинна — «захисник», з іншого — прагнення подолати цю мускулинність. Така особливість визначається рівнем культури чоловіка, і, на відміну від жінки, почуття батьківства усвідомлюється ним значно пізніше. Як ілюстрацію до цієї тези доповідач навів епізод прощання Гектора із сином-немовлям, який сприйняв суворого батька-воїна як загрозу і розплакався. Коли чоловік бере на себе деякі функції матері, він більше ідентифікує себе як батько (пригортання до грудей тощо). У цьому контексті піднесення батьком дитини догори сприймається як молитва до Всевишнього.

Втрата чоловіком почуття батьківства, зниження почуття відповідальності, обмеження в цьому сенсі його рольової поведінки руйнують інститут сім’ї, ускладнюють суспільні відносини і породжують соціальну нестабільність. У сучасному урбаністичному суспільстві, зокрема й українському, де в містах менше 50% дітей зростають із батьком, спостерігається криза інституту батьківства і зниження рівня очікувань щодо фігури батька.

На основі досвіду європейців, які у минулому столітті пережили дві світові війни, а також американського (війна у В’єтнамі) психоаналітик дійшов висновку, що чоловіки, повернувшись з війни, ставали більш жорстокими батьками. Це є передумовою посилення криміногенності в суспільстві. Нині ситуація в українському соціумі щодо чоловічої ідентифікації є безпрецедентною. Ми маємо абсолютно новий досвід і нагоду спо-стерігати, що відбувається з ветеранами, наскільки великою є ймовірність перетворення їх на жорстоких, навіть кримінальних фігур. Виходячи з нових умов, потрібен і пошук нової моделі батьківства. «Вам треба гомеризуватися», — підсумував гість.

Інший аспект, на який побіжно звернув увагу шановний психоаналітик, пов’язаний із подоланням протиріччя між тим, що відбувається на Заході, і тим, що є так званою глобальною історією. Це стосується, зокрема, переоцінки західним світом російської класичної культури, передусім літератури, у якій частка української є значною. Що далі в напрямку Америки, то непорозуміння в цьому плані зростає. До речі, з огляду на останні події пан Дзоя схильний ідентифікувати Михайла Булгакова (у музеї якого він побував) українським письменником.

Інтегруючись у західний світ, Україна опиниться у споживацькій «бульбашці», де короткостроковість, гонитва за негайним задоволенням призводять до лінійного споживацтва, руйнуючи цим зв’язок з архетипними цінностями, набутими багатьма поколіннями. Думаю, що українська аудиторія сприйняла і замислилася над цим тривожним меседжем італійського вченого.

Володимир КУДЛАЧ.