«Увага! Ви чуєте голос «Вільної України»

Саме історія цієї радіостанції лягла в основу документального роману Олега Криштопи «Радіо Афродіта», який цьогоріч отримав Шевченківську премію в номінації «Публіцистика і журналістика».

Автор розповів «УП. Життя» (https://life.pravda.com.ua) про свій шлях з інженера-механіка до письменника, про захоплення історією підпільного радіо 16 років тому, про роботу над романом та українське суспільство, яке вже бачить різницю.

Друга половина 1990-х. Івано-Франківськ. Студент Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Олег Криштопа усвідомлює: або він буде поганим інженером, або не буде ним взагалі. Він хоче стати письменником, як мріяв ще у школі. Відтак повертається до написання оповідань, що практикував у старших класах. При цьому живе у місті, де на «Стометрівці» кожен другий камінь точно попаде у письменника. Цим треба скористатися.

У цей час випадково натрапляє на книгу «Аве, Маріє, аве!» Антона Морговського (письменник, трагік, основна тема його прози — морально-етична), де вказали його домашній номер телефону. Олег телефонує письменникові і домовляється про зустріч, щоб показати йому свої оповідання.

«Ти талановитий, але не починай з цього. Ти ще щось напишеш», — каже йому Антон Морговський.

Поступово Олег Криштопа знайомиться і з іншими письменниками: Степаном Процюком, Іваном Ципердюком. Вони радять йому йти в журналістику, якщо хоче заробляти словом. Він дослухається і на останньому курсі університету у 2000 році потрапляє на телерадіокомпанію Івано-Франківська «Вежа».

Із 2004-го — у Києві: «5 канал», «1+1», «Перший національний». Саме тоді знайомиться з Андрієм Охрімовичем (журналіст, телеведучий, поет) і починає працювати з ним над історичною програмою «Машина часу».

«Присвячується Андрієві Охрімовичу» — саме так написано на сторінці-присвяті документального роману Олега Криштопи «Радіо Афродіта». Роману, який 9 березня 2026 року отримав Шевченківську премію. Роману, який почав свою історію у 2010-у.

Саме тоді «Машину часу» погодилися транслювати на «5 каналі». Один із перших сюжетів був про «Радіо Афродіту».

«Важко згадати, звідки я вперше почув про нього. Воно якось все наклалося. Тоді Роман Чайка, гітарист гурту «Мертвий півень», готував альбом «Радіо Адфродіта». Вийшов роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», де вона пише про бельгійця Альберта Газенбрукса в УПА. Тоді ж йому вручили орден «За заслуги» І ступеня», — згадує Олег Криштопа.

Спочатку він подумав, що підпільне радіо УПА, яке виходило півтора року п’ятьма мовами — українською, російською, англійською, французькою, німецькою — це вигадка і перебільшення. Бо, на перший погляд, звучить як фантастика.

«Українці — чи не єдина нація, що створила підпільне радіо в тилу ворога, ще й під двома окупаціями. Це складно технічно і на це треба людських ресурсів. А тут ще й вишенька на торті — бельгієць Альберт Газенбрукс, який працював на цьому радіо і залишився, коли міг поїхати додому, бо лінія фронту наближалася. Потім він ще 8 років провів у ГУЛАГу і повернувся до сім’ї через 10 років, як Одіссей до Пенелопи», — захоплено розповідає Олег Криштопа.

Альберт Газенбрукс народився у 1915 році. Його батько мав готель у Брюгге. Рідною мовою була фламандська, а в школі його навчали французькою. Замолоду працював у магазині в Брюсселі. У 1930-х одружився з Юдіт, яка народила йому дочку Франсін.

Коли почалася Друга світова війна, Альберт вступив до бельгійського війська. Потрапив у полон до нацистів, які через кілька місяців його відпустили. Але у 1941-у забрали на примусові роботи до Німеччини. Звідти він тікав двічі. Втретє відправили робити дорогу на Волині. Він повідомив сім’ю, що спробує повернутися в Бельгію через схід — через Росію. Це було у 1943-у. Відтоді рідні не чули про нього цілих десять років.

Літо 1943-го. Ліси Волині. Вояки УПА беруть у полон чоловіка у німецькій шинелі. Він почав кричати: «Бельгія! Бельгія!». І, як з’ясувалося, хотів дістатися до Одеси, щоб звідти морем повернутися додому — у Бельгію.

Через деякий час упівці хотіли відпустити Газенбрукса, але той відмовився і склав присягу на вірність українському народові. Отримав псевдо «Західний» і влився у сотню азербайджанців, бо бельгійської в УПА не було.

Альберту важко давалася служба. Але він був поліглотом і йому доручили слухати радіо й вести міжнародні огляди подій.

У листопаді 1943 року Газенбрукс був на Першій конференції поневолених народів Східної Європи та Азії, в якій взяли участь упівці-іноземці. Там він зустрівся із Романом Шухевичем, який саме збирав команду для радіостанції «Самостійна Україна», що запрацювала у жовтні того року. Альберту запропонували стати диктором.

Він погодився і наступні півтора року життя провів у карпатському селі Ямельниця на Львівщині. Там, в облаштованій криївці, поряд з командою технічних працівників, журналістів і дикторів, кілька разів на день підходив до мікрофона і французькою, англійською та німецькою розповідав про боротьбу українців усій Європі, починаючи з «Увага! Увага! Ви чуєте голос «Вільної України»!

У 1944 році, коли фронт відходив на захід, Газенбрукс міг повернутися додому. Та він відмовився і продовжив роботу на радіо. Після бою з НКВС у травні 1945-го Альберт був єдиним, кого захопили живим.

Далі на нього чекав ГУЛАГ, де він був в’язнем вісім років. У 1953-у Альберта звільнили. Повернувся додому, коли рідні думали, що він уже помер.

«Бабуся знала, що в нього наче два життя, — розповідала Олегу Криштопі онучка Альберта Газенбрукса Гільде. — Одне — тут, з нами, а друге залишилося у вашій країні. І це його друге життя вона ненавиділа. Бо відчувала, що воно — справжнє. Я не думаю, що він був щасливий тут, у Брюгге. Моя бабця, його дружина, мала важкий характер».

Першим українським істориком, який досліджував підпільне радіо УПА, був Володимир Мороз. Саме до нього у 2010 році звернувся Олег Криштопа. Той погодився допомогти з матеріалами, але не захотів давати інтерв’ю «Машині часу»: йому здалося, що в програмі замало науковості.

Згодом Олег дізнався про історика Джона Стінена — нідерландця, який випадково натрапив на історію бельгійця в УПА. Знайома Джона перекладала «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, і їй потрібна була правильна транслітерація прізвища Газенбрукс.

«Джон Стінен дуже скрупу-льозний, тому почав цікавитися, що це за людина. В результаті зібрав матеріалів про Газен-брукса більше, ніж мали українські історики», — розповідає Олег Криштопа.

Саме матеріали Володимира Мороза і Джона Стінена лягли в основу першого сюжету про «Радіо Афродіту», який вийшов у 2011 році на «Машині часу». Після цього Олег захотів написати про це книжку.

«Я не знав, у якій вона буде формі. Говорив про неї з Іваном Малковичем, і ми зійшлися на тому, що це буде художній роман, який вийде у «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Потім померла дочка Газенбрукса і з’ясувалося, що дружина Альберта спалила всі його записи зі спогадами. Тоді я зрозумів, що книга справді вийде у художньому форматі, бо для документальної недостатньо джерел», — продовжує Криштопа.

У 2013 році роман на 200 сторінок був на завершальній стадії. Але почалася Революція Гідності, а потім — війна. Олег Криштопа усвідомив, що художній роман про підпільне радіо УПА — неактуальна форма. Ця історія була насправді і її треба подати так, щоб це розуміли читачі. Роман має бути документальним.

Він взявся оживляти людей з «Радіо Афродіта»: шукав інформацію про них у кримінальних справах, але її виявилося обмаль. Тоді йому вдалося знайти спогади Галини Чуйко і Володимира Макара, які працювали на цій радіостанції. В цей же час Джон Стінен натрапив на спогади Газенбрукса про його роботу на радіо УПА і перебування в ГУЛАГу, які місцевий журналіст записав з розповідей Альберта й свого часу опублікував у газеті «Куранти Брюгге»…

2000 рік. Премія імені Тараса Шевченка отримала статус національної. В одній із розмов з колегами молодий Олег Криштопа сміється, що її отримують «нафталінові діди».

9 березня 2026-го. Олегові Криштопі вручають Шевченківську премію. Йому складно це усвідомити. Він зовсім не відчуває себе «нафталіновим дідом» і розуміє, що це справді найбільша українська відзнака в галузі культури. Йому суперприємно.

«Мені важливо, що цю відзнаку отримав саме роман про УПА. Що президент Зеленський нагороджує книгу про УПА. Ця нагорода — це не лише про мене. Це про українське суспільство, яке п’ять років тому не бачило різниці, біля якого пам’ятника освідчуватися, а тепер її бачить», — каже письменник.

Саме п’ять років тому він разом з істориком Іваном Дерейком запустив YouTube-канал «Історія для дорослих». Олег Криштопа розумів потребу переходити з історичною програмою саме на цю платформу. Аудиторія, на жаль, тоді цього не усвідомлювала. «Нам треба було затягувати людей «чимось смаженим»: пікантні теми, як-от жінки Шевченка, сексшпигуни. І так тривало до повномасштабного вторгнення», — зауважує він.

Березень 2022 року. Олег Криштопа сидить у напівукритті. Він хоче вийти у прямий ефір. Вагається: чи комусь це зараз потрібно? Руки тремтять, але він включає трансляцію. Ніхто не приєднується. Олег усвідомлює, що не ввімкнув трансляцію для всіх. Вмикає — і до нього підключаються сотні людей. Пишуть, що також сидять в укриттях і їм важливо слухати про свою історію.

«Українці, які раніше не бачили різниці між собою і росіянами, жили без виокремлення національної ідентичності, в один момент захотіли знати: хто ми такі і чим відрізняємося від росіян, — каже Олег Криштопа і додає: — Запит на українську історію з того часу не спадає. І я знову повторю фразу, яку сказав ще у 2014 році: «Незнання історії не звільняє від відповідальності». Ти маєш знати, хто ти і як таким став».

Марта ОНИСЬКІВ.