Анатомія глобальної нестабільності

Від руйнації архітектури ООН до ідеологічних розломів

Після катастрофи Другої сві-тової війни архітектори нового світового порядку — країни антигітлерівської коаліції — за-клали фундамент ООН. Головною метою було створення правового поля, обов’язкового для всіх, де суперечки розв’язуються не через калібр зброї, а через дипломатичний консенсус.

Однак наступні вісім десятиліть продемонстрували, що стабільність була лише короткочасним епізодом. Першим масштабним геополітичним «зиґзаґом» став період Холодної війни. Глибока прірва між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом призвела до створення ворожих військово-політичних блоків — НАТО та Організації Варшавського договору. Розпад СРСР у 1990-х породив небезпечну ілюзію «кінця історії», де ліберальна демократія нібито перемогла остаточно. Але прихід до влади у 2000 році 

В. Путіна — носія ортодоксального чекістського світогляду — ознаменував радикальний реваншистський розворот. Путінізм як ідеологія став штучним симбіозом міфів Російської імперії (православ’я, самодержавство) та радянського тоталітаризму (культ сили, тотальний контроль над усіма сферами суспільства й окремими людьми). Цей курс закономірно вилився у дванадцятирічну збройну агресію проти України та широку мережу підривної діяльності по всьому світу — від дестабілізації європейських урядів через енергетичний шантаж до засилання ефесбешної агентури і військових найманців у країни Африки та Латинської Америки.

Сьогодні стає очевидним, що неоімперський курс став для Росії фатальною помилкою. Це починає усвідомлювати навіть деполітизована частина населення РФ, яка відчуває на собі наслідки статусу «державиізгоя».

Путінський режим не досяг жодної зі стратегічних цілей «лютого 2022-го». Навпаки, замість «відсунення НАТО» агресор отримав розширення Альянсу за рахунок Фінляндії та Швеції, що перетворило Балтійське море на внутрішнє озеро НАТО. Повна міжнародна ізоляція Путіна закріплена ордером МКС. Його географія візитів звузилася до країн СНД та специфічного кола «осі зла» (КНДР, 

Іран, Китай). Москва втратила статус глобального арбітра навіть у своєму традиційному «задньому дворі» — на Південному Кавказі та в Центральній Азії, де її стрімко заміщують Туреччина та КНР. Військово-політичне фіаско й ізоляція стали сьогодні реальністю путінського Рашистану.

Економічна стагнація і рецесія

За 30 років ресурсна модель економіки РФ довела свою нежиттєздатність. Порівняння з Китаєм є вбивчим для кремлівської пропаганди: у 1992-у ВВП Росії та Китаю були майже ідентичними (відповідно 460 млрд дол. і 427 млрд дол.). Та станом на 2025-й Китай здійснив квантовий стрибок ВВП до 19,4 трлн дол., тоді як ВВП РФ застряг на рівні 2,5 трлн дол. Це лише 11-те місце у світі, нижче Італії.

Сукупний ВВП країн Європи сьогодні в 11 разів перевищує російський. Це означає, що за будь-якого сценарію війни на виснаження економічний потенціал 27 країн ЄС разом із США робить ресурсні можливості агресора наперед неконкуренто-спроможними у тривалій перспективі.

Росія фактично перетворюється на сировинний придаток Китаю, втрачаючи суб’єктність. Станом на травень 2026 року економіка Росії демонструє ознаки системної кризи і поступового занепаду, зумовленого довготривалою війною, санкціями та вичерпанням ресурсів. Економісти вказують на хронічні проблеми, де більшість галузей, окрім військово-промислового комплексу (ВПК), демонструють спад. За оцінками експертів, економіка РФ може досягти «точки неповернення» вже у 2026-у.

Переговорний лабіринт 2025 — 2026 років

Справжні мирні переговори вимагають режиму тиші. Однак те, що ми спостерігаємо в останні півтора року — це «мирний процес» під канонаду ракетних обстрілів.

Аналіз динаміки переговорного процесу у форматі Україна—США—Росія вказує на небезпечне домінування «приватної дипломатії» над інституційною. Після інавгурації Д. Трампа у січні 2025 року традиційні канали зовнішньої політики були відсунуті на периферію. Замість Марко Рубіо, чия роль стала суто формальною, ключові питання війни та миру почали вирішувати «довірені особи» президента — бізнесмен Стів Віткофф та зять Джаред Кушнер. Ця модель «тіньової дипломатії» призвела до глибокої кризи в американському дипкорпусі й демонстративної відставки таких фахівців, як посол США в Україні Джулі Девіс, через розбіжності з політикою Дональда Трампа, а також її розчарування зменшенням підтримки України з боку США.

Саміт в Анкориджі 15 серпня 2025 року став взірцем автократичних маніпуляцій. Д. Трамп, сприймаючи політику як серію бізнесугод, потрапив у пастку компліментарності Путіна. Господар Кремля перехопив ініціативу, нав’язуючи капітуляційний сценарій під виглядом «економічного партнерства» (зокрема у видобутку нафти в Арктиці). Російська пропаганда досі використовує міфічний «дух Анкориджа» для легітимізації своїх вимог, хоча жодних юридичних зобов’язань підписано не було.

Зустріч В. Зеленського та європейських лідерів із Д. Трампом у Вашингтоні 18 серпня 2025-го виявила повний розрив у цінностях між США та Європою. Поки європейці намагалися говорити про колективну безпеку, президент США демонстративно вів телефонні консультації з Путіним безпосередньо під час переговорів. Це було чітким сигналом: доля України для Д. Трампа — лише розмінна монета у великій грі «сильних світу цього»

Трамп як «миротворець»

Миротворче кредо 47-го президента США базується на глибокому переконанні, що світ — це ринок, де сильні гравці (США, КНР, РФ) мають право ділити зони впливу, а середні та слабкі країни повинні йти у їхньому фарватері. Це пояснює його відверту ворожість до ООН, НАТО та ЄС — організацій, які дають право голосу малим державам. На початку 2026 року Д. Трамп підписав указ про вихід США із 66 міжнародних інституцій — 31 структури ООН та 35 інших міжнародних організацій.

У листопаді 2025-го Д. Трамп оприлюднив список із восьми воєн, які він нібито «завершив». Проте прискіпливий аналіз показує, що це були або заморожені конфлікти, або ситуативні перемир’я, досягнуті через погрози тарифами. Плутанина в назвах країн (Вірменія — Албанія) та маніпулятивні заяви про «затоплений український флот» у Перській затоці свідчать про те, що для американського лідера формальні перемоги та піарефект важливіші за змістовне врегулювання. Його спроби «купити Гренландію» або здійснити «дружнє захоплення» Куби лише підкреслюють анахронізм його поглядів, що тяжіють до колоніалізму XIX століття.

Усім відомі дивні «миротворчі» зусилля Д. Трампа у війні РФ проти України, коли він тисне на нашу державу й уникає назвати Росію агресором, при цьому досить часто хизуючись «дуже добрими стосунками» з вбивцею Путіним.

Іранський фактор: зміна геополітичної парадигми

Повномасштабна військова операція США та Ізраїлю проти Ірану, що розпочалася 28 лютого 2026 року, стала тим «чорним лебедем», який перекреслив попередні розрахунки. Наслідки для Вашингтона: Д. Трамп опинився втягнутим у виснажливу кампанію в Перській затоці без підтримки європейських союзників. Це відволікло фінансові й військові ресурси від України, змусивши Білий дім поставити «на паузу» переговорний трек із Кремлем.

Росія втратила Іран як свого головного військового донора. Без іранських «шахедів» та балістики наступальний потенціал РФ суттєво деградував. Попри зростання цін на нафту Urals (до 115 дол. за барель), удари українських дронів по російських НПЗ та нафтобазах перетворюють ці надприбутки на дим, буквально і фігурально.

Київ продемонстрував унікальний «зиґзаґ», перетворившись із реципієнта допомоги на донора безпеки. Відрядивши сотні інструкторів та фахівців із РЕБ і ППО до ОАЕ, Саудівської Аравії та Катару, Україна здобула стратегічний авторитет в арабському світі. Тепер ми не лише просимо зброю, а й пропонуємо унікальну експертизу в боротьбі з іранськими технологіями, що робить нас незамінним партнером у регіоні.

Перспективи на період 2026 — 2027 років

Сьогодні цілком очевидно, що прямий формат США — РФ на «мирних переговорах» себе вичерпав. Україна має активно стимулювати європейське лідерство й участь у переговорному процесі. Справжній переговорний процес може відбутися, коли до нього залучиться один із лідерів європейських країн. Оскільки Україна є невід’ємною частиною європейської цивілізації, її історії, культури та географічного простору, оскільки без допомоги європейської спільноти Україна не могла б і не може вистояти в конфронтації з Росією, то було б доцільно і логічно, якби В. Зеленський проводив переговори з Путіним разом із представником Євросоюзу, який мав би також статус Уповноваженого ЄС в Україні для проведення переговорів з представниками РФ.

Спроби Путіна використати «старих друзів» на кшталт 82-річного Герхарда Шредера для посередництва виглядають як агонія застарілої дипломатії особистих зв’язків. На зміну «приватним кур’єрам» Трампа мають прийти інституційні лідери ЄС. Прямий канал діалогу Париж — Берлін — Рим — Київ є єдиним способом уникнути «вакууму безпеки», який створює Вашингтон.

Обороноздатність України зростає експоненціально (збільшення потужностей ОПК у 50 разів за 4 роки). За прогнозами військових експертів, наступальний потенціал окупантів вичерпається восени 2026-го. Це змусить Кремль перейти від ультиматумів до реального пошуку шляхів виходу з війни. Потрібно чітко розрізняти «перемир’я» (припинення вогню) та «мирну угоду». Ймовірно, наприкінці 2026-го ми побачимо підписання документа про зупинення бойових дій. Однак політико-дипломатичне повернення нині окупованих територій та виплата репарацій Україні (сума яких уже перевищує 1 трлн дол.) може затягнутися на десятиліття, за прикладом Японії, яка досі не має мирної угоди з РФ після 1945 року.

Моральна та фізична агонія путінського режиму посилюється. Росія сьогодні — це територія історичного абсурду, де фашисти святкують перемогу над фашизмом, спотворюючи па-м’ять про мільйони жертв Другої світової війни. Навіть якщо в цьому чи наступному році буде нарешті підписано перемир’я, то воно аж ніяк не легітимізує Путіна. Жоден лідер демократичних країн не подасть йому руки і не визнає його законним президентом Росії після всіх тих страшних злочинів, які він вчинив, як проти українського, так і проти російського народів, і за які має відповісти перед Спеці-альним міжнародним трибуналом, що може запрацювати вже у 2027 році в Гаазі.

Україна ж, пройшовши через ці криваві зиґзаґи, виходить із конфлікту не лише загартованою військово, а й як новий центр сили європейської циві-лізації.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.