Навіть літеривідливалися спеціально

Зібрати таке видання було непросто і з юридичного, і з практичного боку. Цією справою за-опікувалися етнографи Павло Чубинський і Хведір Вовк. Перший належав до групи громадівців, які редагували «Кобзаря», та спілкувався з родичами Шевченка щодо авторського права на твори. А другий з’ясував питання цензури й залучив слов’янознавця, етнографа та статистика Олександра Русова, який працював тоді у Петербурзі та входив до багатьох українських наукових і громадських товариств. На той час Русов планував реалізуватися у славістиці й прагнув навчатися в найпрогресивнішій тоді слов’янській столиці — Празі. Він щойно обвінчався із Софією Ліндфорс, й обоє відгукнулися на заклик Київської громади негайно.

Попередньо порадившись із київським цензором (за невелику плату в 50–70 рублів), Київська громада вирішила розділити рукопис на два томи:

• дозволений і безпечний для імперії,
• такий, що містить твори, яких в імперії не пропустять.

У 1875 році Олександр Русов порадився зі службовцем «Главного управления по делам печати», своїм товаришем — московським поетом Яковом Полонскім. Той «дуже високо ставив поетичний геній Шевченка» й порадив поспішати зі втіленням ідеї такого видання, бо «обкарнають в Росії волю печатного слова взагалі, а українського — особливо». Полонскій порадив і видавати за кордоном, адже там легше було б представити цензурний том ій отримати дозвіл на його поширення в Російській імперії.

У травні 1875-го молоде подружжя Русових вирушило до Праги. Це місто було центром наукових і просвітницьких ініціатив, пов’язаних із розвитком національних культур народів Австро-Угорської та Росі-йської імперій. Тут активно діяли ліберальні друкарні, наукові товариства, які підтримували ідеї культурної автономії та свободи слова. І сам Шевченко неодноразово згадував у своїх творах видатних чехів: написав поему «Єретик», присвячену Яну Гусу — релігійному реформаторові та проповіднику; згадував Яна Коллара, Вацлава Ганку й Павела Йозефа Шафарика у поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним…». Додатковим завданням для Русових стало розшукати у родини Павела Шафарика закінчення поеми «Єретик» («Ян Гус»), яку Шевченко надсилав Шафарикові. Проте, як з’ясувалося пізніше, у паперах батька син Шафарика знайшов цю поему без закінчення.

Софія Русова згадувала пізніше, що їх захопив революційний дух, який панував у Чехії: «Ми влучили саме в розпал національної боротьби чехів і в добу внутрішніх незгод, коли вся чеська інтелігенція поділилася на два табори. Старочехи йшли під проводом Палацького і Рігера, а младочехи мали політичний орган «Народні Лісти» під редакцією Грегра. Це був час, коли празький університет уже придбав кілька катедр із чеською викладовою… Русов якось відразу ввійшов у гурток младочехів. Як ми захоплювались їх боротьбою за національну незалежність! Як раділи разом із ними кожною їхньою перемогою, кожнім придбанням національної культури! Разом із ними обурювалися проти системи «trpny odpor» пасивного опору з нехтуванням ворога — системи, що її трималася партія старочехів! Друкарня «Народніх Листів» ласкаво згодилася друкувати «Кобзаря» і Олександер заходився впорядковувати матеріали, зібрані Вовком, чисто написані на маленьких шматках паперу; деякі вірші знайдено в кількох варіантах, із різними змінами, що відрізняли їх від авторського оригіналу. До цього треба було додати спомини про самого поета».

Паралельно з «Кобзарем» Олександр Русов працював над авторським підручником «Граматики української мови», який через цензурні утиски світу так і не побачив. Водночас молодий вчений відвідував лекції у Празькому університеті та наполегливо працював у бібліотеках.

Чехи активно допомагали в роботі

Чеська сторона відіграла ключову роль у підготовці та виданні празького «Кобзаря», забезпечивши як технічні, так й організаційні умови для його появи. Олександр Русов теж обґрунтовував вибір видавця: «Коло самого міста у селі Бубенчі поселилися ми на літо. Звідти можна було, перейшовши Вишеградську гору, Вишеград і Карлів міст, пішки ходити у Прагу, або, сівши на залізницю, проїхати до міста тільки одну станцію. Думати довго — до якої типографії звернутися, не приходилося: Едвард Грегр, редактор прогресивної газети «Nаrodnі Listy», один з видатніших ораторів на мітингах молодочеської партії, мав велику типографію, найкращу книготорговлю у Празі; мав він при типографії й словоливарню (slеvаrnu), значить міг сам і літери для українського тексту зробити, що було б далеко трудніше у других типографіях. До нього я й звернувся з проханням заготовити нові літери і взірці до перших літер кожного вірша».

Крім того, позитивно на співпраці позначилася готовність Едварда Грегра формально взяти на себе функції видавця. Це мало й певне конспіративне значення: працівникам типографії він представив Олександра Русова як «редактора і коректора, що знає українську мову». Чеські друкарі, за свідченням «редактора», забезпечили високий рівень поліграфічного процесу, включно з виготовленням спеціального шрифту та професійною коректурою: «Коли виготовили потрібний шрифт, почалися набір і правка коректури, яку засилали мені двічі: раз — у стовпцях, себто в гранках, і другий раз поверстані у нумеровані сторінки. Управитель типографії, готуючися до історичної вистави типографського майстерства, показував мені зразки коректур XVII століття і роз’ясняв, як теперішні коректурні значки пішли з латинських слів deletur, ligatur (видалити, зв’язати) тощо, при чому прохав, щоб і я ставив такі ж значки, до яких звикли усі їх наборщики».

А ще чеська сторона сприяла поширенню видання та його легалізації. Після завершення друку першого – «цензурного» – тому «Кобзаря» (4000 примірників) саме Едвард Грегр на-діслав його у «Главное управление по делам печати», прохаючи дозволу продавати його в Росії. Як згадував Олександр Русов, «йому прийшлося вести велику баталію, поки він одвоював пропуск І тому через границю», що було особливо складно в умовах, коли «місяців через 3–4 після того вийшов не-опублікований закон, яким трохи не зовсім заборонялося видання українських книжок».

Таким чином, участь чехів охоплювала весь цикл появи найповнішого на той час видання творів Шевченка — від технічної підготовки до політичного лобіювання його розповсюдження.

Складнощі місії

Видання «Кобзаря», що відбулося напередодні сумновідомого Емського указу, супроводжувалося низкою суттєвих труднощів, передусім пов’язаних із цензурними обмеженнями та політичною ситуацією в Російській імперії. Поділ на два томи був штучним і не зовсім чітко відображав розвиток творчості Тараса Шевченка.

Олександр Русов додав до «Кобзаря» кілька спогадів про поета, які було непросто зібрати у стислі терміни. Проблему поглиблювало небажання сучасників долучатися: часто відповідали, що «не візьмуть на себе права критикувати твори великого поета, а дрібні ж анекдоти не варт згадувати та друкувати». Унаслідок цього частина матеріалів надходила із запізненням: у першому томі вийшли спогади Івана Тургєнєва і Якова Полонского, а «Костомаров та Микешин вже тільки у 1876 році прислали свої згадки і ці прийшлося помістити тільки у другий (нецензурний) том».

Не менш відчутними були технічні та редакторські труднощі. Сам упорядник визнавав, що «помилок і невитриманості одного якого-небудь правопису в обох томах було досить»: «ми проґавили цілу стрічку»; «замість «розкувати» зісталося «роззувати», що міняло зміст вірша», «те саме слово надруковано було різними буквами» тощо.

Частково це пояснювалося складністю роботи з рукописами, відсут-ністю сталого правопису, а частково й обставинами особистого життя упорядників, адже молоде подружжя Русових втратило у той час свою першу дитину. Обмеженим був і контроль редактором чеських друкарів, з якими виявилося складно виправляти помилки в стислі терміни. Зокрема, коли Олександр Русов просив змінити один із рядків, управитель типографії сказав, що не варто того робити з «licentia poеtica» (через вольність поета).

Вінець праці

Хоч Михайло Драгоманов при зустрічі з Олександром Русовим і розкритикував його працю, але саме текст празького «Кобзаря» ліг в основу женевських видань 1878, 1881 та 1890 років, які призначалися для нелегального розповсюдження і якими опікувалося драгоманівське видавництво «Громада».

Повернення Русових в Україну збіглося з різким посиленням утисків українського слова: «У Києві, куди я приїхав здати справоздання про закінчення дорученої мені праці, вже чекали того терористичного натиску на українське слово, який у подробицях став звісним трохи згодом. «Кіевскій Телеграфъ» став вже органом другого напрямку: «коли хто думає демократичні українські думки висловлювати, то треба тепер звертатися до П.А. Зеленого у «Одесскій Въстникъ»! Так казали сумуючи громадяне, з котрих де-кого скоро після того порозсилали то у Петербург, то в Псков, то що». Цей контекст підтверджував слушність попередніх застережень Якова Полонского щодо цензури.

Поширення празького видання мало обмежений характер. Перший том відправили у київський магазин Ільницького, а другий (тисяча примірників) був виготовлений навесні 1876 року. Олександр Русов офіційно надіслав примірник із нього лише Якову Полонскому як чиновнику цензурного відомства. Усі інші примірники другого тому і частина накладу першого залишилися у книгарні «Gregra і Dattla» для продажу за кордоном. З метою популяризації видання серед європейської аудиторії Софія Русова переклала деякі поезії Шевченка та його коротку біографію французькою мовою і надіслала ці матеріали до французького журналу «Revue des deux mondes».

Тож місія, яку втілили Русові, була складною, але дуже вчасною. Після 1876 року вже довелося б чекати на дозвіл для подібного видання чи не десятиліття. Воно забезпечило значний прогрес для українського та європейського шевченкознавства. Празький «Кобзар» був доволі популярним серед українців. Так, книгознавець Павло Богацький наводив спогад, що «зовсім неграмотний сусід Євгена Чикаленка не пошкодував заплатити за нього («Кобзар») 25 карбованців — суму, за яку в той час можна було купити десятину поля». І цей приклад свідчить про ціну, завдяки якій відбувався розвиток української культури: через дипломатію, контакти, взаємні зацікавлення на межі програшу і, звісно ж, на плечах ентузіастів.

Ігор СТАМБОЛ,
історик, доцент
Київського столичного університету імені Бориса Грінченка,
дослідник українського національного руху ХІХ століття.

Джерело: https://tyzhden.ua.

(Передруковуємо з особистого дозволу автора).