Час повертати додому

Людина, чия праця змінила хід нашої історії

Про те, що тіла подружжя Мельників повертатимуть додому, за три дні до того повідомив голова ОУН Богдан Червак: «Влада Люксембургу, де похований полковник із дружиною, надала дозвіл на перепоховання великих українців на рідній землі. Висловлю велику вдячність його королівській високості князю Феліксу, який дозволив подружжям Мельників оселитися у Люксембурзі після Другої світової війни. Українці також пам’ятатимуть великих герцогів Жана й Анрі, які дбали про могилу й не дозволили, щоб дорога до неї забулася. Але найбільший уклін — українцям, які в складних, а подекуди важких умовах емі-грації, не забували приходити на могилу Андрія Мельника, дбали, щоб там не згасав вогонь пам’яті і завжди були живі квіти».

Богдан Червак подякував українцям, які дбали про могилу Мельників, — «паням Ларисі Майнінгер, Наталії Павлюк, жіночому товариству «Українка» у Люксембурзі, отцю Тарасу Бордюку». Він також зазначив, що повернення Мельників на Батьківщину стало можливим завдяки наполегливості ОП, зокрема генерала Кирила Буданова, МЗС та УІНП.

Про те, наскільки важлива постать Андрія Мельника та чому його повернення є символічним, говоримо з істориком, ветераном Юрієм Юзичем.

— У більшості джерел Андрія Мельника титулують полковником січових стрільців. Насправді він мав титул отамана, що, за сучасними мірками, фактично відповідає званню бригадного генерала, тобто це генеральський ступінь. Однак за часів Директорії, у смутний період після повалення Гетьманату, в структурі війська цього ступеня офіційно не було, тому і Євген Коновалець, і Андрій Мельник формально трималися посади й звання полковника. При цьому, у війську всі чітко розуміли їхній реальний генеральський рівень, — зауважує Юрій Юзич.

Друга важлива річ, яка в офіційній історіографії взагалі не згадується, — це те що Андрій Мельник був начальником Генерального штабу Армії УНР.

— Цей факт залізобетонний, адже навіть поляки, які судили Мельника у 1924 році за діяльність в Українській військовій організації, поки Коновалець був за кордоном, зафіксували це. Тобто в акті обвинувачення це стверджено, і є документи, де Мельник підписується як начальник Генерального штабу Армії УНР. Він певний період обіймав цю посаду, і важливо відображати, що це не просто один із сотень полковників, а людина, яка реально брала активну участь у Визвольній війні за Незалежність України починаючи з 1914 року. Андрій Мельник — один із перших добровольців першої сотні січових стрільців у Львові, де був командиром взводу, а потім — командиром сотні. Під час боїв він потрапив у московський полон і провів там кілька років (у районі теперішнього міста Волгоград). Там, перебуваючи в полоні разом із Коновальцем та іншими, вони готувалися до визволення України: перекладали військові статути та читали, формували, напри-клад, стройовий статут, бо розу-міли, що рано чи пізно настане революція. Коли вона настала, почали нелегально переїжджати: Мельник організував досить велику групу, десь десять людей, і вони фактично втекли з полону. Взимку по тих степах вибралися, і з допомогою українців, які жили в місцевих колоніях, змогли дістатися Києва. Тут почали творити київських січових стрільців, і Мельник був членом Стрілецької ради, найближчим сподвижником Коновальця. Тому не дивно, що коли Коновалець виїжджав за кордон як командир УВО, залишив Мельника як свого заступника в краї, адже той був і начальником штабу корпусу січових стрільців. І це також генеральська посада, — наголошує Юрій Юзич на важливих фактах щодо розуміння ваги постаті Андрія Мельника.

Історик розповідає, що у міжвоєнний період Андрій Мельник відбув чотирирічне ув’язнення в польській в’язниці: «Причому не просто відсидів у тюрмі — поляки дали йому суворий режим із так званим твердим ложем, тобто чотири роки він жив на голих дошках без матраца. Після тюрми склалося так, що ті, хто відбув в’язницю, в українському підпіллі були деконспіровані, до них була особлива увага поліції, а відтак їм було важко виконувати підпільні завдання. Тому Мельник виконував роль «мужа довіри». За благословенням митрополита Андрея Шептицького він очолив молодіжну організацію «Молоді орли», яка створювалася пластунами після заборони Пласту польською владою. Це була досить велика на той час організація, яка проводила молодіжні табори і фактично була протопластовою структурою.

У 1938 році, коли вбили Коновальця, Мельник із дружиною виїхали за кордон, де продовжили справу, яку починали разом із побратимом, але тепер він вів цю організаційну роботу сам.

— Важливо, — наголошує Юрій Юзич, — що Андрій Мельник був одним із тих, хто вважав, що різні українські полі-тичні середовища треба об’є-днувати. Він значною мірою приклався до створення Світового конгресу вільних українців, де зараз слово «вільні» випало і він діє як Світовий конгрес українців, що дуже активно працює, допомагає Україні, блокує і бойкотує російські активності, акумулює гроші та займається адвокацією України у світі. Мельник до цього безпосередньо доклався. Він забезпечив не просто створення конгресу, а максимальне звуження різних середовищ. У нас далі існує радянський наратив про розкол ОУН Бандери і Мельника, але є фотографії, коли на акції до двадцятиліття загибелі Коновальця і Бандера, і Мельник разом ідуть на вшанування. Вони разом, обидві організації, створювали оргкомітет цього заходу та підготували спільну редакційну групу, яка видала найбільше на зараз, об’ємне видання «Євген Коновалець та його життя». Тобто попри те, що полі-тичні погляди фактично різнилися, стратегічно було розуміння, що українці мають бути єдині, і Мельник вкладав у це багато часу.

Перша леді ОУН

Разом із полковником в Україну повернули і тіло його дружини Софії Мельник (Федак).

— Важливо розуміти, що вона була пластункою, борчинею, фінансисткою, яка пройшла нацистський концтабір, прожила довге життя і застала відродження України у 1990 році, — пояснює вагу цієї історичної постаті Юрій Юзич.

Народилась пані Софія 30 жовтня 1901 року у Львові в родині відомого українського адвоката Степана Федака. Її сім’я була глибоко вплетена у визвольний рух: у 1921-у батько очолював українське самоврядування у Львові, рідний брат вчинив замах на Юзефа Пілсудського, а старша сестра Ольга стала дружиною Євгена Коновальця.

— Здобуваючи економічну освіту у Віденській торговельній академії, Софія співтворила перший осередок Пласту в Австрії та належала до віденської пластової чети. Офіційну пластову присягу склала 23 вересня 1923-го, уже після повернення до Львова. Працювала в Ревізійному союзі українських кооперативів, безпосередньо розбудовуючи тогочасне «українське економічне диво» в Галичині. У Львові Софія стала нареченою Андрія Мельника. Коли навесні 1924-го його засудили до 4 років важкої тюрми як очільника УВО (поляки проігнорували навіть те, що він був начальником Генштабу союзної їм Армії УНР), Софія віддано підтримувала майбут-нього чоловіка. Вони одружилися одразу після його звільнення — 28 лютого 1929 року в каплиці Духовної семінарії у Львові, — розповідає Юрій Юзич.

Історик акцентує, що, як і рідній сестрі Ользі, Софії судилося стати першою леді визвольного руху.

— Після вбивства Коновальця у 1938 році подружжя виїхало за кордон, де Андрій Мельник очолив ОУН. У 1944-у Софію разом із чоловіком нацисти інтернували до концтабору Заксенгаузен. Після війни вони оселилися в Люксембурзі. Там Софія працювала в банківській сфері до самої пенсії. Вдень вона була на роботі, а вечорами за друкарською машинкою допомагала чоловікові керувати світовою мережею ОУН та фіксувати матеріали з історії націоналістичного руху. До слова, сам Андрій Мельник (як і Степан Бандера) був великим приятелем Пласту і надсилав офіційне вітання на Перший пластовий конгрес у Баварії 1948 року.

Андрій Мельник помер у 1964-у. Софія особисто подбала про його поховання — мистецький надгробок на їхній могилі створив видатний український скульптор Григорій Крук. Вона померла на 89-у році життя 31 липня 1990-го.

Чому зараз і чи на часі?

Довкола перепоховання Мельника з дружиною в Україні вже ведуть чимало дискусій у соцмережах. На питання, які виникають у громадян, публічно відповів директор Інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та розписав свої відповіді скептикам по пунктах:

«1. Чому зараз? 35 років Незалежності — це зарано? Цей процес мав би початися зі здобуттям Незалежності.

2. Якщо Росія знищить? Могили наших героїв не захищені і за кордоном.

3. За кордоном вони будуть збережені, а в Україні війна. Кому вони будуть потрібні за кордоном, якщо (не припусти Бог) ми не захистимо їх в Україні? Україна зараз воює за існування вже не Держави, а самої Державності.

4. Чи це разова акція? Ні, не разова. Це початок великої програми з повернення наших героїв. Зокрема, багато могил перебувають у загрозливому стані. Нагадаю, у 2017 році ми ледь не втратили Олександра Олеся.

5. Слід повертати тіла наших загиблих у цій війні. Чудово розумію цей біль, але це не протиставні ситуації. Повертати слід усіх.

6. Україна воює, є більш нагальні справи. Так, у нашої Держави багато викликів. Але згадайте, чому Україна воює. Чи не тому, що слід було з першого дня Незалежності відновлювати ідентичність? І що не Лєнін створив Україну.

7. Це перше перепоховання? Ні, не перше, багато років тому такі процеси починались, але припинилися. Інститут готує інформацію про інші поховання.

8. Що далі? А далі — створення Національного Пантеону».

Усі герої чекають повернення додому

— Щодо важливості перепоховання Мельника зараз, — каже Юрій Юзич, — символічно те, що ми нарешті це почали робити, і це значною мірою безпосередня ініціатива Кирила Буданова. З його приходом у цей процес усе почалося, він особисто опікувався справою і допомагав ресурсами для перепоховання Андрія Мельника. Очевидно, це відбувається під патронатом Президента, він у курсі і підтримує. Раніше було багато різних ініціатив, але справа з місця не зрушувалася. Зараз ми не просто наблизилися, а подолали точку неповернення і перейшли до діла: є реальні зусилля, змінюються закони, пишеться законодавство і готується постанова уряду про Національний Пантеон, де буде зафіксовано місце і вирішено технічні деталі. Готується концепція пантеону, щоб не було проблем, як із Національним кладовищем. Щодо місця дискусій нема — його озвучать незабаром офіційно.

Юрій Юзич також розповів, що наразі робоча група займається трьома паралельними треками: перше — це герої та критерії пантеону; друге — вояки і ветерани за кордоном, чиї могили перепоховають на Національному кладовищі; третє — лінія вшанування пам’яті зі стіни на Михайлівському соборі, де має бути поіменно за-значено всіх загиблих у цій війні зараз.

Історик наголосив, що найбільша концентрація нині — на створенні пантеону.

— Також активно розглядається питання про обмін із Російською Федерацією. Ми проводимо обмін загиблими у нинішній війті. Такий же підхід має стосуватися і тих наших видатних постатей, які поховані там раніше, адже є останки, які цікавлять Росію тут, в Україні, вона хотіла б їх забрати, а в нас є діячі, як-от Петро Дорошенко, який похований під Москвою. Його місце — в Національному Пантеоні. Такі люди чекають свого часу і повернення, — каже він.

— Нинішня наша війна за Незалежність великою мірою пов’язана з незакінченою справою Перших і Других визвольних змагань, — коментує подію історик, офіцер хорунжої служби другого корпусу НГУ «Хартія» Вахтанг Кіпіані. — Те, що було в XX столітті, у 1918 — 1921 роках, а потім у роки Другої світової війни, на жаль, не було завершене, але, водночас, стало фундаментом для символіки, для героїки, для ритуалістики, для меморіалістики того всього, що зараз відбувається. Тобто, у нас підрозділи називаються на честь Героїв Перших і Других визвольних змагань, зокрема соратників тих же Коновальця, Мельника й інших героїв. У нас є шеврони — ті самі тризуби, які носили Петлюра і його козаки. Ну і так далі. Тому я б говорив, що повернення провідників і героїв в Україну відбувалося спочатку символічно — на рівні назв, імен, плакатів, цитат і так далі, а тепер і фізично, і є важливою частиною взагалі мілітарної традиції й усвідомлення нами себе частиною одного війська.

Історик каже, що фактично нинішні військові ЗСУ роблять ту саму роботу, що колись армія УНР:

— Ми воюємо з тим самим ворогом, часто навіть на тих самих теренах. У нас у «Хартії» є одна з бригад, яка носить ім’я Петра Болбочана, і ця бригада воює на Харківщині, яку колись визволяв Болбочан. Отже, йдеться про тяглість, безсумнівну й очевидну. Тому повернення в Україну праху Андрія Мельника є логічним кроком для усвідомлення себе одним військом, однією державою, однією нацією.

Вахтанг Кіпіані зазначає, що в середовищі військових цю ініціативу держави однозначно вітають:

— У моєму колі спілкування всі це підтримують. Хоча треба зауважити, що, напевно, є багато наших побратимів та посестер, які, в принципі, не знають, хто такий Андрій Мельник і для чого це все. Саме тому їм треба про це розповідати, треба показувати, треба доводити, власним прикладом теж: от я прочитав книжку, або прочитав статтю, або подивився відео — ділюся з тобою, тоді знання та розуміння буде більше. Бо очевидно, що радянська влада і навіть наша пострадянська система освіти не давали достатніх знань про великі чини наших попередників. Тому нам треба розуміти, що ці процеси мають відбуватися паралельно з поверненням провідників. Зараз ми не можемо собі дозволити почекати, поки всі в Україні дізнаються, хто такий Мельник, і тільки тоді повертати його додому. Ні! Навіть якщо тільки половина, третина суспільства розуміє, хто такі Коновалець, Мельник, Бандера, Петлюра, Скоропадський, Багряний — ми маємо працювати над їхнім поверненням уже. Решта суспільства хай підтягується в процесі. Ми нікого не кидаємо, але водночас не чекаємо тих, кому досі було байдуже чи руки не доходили.

(Друкується зі скороченнями.)

Тетяна КОГУТИЧ.