Мова – ключ до успіху

— Дивіться, все почалося з того, що ми відреагували на звернення народної депутатки Наталії Піпи. Ми вивчили і журналістське розслідування, і мали одну зустріч з представниками СБУ, але історія там достатньо заплутана. Підстав, на які ми могли б послатися, реагуючи на цю ситуацію в межах своїх повноважень, просто нема. Чому нема? Бо це, по-перше, свого роду сімейний клуб, а не школа, тобто стаття закону, яка говорить про мову освітніх закладів, тут не працює.

Звісно, ми розуміємо, що в тому монастирі були дуже сер-йозні порушення, які несуть потенційну загрозу державній безпеці. Але формально це — сімейний клуб, хай і ніде не зареєстрований. А вчителька, яка там викладала, робила це у свій вільний від основної роботи в Хотянівському ліцеї час. І все, що вона розповідала журналістці «під прикриттям», може бути нею заперечене. Власне, так і сталося: вона сказала, що її слова вирвані з контексту. Крім того, записів самих уроків не існує, ми знаємо про них зі слів тієї ж таки вчительки. Ну й останнє: неможливо довести, що діти, які формально зараховані до державних шкіл, а фактично відвідували уроки при монастирі — це одні й ті ж діти.

Тобто як громадянка я надзвичайно обурена цією школою при монастирі УПЦ МП, де дітям вкладають зовсім не ті цінності, які є корисними для України. Але суспільне обурення та дії в рамках закону — дещо різні речі. Звичайно, я звернулася до Міносвіти із закликом відстежувати такі ось сірі зони в освітньому просторі.

До речі, історія з підпільною школою при Голосіївському монастирі показала ще одну юридичну лакуну: поки заклад не є державним або не має офіційної ліцензії МОН, він намагається трактувати свою діяльність як «приватне спілкування», «сімейний клуб» чи «релігійні курси». Сподіваюся, що законопроєкт Піпи-Корнієнка зробить мову агресора поза законом у будь-якій приватній освітній формі і позбавить порушників можливості маніпулювати статусом закладу.

Освіта в Україні — приватна чи державна — не може бути ін-струментом пропаганди ворога. Я вимагаю від Верховної Ради ухвалити цей документ у першому читанні та в цілому найближчим часом. Це дасть моєму секретаріату та правоохоронним органам чіткий юридичний ва-жіль: бачимо російську мову в освітньому процесі приватної структури — маємо підставу для негайного припинення такої діяльності, без довгих дискусій про те, чи це «просто гурток», чи «релігійна громада». Це питання гігієни нашого освітнього простору.

— Ви викладаєте в університеті імені Шевченка. Кафедри російської мови в КНУ вже не існує, але така кафедра все ще є в Національному лінгвістичному університеті — це виправдано, на вашу думку?

— Так, це цілком виправдано. Але викладання російської мови має обмежуватися винятково прикладними функціями: підготовкою фахівців для проведення лінгвістичних експертиз, застосуванням методів порівняльного мовознавства та напрацюванням інструментів для ефективної протидії російській пропаганді. Будь-яка присутність російської філології в університетах повинна мати суто науково-прикладну мету, без жодних ознак культурної експансії.

Ми маємо вивчати ворога, щоб розуміти його методи, а не для інтеграції його цінностей у наш освітній простір. Російська мова та література в Україні можуть бути лише об’єктами критичного аналізу в межах вузьких спецкурсів — наприклад, для підготовки експертів із дезінформації. Формат окремих кафедр, що популяризують наратив про «велич російської культури», остаточно вичерпав себе, російські студії мають займатися деконструкцією імперських міфів. Це робота для істориків, політологів та соціологів. Російська мова тут — лише база для розуміння того, як працює механізм агресії. Вивчення мови ворога має відбуватися за принципом «знати, щоб протидіяти».

— Повернемося до звіту. Там сказано, що «найбільша частка звернень традиційно стосувалася сфери обслуговування, реклами, інформації для загального ознайомлення (вивісок, оголошень) та порушень в інтернеті». Здається, порівняно з попереднім періодом тут жодних зрушень, бо вказані ті самі сфери?

— Ні, це хибне враження. Хоча перелік сфер справді виглядає традиційним, динаміка всередині цих категорій свідчить про серйозні структурні зміни. Те, що ми бачимо у звіті за 2025 рік, — це перехід від «кількості» до «якості» порушень. Ось конкретні факти, які спростовують тезу про від-сутність зрушень: якщо раніше основний масив скарг стосувався живої комунікації в магазинах чи кафе, то зараз пер-шість тримає сфера інформації в інтернеті. Люди стали менше стикатися з російською мовою у фізичних закладах, але дедалі частіше бачать її на сайтах, в Instagram-магазинах та мобільних застосунках.

Це означає, що фізичний простір ми вже значною мірою очистили, і тепер боротьба перемістилася в цифровий вимір. Раніше ми боролися за те, щоб до клієнта просто привіталися українською. Сьогодні скарги стали «глибшими»: відсутність меню українською мовою, відсутність маркування товарів державною мовою, надання технічних інструкцій чи гарантійних талонів мовою агресора. Тобто «поверхневий» рівень пройдено, ми заглиблюємося в деталі, які раніше ігнорувалися.

У звіті зафіксовано цікаву тенденцію щодо реклами та вивісок. Зараз ми працюємо над тим, щоб українська мова на вивісках була не просто «наявною», а щоб її шрифт не був меншим, ніж шрифт іншою мовою. Ми перейшли до візуального домінування державної мови.

— Ви робите контрольні закупки в інтернет-магазинах, на які надходять скарги?

— Так. І контрольні закупки в магазинах, і контрольний перегляд вистав, бо якраз нещодавно один з київських театрів (щоправда, приватний) проводив конферанс російською мовою. Тобто намагаємося перевіряти все, хоча нас надзвичайно мало — лише семеро людей, які здійснюють державний контроль, — і це на весь огром скарг. Ми ратуємо за те, щоб наші очі й наші руки були скрізь, а не тільки у кількох містах. Бо це, до речі, також є порушенням закону про захист державної мови, якщо ми не можемо скрізь перевіряти дотримання цього закону.

— А який відсоток складають повторні звернення? Тобто громадянин помітив правопорушення, повідомив вам, ви наклали штраф, але з часом порушення повторилося. Скільки таких випадків від загальної кількості?

— 75% скарг на порушення мовного законодавства були взяті до уваги і виправлені. Що ж до решти, то це якраз «поле» для системного моніторингу нашими представниками: при повторному порушенні штраф подвоюється.

Ми бачимо категорію суб’єктів, для яких українська мова — це прикрий «додатковий податок», а не конституційний обов’язок. Повторні звернення щодо одних і тих же закладів, особливо у сфері обслуговування та інтернету, вказують на те, що чинний розмір штрафів для певного сегменту бізнесу є нечутливим. Вони готові платити за право ігнорувати державну мову.

Для мене як уповноваженої зрозуміло: коли людина вдруге чи втретє приходить у той самий магазин чи відкриває той самий сайт і знову бачить мову агресора, вона відчуває, що держава не здатна її захистити. Це руйнує довіру.

Моя мета — зробити так, щоб українська мова була не формальною вимогою, а природним та єдиним фільтром для професійної діяльності в Україні.

— До речі, про штрафи. Розмір штрафу за перше порушення становить 3400 — 5100 гривень, а за повторне — 8500 — 11900. Можливо, є сенс збільшити штраф, помноживши його на 10?

— Отут я цілком вас підтримую. Але таке суттєве збільшення штрафів варто застосовувати до системних порушників, які не реагують ані на перше, ані на друге попередження і, по суті, ігнорують державу. Ми вже внесли пропозиції щодо збільшення розміру штрафу, причому ці зміни мають бути відображені у Кодексі про адміністративні правопорушення. У річному звіті я наполягаю на радикальних змінах.

Попередження має бути лише шансом для тих, хто помилився випадково. Для тих же, хто порушує закон систематично, санкції повинні бути такими, щоб ігнорування української мови ставало економічно неможливим. Моя позиція емоційна, бо вона вистраждана: закон про мову — це не про цензуру, це про право бути почутим у власній країні. І ми не дозволимо перетворити захист державної мови на нескінченний цикл «скарга — попередження — ігнорування». Повторне порушення — це виклик державі, і відповідь на нього має бути миттєвою та безкомпромісною.

Я не боюся видаватися «жорсткою». Моя мета — зробити так, щоб українська мова була не формальною вимогою, а природним та єдиним фільтром для професійної діяльності в Україні. Тому помножити штрафи на 10 — це цілком робочий варіант для системних порушників. Ми маємо діяти за принципом: не поважаєш державну мову — втрачаєш прибуток, не дотримуєшся закону — втрачаєш право на професійну реалізацію.

— Ви сказали, що в країні лише семеро людей можуть, згідно із законом, моніторити дотримання законодавства. А який загальний штат офісу уповноваженого?

— Загальний штат? (Смі-ється). Нас сорок осіб. Причому не всі вакансії заповнені — кілька колег нині служать у лавах ЗСУ, а хтось пішов у декретну відпустку. Знайти людину на тимчасову роботу складно, крім того, ми сподіваємося, що невдовзі всі наші співробітники повернуться до виконання своїх обов’язків…

Та все ж ми просимо, щоб у нас було хоча б 25 представників уповноваженого — по одному на кожну область. Маємо надію, що постанова, підписана спікером Стефанчуком про забезпечення інституційної спроможності офісу мовного омбудсмана, таки буде виконана…

— Тобто ще раз: представників уповноваженого семеро на всю країну, а загальний штат включно з помічниками, пресслужбою тощо становить лише сорок осіб?

— Так.

— А в яких містах є ваші представники?

— У Києві, Київській області, Полтавській області, Сумах, Одесі, Дніпрі та Харкові. Такий набір міст склався ще до мого приходу на посаду. Хоча нам, звісно, конче необхідні представники в усіх регіонах, які б комунікували з громадами та працювали не тільки на усунення правопорушень, але й на упередження їх.

— Відповідно до закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» мовний іспит складають президент, члени Кабміну, депутати місцевих рад, голови місцевих державних адміністрацій тощо. У нас давно не було виборів, але були призначення Зеленським — на початку 2026-го — нових голів ОДА. Ці люди складали іспит? Закон працює?

— Ні, не всі нові голови ОДА на момент свого призначення мали сертифікати про складений іспит з української мови. Але на час воєнного стану ці вимоги не працюють, тому тут усе в межах закону…

Загалом, згідно з нашим річним звітом за 2025-й, система іспитів працює на повну потужність. За минулий рік Національна комісія зі стандартів державної мови видала понад 32 тисячі сертифікатів для виконання службових обов’язків. Це свідчить про те, що кадровий резерв держави проходить через сито мовного контролю. До речі, у мене самої такий іспит попереду. Хоча я й закінчувала українську філологію і є доктором філологічних наук.

— Готуєтеся?

— Аякже (сміється). Я йду складати його 26 травня. Вирішила не затягувати процес, бо потім буде значний наплив охочих отримати сертифікат. Тому діятиму на випередження.

— З плівок Міндіча ми дізналися, зокрема, й про те, що оточення президента розмовляє російською. Ви також чуєте її в кулуарах Банкової? Тільки відверто. А якою мовою за зачиненими дверима спілкуються ті, кому ви підзвітні — голова уряду, голова Верховної Ради?

— Ви дуже перебільшуєте мою присутність у кулуарах влади, але можу сказати, що на тих зібраннях, де я була присутня, зокрема на нарадах у пана Стефанчука, на інших засіданнях, я чула винятково українську мову. Хоча кулуари влади відображають «температуру» в суспільстві загалом, тож якщо десь присутній білінгвізм або звучить російська, то це свідчить про стан справ у соціумі.

— В України була проблема з інтерпретуванням Хартії мов нацменшин, яку свого часу зумисно переклали неправильно. Бо у хартії йдеться не про мови нацменшин, а про міноритарні, зникаючі мови, які потребують захисту. Нова редакції хартії була проголосована наприкінці минулого року, але президент її досі не підписав. Як ви гадаєте, чому?

— Так, справді, нова редакція хартії була проголосована і чекає на підпис глави держави. Чому він досі її не підписав — такою інформацією я не володію. У нашому звіті ми надали президенту рекомендацію якнайшвидше підписати хартію. Та в будь-якому разі я дуже тішуся з того, що парламент ухвалив цей документ. Тепер жоден прем’єр або президент європейської країни не може закидати нам, що мовні права тієї чи іншої національної меншини у нас упосліджені.

Загалом будь-яка мова в Україні захищена нашим законодавством. Але положення хартії застосовуються до білоруської, болгарської, гагаузької, івриту, ідиш, караїмської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, румунської, словацької та угорської. Це — оновлений перелік загрожених мов, які стають об’єктом захисту закону.

— Тобто тепер прем’єр-міністр Угорщини Петер Мадяр вже не зможе вимагати, щоб Україна надала більше прав угорській меншині, перш ніж він схвалить офіційний початок переговорів про вступ Києва до Європейського Союзу?

— Будемо реалістами: угорська сторона, зокрема уряд Петера Мадяра, використовує мовне питання як зручний інструмент політичного впливу. Вимоги щодо «повернення прав», які нібито були у меншини до 2017 року, часто ігнорують той факт, що Україна вже імплементувала більшість рекомендацій Венеційської комісії. Ми зробили безпрецедентні кроки назустріч, зокрема через зміни до законів про освіту та медіа у 2023—2024 роках. Проте для Будапешта це не стільки про захист прав людини, скільки про створення переговорних важелів.

Ще раз наголошую: держава Україна виконує всі свої зобов’язання перед громадянами будь-якого етнічного походження.

— Чи не вважаєте ви, що перше, що слід зробити після скасування воєнного стану, то це внести правки до 10-ї статті Конституції, де захист російської мови, який гарантує держава, задекларований окремою фразою?

— Наразі ми не маємо можливості вносити зміни до Конституції, а тому обговорювати це питання передчасно. Чи буде це зроблено згодом? Можливо, так, бо Конституція — це не догма, а інструмент. Можливість вносити до неї зміни — наше засадниче право.

Після перемоги та скасування воєнного стану ми маємо привести Конституцію у відповідність до реальності. Українська — єдина державна. Крапка. Всі інші мови мають захищатися через хартію та закон про національні меншини (спільноти), без виокремлення мови агресора в Основному Законі. Десята стаття є символічним кордоном, який ми маємо перенести так само, як наші воїни перенесуть прикордонні стовпи до реальних меж держави.

— Чи почнеться після війни відкат щодо російської мови? Особливо якщо наші телеканали, ютубери та лідери думок почнуть запрошувати до студій «хороших рускіх». А там ще, може, підтягнуться під вибори політичні партії, які не будуть показово проросійськими, але російський порядок денний потихеньку просуватимуть…

— Я цього аж ніяк не виключаю, особливо спостерігаючи за останніми тенденціями, зокрема й у соцмережах. В обивателів, які є більшими чи меншими адептами «руского міра», дуже сильно просів страх перед покаранням, і вони почали оприявлювати свою сутність. Тож, я не сумніваюся, що відкат буде…

Ризик спроб реваншу чи так званого «відкату» існуватиме доти, доки ми не вибудуємо остаточну інституційну та ментальну дистанцію від агресора. Повернення в ефіри «хороших рускіх» — це не вияв свободи слова, а збереження спільного з ворогом інформаційного та культурного поля. Кожна поява представників російського лібералізму в нашому медіапросторі є спробою реанімувати міф про «спільні цінності», що є фундаментом для подальшої м’якої експансії.

Щодо політичних сил, які намагатимуться приховано просувати російський порядок денний під новими гаслами, то державні інституції та громадянське су-спільство мають бути готовими до цього виклику. Мовна стійкість є складником національної безпеки. Будь-які спроби політичних маніпуляцій навколо мовного питання після війни мають розцінюватися як загроза державному суверенітету.

Ми перейшли точку неповернення. Повернення до двомовності як норми чи легітимізація російських наративів через «лідерів думок» означатиме знецінення подвигу тих, хто виборює нашу ідентичність на фронті.

— Але що робити з мовним реваншизмом?

— Як я вже сказала, бути готовими до того, що спроба реваншу можлива. Не боятися цього і робити свою роботу… Хоча, звісно, дуже сильно хотілося б більшої динаміки в обстоюванні інтересів української мови і розуміння того, як пов’язані мова і безпека соціуму. Я пропонувала Руслану Стефанчуку запросити до наших нарад з мови представників РНБО та СБУ. Бо це їхня робота — запропонувати концепцію захисту.

— Стефанчук готовий до такої зустрічі?

— Пообіцяв її провести. Тож будемо працювати над захистом мови, щоб не втратити ані мову, ані державу.

Наталія ЛЕБІДЬ.