Вишиванка — символ боротьби за українську душу одесців

Надихати українців, зокрема одесців (нагадаю, що саме так називав мешканців Одеси Свято-слав Караванський, а услід за ним й Ірина Фаріон), має і їхня історія, чин предків. Попри насаджені російськими окупантами стереотипи, в Одесі у ті часи, коли вишиванка визнавалася небезпечним маркером «українського буржуазного націоналіста», були особистості, які наважувалися відкрито одягати та пропагувати цей атрибут як символ незламності українського духу.

Ще в часи російської імперії провідники українського національного руху в Одесі Євген Чикаленко, Іван Луценко, Іван Липа та інші носили вишиванку, демонструючи цим єднання з українським простолюдом. Провісники сучасних ГО — «Просвіта», «Український клюб», «Українська Хата» — на початку ХХ ст. регулярно влаштовувати зустрічі, свята, неодмінно з використанням вишиванки. Розквітом вишиванки як атрибуту українських заходів були часи Української революції в Одесі 1917 — 1920 років.

У 1920 — 1991 роках Одеса перебувала у складі окупаційної зони «УССР», позірно проголошеною «республікою». Облуду, брехню, геноцид та інші «принади» совєцького раю відважно викривали учасники новітнього руху опору комуністам — шістдесятники та дисиденти. У 1960-х — на початку 1970-х, до «великого погрому» 1972-го, молоді українці, студенти Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова та інших вишів, відродили традиції різдвяних колядувань, і знову ж таки з неодмінним атрибутом — вишиванкою. Йдеться про Галину Могильницьку, Олексу Різникова та ін.

Збереглася унікальна світлина 1970 року. На ній закарбована сцена церемонії одруження Валерія Гнатенка і Стефанії Гулик. У 1964-у студент Одеського художнього училища Валерій Гнатенко під час літньої практики познайомився із студенткою філологічного факультету Львівського університету Стефанією Гулик, подругою Ірини Стасів-Калинець. У 1968-у Стефанію виключили з університету за читання книжки В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму». У 1970-у після закінчення училища Валерій Гнатенко і Стефанія Гулик одружилися в Одесі. Свідками на весіллі були Ніна Строката й Ірина Калинець. На світлині наречені, Н. Строката, І. Калинець одягнені у вишиванки. Ця подія, попри її начебто буденність, стала тихою демонстрацією українського духу у темні часи совєцької окупації.

Віра у силу національної культури й надалі надихала цих сильних жінок у їхній боротьбі з окупаційною системою. Ніні Строкатій та Ірині Калинець довелося пройти совєцькі концтабори. Там Н. Строката вишила комір на табірну сорочку (робу), яку передала згодом до Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери у Лондоні, де вона експонується й зараз. Так одеситка встановила символічний зв’язок між мешканцями нашого міста й одним із найвидатніших провідників українців.

Навіть у 1990-х — на початку 2000-х, коли, здавалося б, Україна вже була незалежною, в Одесі активно діяли антиукраїнські кола, усі ці «новороси», а насправді — просто росіяни. За таких умов поява Галини Могильницької, Ганни Михайленко, Олекси Різникова у вишиванках на різних заходах не могла не сприйматися як додатковий чинник наголосу на українськості Одеси. Звісно, українська молодь переймала цю традицію. Так вишиванка міцно увійшла й у молодіжні символи української Одеси.

24 серпня 2014-го з нагоди 23-ї річниці Дня Незалежності України в Одесі урочисто провели Вишиванковий фестиваль. Цього разу це свято мало особливе звучання, бо, фактично, йшлося про відзначення тріумфу над «русской весной» славетного 2 травня 2014-го, без чого це свято, звісно, не відбулося б, а багатьох учасників на той момент уже не було б серед живих. Але люди з вишитими душами тоді перемогли бій за Одесу.

На жаль, перемога не була повною. Шлях боротьби за справжню Українську Одесу, за утвердження міста людей з вишитими душами триває. І, попри шалений спротив тих, хто вправно прикриває свою російську «душонку» за вишиванками, справжні українці переможуть, бо ніщо не зупинить перемогу ідеї, час якої настав.

Олександр МУЗИЧКО,
доктор історичних наук.