Отакар ФОЛТИН: Європейська армія вже є, вона називається ЗСУ

Це продовження абсолютно ідіотської ідеї слов’янофільства ХІХ століття, коли ми створили міф про те, що на сході є «великий брат», який нас врятує. Карел Гавлічек Боровський (письменник) уже тоді казав, що росіянин оголосить усе російське слов’я-нським, щоб потім оголосити все слов’янське російським. Це зловживання мовною спорідненістю — нема жодної іншої спорідненості, ні полі-тичної, ні культурної, ані історично ми ніяк не пов’язані з Росією — слов’янською гілкою мови, що дає змогу Росії грати на просто безглуздих міфах про якесь братерство з Росією. Братерства, спорідненості, близькості просто нема і ніколи не було. Утім, у Чехії російська пропаганда може гратися з такими речами, бо значна частина населення здобувала освіту за часів комуністичного режиму. Росія завжди просто шукає якусь «неврологічну точку», у яку можна тикнути.

У кожному суспільстві є проблеми, те, що потребує публі-чного обговорення, але росі-йська пропаганда принципово підтримує всі радикальні погляди, тобто абсолютно спокі-йно підтримує і комуністів, і фашистів одночасно. Вони намагаються змістити дискусію якомога далі від якогось розумного центру до найбільш крайніх позицій і, на жаль, подекуди мають успіх завдяки алгоритмізації соціальних мереж, бо алгоритми навмисно підтримують саме такий тип поділу. Цьому, звичайно, дуже важко протистояти, особливо якщо ми тепер ігноруємо стратегічну комунікацію.

— Міністерство оборони Росії нещодавно опублікувало список компаній у Європі, які виробляють дрони або їх компоненти для України, також компанії в Чеській Республіці. Не бракувало й погроз. До речі, ми досі достеменно не знаємо, що сталося на складі компанії з виготовлення озброєння LPP Holding у Пардубиці…

— Багато років тому російські військовослужбовці, кадрові військові, підірвали склад боєприпасів у місцевості Врбетиці, завдали мільярдних збитків і навіть убили двох чехів. Що, звичайно, ніщо в контексті величезних втрат у війні на Сході України, але російські військові діяли на нашій території, убивали та руйнували. Це величезна образа. І якщо вони це зробили, можна собі уявити, що й в інформаційному просторі не дотримуються жодних обмежень. Вони роблять це постійно, і єдине, що їх стримує, — це їхня власна оцінка того, що для них вигідно чи ні.

Щодо погроз і того, що ми можемо чи не можемо тут виробляти: ми суверенна країна, можемо виробляти те, що хочемо, і нам точно не потрібен дозвіл Кремля. Ті часи давно минули. Якщо Кремль має проблеми з нашою допомогою Україні, на яку напали, то нехай візьме ноги в руки та валить з України. Тоді нам не доведеться виробляти зброю.

— У списку не лише чеські компанії, є також фірми в інших країнах ЄС, а також з Туреччини… Чому, на вашу думку, цей список з’явився саме тепер?

— Вони загострюють свою риторику, бо українська армія завдає їм таких величезних втрат на фронті, що вони перевищують можливості вербування нових солдатів. Росі-йська економіка не далека від колапсу, і без китайської підтримки вони давно б не змогли виробляти більшу частину своєї зброї. Тож тепер вони шукають що завгодно і посилюють тиск в інформаційній війні. Але знову ж таки, якщо Росія не хоче, щоб європейські держави допомагали Україні, то нехай вона забереться з України.

— Це свідчення відчаю?

— Упевнений, що росіяни вже у відчаї, і потрібно зробити все, щоб вони були у ще більшому відчаї.

— Начальник Генерального штабу Карел Ржегка цими днями сказав, що «межа між миром, кризою та війною стає все менш чіткою». Де тепер Європа — у мирі чи вже в якомусь новому типі війни?

— Мир має бути нормальним станом, а війна — чимось ненормальним і небажаним. Нормальні люди не хочуть війни — ні українці, ні європейці. Ось чому в нас є червона лінія між миром і війною. Але російська військова доктрина вже давно працює з концепцією перманентного конфлікту. Для них це означає, що міжнародні відносини — це постійна дуель, і якщо хтось отримує перевагу, вони автоматично сприймають це як свою невигоду. Тому постійно конкурують з іншими, й інтенсивність насильства, яке вони при цьому використовують, варіюється залежно від того, що вони вважають добрим чи поганим для себе. Росіяни не можуть дивитися на світ мирними очима, вони бачать лише різні рівні конфлікту.

Тому вони використовують відкриту військову силу проти України й так звані гібридні загрози проти європейських країн — поєднання економічних, дипломатичних, геополітичних, розвідувальних, кримінальних та військових інструментів, залежно від того, що їм підходить.

Це на межі між миром і війною. Коли росіяни підривають склад у нашій країні, убивають когось або ведуть інформаційну війну, це само собою не досягає інтенсивності збройного конфлікту, який юридично можна було б назвати війною, але це точно не належить до нормальної міжнародної ситуації. Це фактично тримається нижче від нашого рівня готовності визнати, що вони здійснюють агресію проти нас, але, звичайно, це і є агресія. Росіяни втручаються у вибори, впливають на внутрішнє середовище держав.

І навіть їхня риторика — вони майже сім років тому визначили Чеську Республіку як «недружню країну». На той час у цьому списку були лише Сполучені Штати та Чеська Республіка. Коли хтось називає вас ворогом, не пояснюючи причини, у вас нема іншого вибору, окрім як визнати, що вас сприймають саме так. Сьогодні цей список недружніх країн набагато ширший, десь понад 50. Якщо русня хоче зробити ворогами всіх навколо себе, то нема іншого вибору, як погодитися із цим, доки вони не змінять своє ставлення.

— У цьому контексті багато говорять не тільки про нас, а й про країни Балтії та ворожість у відносинах з Росією…

— Ні. Це Росія — ворожа країна до держав Балтії, а не навпаки. Насправді ніхто взагалі не налаштований вороже до Росії — ні Україна, ні країни Балтії, ні Чехія. Ця мафіозна бандитська держава поводиться як імперська Росія, що хоче розширюватися та окуповувати території, які їй навіть не потрібні. Вона має величезні території на сході, і ціною величезних людських втрат ризикує втратити землю після війни, але не на заході, а на сході, де її хоче Китай.

Переможцем війни в Україні є Китай, незалежно від того, як війна закінчиться. Те, що мафіозний режим у Кремлі не здатний зрозуміти, що він може втратити територію в Сибіру, — величезна трагедія для російського народу. Це приклад дурості, коли з абсолютно егоїстичних міркувань вони самі зруйнували свою надію на осмислене майбутнє та національний добробут, що могли забезпечити величезні природні ресурси. І, напевно, китайці «відкушуватимуть» ці ресурси, як «відкушували» уже давно, бо Китай не дає даром усі ці промислові напівфабрикати. Росія платить за це криваву ціну людськими життями та рівнем життя власного народу. Тільки для того, щоб купа корумпованих злочинців у Кремлі могла набити свої кишені.

Володимир Путін увійде в історію як один із могильників Росії.

— Щодо конфлікту на Близькому Сході: більшість аналітиків стверджують, що війна в регіоні відвернула увагу світу, зокрема президента США, від війни в Україні та мирних переговорів. Інші стверджують, що, навпаки, це відкрило нові можливості для України, наприклад, у сфері безпілотників та налагодження відносин з країнами регіону. Як ви це оцінюєте?

— Я провів найкращу частину своєї кар’єри в Управлінні сил спецпризначення, де нас завжди вчили, що навіть велику проблему слід використовувати як можливість. Те, як Україна змогла побудувати альянси в країнах Перської затоки та допомогти зміцнити протиповітряну оборону, звичайно, принесе їй не лише економічні, а й технологічні вигоди. Україна здатна не тільки блискуче воювати, а й вести дуже добру дипломатію.

Я впевнений, що це зрештою допоможе Україні. Навіть якщо в короткостроковій перспективі це принесло додаткові мільярди доларів Росії завдяки зростанню цін на нафту, але не думаю, що це допоможе Москві в довгостроковій перспективі. До того ж їй уже не так і потрібен Іран, бо дрони, які вона раніше купувала в нього за великі гроші, тепер виробляє сама.

— Хто, на вашу думку, є найбільшим бенефіціаром війни на Близькому Сході?

— Думаю, що взагалі ніхто. Часткова перевага, як уже сказав, полягає в тому, що Україна запропонувала свій досвід країнам Перської затоки, які зазнали нападу з боку Ірану, і сподіваюся, що Україна перетворить це на свій довгостроковий геополітичний зиск. Я деякий час працював у цьому регіоні і знаю, що коли приходиш їм на допомогу в потрібний момент, вони пам’ятають про це, незважаючи на всі культурні відмінності. А Україна прийшла зі своїм бойовим досвідом на допомогу відразу — дуже безкорисливо й досі значно допомагає. Це великий плюс для України, можливо, більший, ніж ми собі уявляємо в цей момент.

Росія, звісно, тепер, як кажуть у нас, хапається за соломинку. Але ця соломинка не допоможе тому, хто потопає, хоча він цього не знає. Росія дуже прагне, щоб у цей момент втома від війни в Україні ще більше зростала через перемикання уваги в інформаційному просторі на нову війну. Але це точно не те, що принципово допоможе Росії. Це не допоможе. РФ мчить до саморуйнування, у яке сама себе втягнула, на повному ходу. І це добре.

— Президент США Дональд Трамп не раз висловлював невдоволення НАТО та згадував про можливість виходу США з Альянсу. Чи вірите в таку можливість і чи готова Європа гарантувати власну безпеку без США? І чи має Україна бути частиною майбутньої архітектури європейської безпеки?

— У своїй кар’єрі військового я був проти створення європейської армії. Вважаю, коли щось добре працює, то його не треба дублювати. Щоб щось було європейською армією, воно повинно мати єдине командування, максимально сумісну та перевірену зброю, мотивованих солдатів, в ідеалі — бойовий досвід та волю до боротьби. Європа сама собою не мала волі до боротьби.

Українці краще від усіх знають, що основним атрибутом успішної оборони є воля до боротьби. А в європейців цього не було, тоді як НАТО мало й має дуже функціональну військову структуру, яка неодноразово доводила свою спроможність.

Я глибоко помилявся, кажучи, що в нас не має бути європейської армії. У нас уже є європейська армія. І ця європейська армія називається Збройні сили України. Ми навіть значно заощадимо на кольорах, адже ЗСУ, як і сама Україна, використовують ті ж кольори, що й Європейський Союз — синьо-жовті, тому нам навіть не доведеться нічого перефарбовувати.

Якщо щось і функціонує, то це українська армія, яка чудово працює. Українська армія довела, що російські збройні сили, які, за твердженням Кремля, другі у світі, є за потужністю другими в Україні. І якщо українська армія змогла перевершити та зупинити російську армію, це означає, що, по-перше, це вже перемога сама собою, а по-друге, що ЗСУ — це найпотужніша європейська армія з найбільшим бойовим досвідом і найсильнішою волею. Тож із цим питанням з’ясували: у нас уже є європейська армія. А від Європи наразі треба лише те, щоб вона оплатила зброю для цієї «європейської армії».

Окрім іншого, це означає — і, будь ласка, сприймайте, що це моя думка як громадянина — якщо хтось і заслуговує бути в Європейському Союзі, то це Україна.

— А в НАТО?

— НАТО — це інша справа. Морально Україна, безсумнівно, заслуговує на це, але необхідно усвідомлювати, що тут роль відіграє набагато більше обставин. На теперішній момент це неможливо з багатьох причин і навіть могло б бути контрпродуктивним. По-перше, державі, яка перебуває у збройному конфлікті, технічно важко приєднатися до оборонного альянсу.

Але не бачу причини, яка завадила б Європейському Союзові негайно прийняти Україну. Так, звичайно, Україна досі не відповідає багатьом адміністративним вимогам тощо. Але порівняно з тим, скільки крові вона пролила за свою свободу, це неважливо. Україна заслуговує бути в Європейському Союзі більше, ніж будь-який інший член ЄС.

— А чи не вважаєте ви, що Європі потрібен якийсь інший союз або регіональні альянси кількох країн?

— Звичайно, це цілком нормально в історії воєн. Постійно виникають нові союзи і по-різному міняють формат, тому це не було б дивним. Зрештою, уже діє Коаліція охочих, що складається переважно з країн Північної Європи, Балтії, Польщі, Німеччини та Великої Британії, які підтримують Україну набагато більше, ніж усі інші члени ЄС. З цього погляду такий союз насправді вже існує. Але є багато варіантів того, хто з ким міг би бути разом у Європі.

Я наполегливо рекомендував би почати з того, щоб Європа почала виробляти значно більше власної зброї та значно більше навчалася в українців, як воювати. Ці дві передумови означають: якщо ми виконаємо свою домашню роботу, збільшимо нашу підтримку України й переймемо її бойовий досвід, то разом будемо непереможними.

— Чеська армія вчиться в українців?

— Я був би радий, якби всі європейські армії вчилися набагато більше в українців. Зрештою, Україна пропонує це вже давно: в обмін на підтримку озброєнням вона пропонує бойовий досвід.

Як військовий, завжди кажу, що найціннішим товаром на полі бою є бойовий досвід. І цим найціннішим товаром володіє лише Україна й ніхто інший. Тож якщо ми не будемо ідіотами, то дуже швидко почнемо вчитися в українців.

— Міністерство оборони Чеської Республіки планує витратити цього року понад 350 мільйонів крон на закупівлю безпілотних систем і мати 3 тисячі дронів до 2028 року. Чи цього достатньо? І чи було б добре, якби Чеська Республіка співпрацювала з Україною, наприклад, у спільному виробництві дронів?

— Звичайно, це розумний крок. Кожен військовий скаже вам, що працює на полі бою, — тепер це дрони.

Україна перевершила Росію не лише за якістю (у цьому Україна випереджала Росію протягом більшої частини конфлікту), але й за кількістю. Сьогодні українська армія може використовувати більше дронів, ніж російська, що є величезною зміною порівняно з минулим, коли завдяки китайській підтримці Росія могла виробляти дрони сотнями тисяч. Тепер сама Україна вже виробляє мільйони.

Тож три тисячі дронів, які ми придбаємо для армії, значно відрізняються від того, що було б потрібно. Нам потрібні були б виробничі ланцюги та інноваційний цикл, який тепер дуже швидкий. Знову ж таки, винаходити те, що давно працює набагато краще в Україні, безглуздо. Просто слід об’є-днати сили: потік економічної та збройної підтримки від нас до України та потік бойового досвіду від України до нас мають бути пості-йними і не блокуватися безглуздими бюрократичними перешкодами. Що, до речі, уже відбувається.

— Чеська снарядна ініціатива продовжує нормально функціонувати?

— Програма функціонує. За час свого існування Чеська ініціатива забезпечила майже половину снарядів, які українська армія випустила по росіянах, що я вважаю великим успіхом. Водночас це комерційна діяльність, яку фінансують західні донори.

Для мене надзвичайно емоційно сильним моментом було те, коли українські солдати на фронті сказали: «Нам байдуже, що ви на цьому заробляєте, просто дайте нам, заради Бога, цю зброю!».

Чудово, що ми вже постачаємо вам зброю в обсягу, який допомагає перемагати росіян, але водночас мені соромно, що це все ще менше, ніж відповідало б серйозності ситуації.

Хоча українська армія і перемогла, адже змогла захистити країну, війна не закінчена, і люди далі гинуть. І ми, кожна європейська держава, повинні у власних інтересах якомога швидше та більше допомагати Україні. А це означає значно збільшити підтримку.

— Як ви як офіцер бачите ситуацію на полі бою?

— Мене вражає не лише те, як українці захищалися. З цього погляду заздрю українцям, їхній хоробрості під час захисту своєї батьківщини, бо в нас не було такої можливості. Моя батьківщина пережила вторгнення радянських військ (Радянський Союз був просто більшовицькою назвою імперської Росії) у 1968 році, й тоді наша армія не воювала, люди зупиняли танки голими руками. Голими руками танк надовго не зупиниш.

Ми взяли чехословацький прапор, на якому була кров чехів, що захищали Чеське радіо 21 серпня 1968 року, і повезли його на фронт у нині, на жаль, окупований Вугледар. Там на тлі цього прапора було записано відеозвернення українських солдатів до чехів.

Зі суто військового погляду мене також вражає, наскільки професійно та досконало українська армія володіє мистецтвом операцій. Помилки, звичайно, трапляються, їх не можна уникнути на війні. Але завдяки вам росіяни повільно проходять ціною величезних втрат — квадратний кілометр коштує їм 100, 200, іноді 400 військовослужбовців — до точки провалу атаки. А в момент, коли енергія атаки вичерпується, ЗСУ контратакують ідеально і ціною набагато менших втрат відвойовують територію назад. Це повністю демотивує росіян, бо українська стратегія обміну крихітних шматочків території на величезні втрати виштовхує російську армію за межі її можливостей вербування нових військовослужбовців. Четвертий місяць поспіль російська армія втрачає значно більше військово-службовців, ніж набирає. Інакше кажучи, вона скорочується.

Отже, як з погляду загальної стратегії, тобто обміну невеликих ділянок території на величезні російські втрати, так і з погляду оперативного мистецтва, коли за російськими атаками постійно контратакують саме в той момент, коли їхній імпульс вичерпується, це хрестоматійний приклад того, як правильно застосовувати оперативне мистецтво.

Окремою темою є логістичне диво, коли Україна змогла інтегрувати багато різних систем озброєння. Абсолютно неймовірною є також українська здатність до інновацій, оскільки послідовно взаємопов’язана система застосування різних типів дронів у глибину росі-йських бойових порядків повністю нівелює російські можливості на десятки кілометрів за лінією фронту. І це лише один приклад. Від себе — знімаю капелюха.

— Скільки разів ви були в Україні?

— Я не рахую, намагаюся їздити принаймні раз чи два на рік. Хотілося б набагато частіше.

Як військовому мені соромно, що ми там не з вами, але є об’єктивні причини, чому не можемо воювати пліч-о-пліч. Але знову ж таки, як людині мені соромно за це, бо ми все життя тренувалися захищати Європу від агресора, а тепер Україна воює за нас і воює так хоробро, що ми наступні 100 років ходитимемо до України, щоб віддати шану.

— На конференції у Сенаті з нагоди четвертої річниці початку повномасштабної війни ви вручили подарунок Артемові, українському ветеранові, якому чехи збирали (і зібрали) гроші для протезування обох рук. Що це було?

— Мій син зробив серце, вишите синьо-жовтими нитками. Артем — український ветеран, який втратив обидві руки. Тож я в чеському Сенаті сказав, що ми не можемо повернути пораненим українським солдатам їхні кінцівки, але мали б віддати їм наші серця.

— Ви відкрито висловлюєте свою підтримку Україні. Коли усвідомили, що Росія є загрозою і потрібно говорити про це вголос?

— Я є одним зі співавторів книги «На роздоріжжі» (2016), у якій ми попереджали про російську агресію вже після 2014-го, коли, гадаю, навіть найнаївнішим людям мало спасти на думку, що Росія знову розпочне якусь форму військової агресії. Ми не раз говорили про це, спочатку — в професійному колі, потім — публічно, і нас за це називали русофобами. Сьогодні, озираючись назад, мушу сказати, що нашою єдиною помилкою було те, що нам слід було бути ще рішучішими, бо всі наші прогнози виявилися занадто м’якими стосовно того, що Росія насправді зробила.

Ми просто не очікували, що росі-яни зроблять таку величезну помилку в судженнях, як вони зробили понад чотири роки тому. Той факт, що росіяни повірили власній пропаганді й думали, що Україна не захищатиметься, можливо, спрацював у їхній системі, але для нас ззовні це не мало сенсу. Було очевидно, що операція, якою вони її готували, не могла бути успішною у військовому розумінні. Утім, вони це зробили, і зупинила їх насамперед воля українців, які на початковому етапі захищалися майже самі, адже значна підтримка озброєнням почала надходити набагато пізніше.

Те, що Росія буде агресивною, ми говорили у відносно вузькому колі військових публіцистів, щонайменше десять років. Ніхто не хотів цього чути.

— Але ж усі довго бачили ці танки, машини, тисячі солдатів на кордоні... І це все одно був шок?

— Росіяни раніше проводили кілька навчань, два з них справді великі, коли вводили військовослужбовців, навчали та їх виводили. Інакше кажучи, привчали нас до цього.

Але у випадку з концентрацією наприкінці 2021 року було очевидно, що вони вживали заходів, яких рані-ше не робили: завозили запаси на набагато довший період, пальне, яке точно не відповідало масштабам попередніх навчань, і зосереджували запаси крові, що робиться, коли очі-куєш справді великих втрат. Отже, це кроки, які відрізнялися від попередніх, і було очевидно, що цього разу все буде інакше.

Однак сили, які росіяни зібрали, були меншими за ті, що СРСР використовував під час вторгнення до Чехословаччини в 1968 році, тобто проти набагато меншої держави. Це не мало сенсу, і ми думали, що вони не можуть бути такими дурними. Але це була не дурість, а пихатість.

— Ви взагалі вірите, що зустріч між Україною, Росією та Америкою завершиться якоюсь мирною угодою?

— Кожна війна зрештою закінчується мирними переговорами. Ця також.

Я давно глибоко вірю в демократичні основи Сполучених Штатів і давно жахаюся поведінки Дональда Трампа. Зокрема того, що він влаштував вашому президентові в Овальному кабінеті. Я не міг собі уявити навіть у найбожевільніших кошмарах те, що побачу в кабінеті президента найбільшої демократичної держави світу. Це було поза моєю уявою. І я відчував величезний сором за те, що відбувалося з лідером країни, яка зазнала нападу.

— Хіба Європа не має бути більше залученою до цієї ситуації та стати посередником на тлі того, як поводяться США?

— Хто буде на мирних переговорах — це інше питання. Я б дуже хотів, щоб там були американські професіонали, а не рієлтори із Нью-Йорка.

Фактом є те, що Росія зупиниться саме там, де дістане «по морді». А щоб Росія почала домовлятися, то має дістати «по морді». Вона вже дістала, але має дістати ще.

Якщо нічого принципово не зміниться, тобто якщо Захід продовжуватиме підтримувати Україну, а Китай далі надаватиме Росії таку підтримку, яка допомагає їй лише ледь триматися на плаву, то Росія не зможе перемогти.

Ми взяли той прапор 1968 року, на якому кров наших героїв, що голими руками зупиняли російські танки, і відвезли його торік до Києва. Під час неоголошеної заздалегідь акції в публічному місці поставили прапор, і військовий оркестр ЗСУ разом з оркестром Празького граду, який у столицю направив чеський президент, виконали український та чеський гімни.

Це було несподівано, не анонсовано. Поруч проходили різні люди. І тут я побачив українського ветерана на милицях, який спускався ескалатором. У момент, коли почав грати український гімн, він узяв милиці в одну руку й поклав другу руку на серце. Воїн стояв якось дивно, я подивився вниз — у чоловіка не було ноги. З милицями в одній руці, він не мав за що вхопитися, і все ж волів радше впасти, ніж не віддати честі своєму славню... Ця нація не може програти.

Ольга ТАНАСІЙЧУК.
м. Прага.

Джерело: https://www.ukrinform.ua.