Неспростовна давня карта і нинішні загрози

Говорячи про глибину українського мовного самоусвідомлення, вчений навів два історичні приклади. 1847 року Тарас Шевченко, в умовах активного насадження ідеї єдиного слов’янського народу, чітко розмежував два окремі народи з окремими мовами: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово». А 1905-го Микола Міхновський у своєму «Основному законі самостійної України» визначив українську як єдину державну мову — з одночасною гарантією свободи всіх інших мов, уживаних на території країни.

Карта, яка говорить голосніше за декларації

Основним документальним матеріалом доповіді стала етнографічна карта 1871 року, складена за результатами наукових експедицій. Її визнали авторитетним джерелом як Російське географічне товариство, так і Наукове товариство імені Шевченка. Карта фіксувала реальні межі українського етномовного ареалу того часу.

Якщо накласти цю карту на сучасні кордони України, розбіжність суттєва. Значні території, де у другій половині XIX століття переважало українське населення, нині лежать за межами держави — на сході (Вороніжчина, Курщина), на заході та півночі (Підляшшя, Холмщина, Лемківщина), на півдні (частина Буковини). Павло Гриценко зауважив, що на деяких із цих територій українська мова збері-гається досі. Зокрема, у Воронежі, вийшов двотомний словник українських народних говорів місцевого ре-гіону.

Скорочення мовного простору у XX столітті

Доповідач окреслив низку подій, які послідовно звужували українське мовне середовище. Адміністративне перекроювання меж на сході відбувалося у 1932–1933 роках — у розпал Голодомору, коли суспільство було фізично не здатне реагувати на такі зміни. Операція «Вісла» 1947-го фактично ліквідувала суцільний україномовний ареал на захід від Бугу.

Чорнобильська катастрофа 1986-го знищила архаїчне мовне середовище Полісся. Асиміляційна політика в Румунії поступово витісняє українську на Буковині — регіоні, де ще у XIV–XV століттях молдавські правителі вели офіційну документацію давньоукраїнською мовою. У Словаччині та Угорщині конституційне розмежування «українців» і «русинів» як окремих народів розколює єдину спільноту і прискорює асиміляцію.

Загрози зсередини

Окремий блок доповіді стосувався загроз, що виникають не ззовні, а всередині самого мовного середовища.

Павло Гриценко наголосив, що, по-перше, держава традиційно відсторонена від проблем збереження та розвитку мови — попри всі декларації про її статус. По-друге, в мовному житті країни зберігаються рудименти колоніальних практик: приховані русизми, що ввійшли в літературну норму, тисячі кальок з російської.

Інститут української мови спільно з Конституційним Судом проаналізували текст Конституції України і виявили сотні фрагментів, дослівно перекладених з російської й лише «одягнених в українську фонетику». Результати опубліковано окремою монографією, яка є у вільному доступі.

Учений звернув увагу на руйнування системи наголосів — одного з ключових елементів мовної ідентичності. Технологічні рішення (синтез мовлення, автоматичний переклад, навігаційні системи) масово тиражують неправильне наголошування, поступово нормалізуючи його для широкої аудиторії.

Говорив він і про питання мовних реформ, які впроваджуються без залучення фахівців. Скасування імен по батькові, що фіксуються в українських текстах із X–XI століть, подається як деколонізація, хоча, на думку мовознавців, жодного зв’язку з росі-йською традицією ці форми не мають. Масове впровадження фемінітивів також відбувалося без широкого наукового обговорення. Неприпустимим, на думку вченого, є й надмірне вживання запозичень з англі-йської там, де існують усталені українські відповідники.

Підсумовуючи, Павло Юхимович наголосив: формування мовного середовища не може бути завданням лише профільних установ, а відтак закликав усю наукову спільноту — незалежно від дисципліни — долучатися до роботи з термінологією та очищення мови від прихованих запозичень. Представлена ним карта 1871 року у цьому контексті — не лише історичний документ, а нагадування, що для збереження мовного простору потрібні спільні й системні зусилля.

Андрій КОРНАТ,
голова НРУ.