Хто він,український Геродот?

Мобілізований на початку Першої світової війни до російської царської армії, Дмитро Івашина служив адміністративним офіцером у 9-у стрілецькому полку 3-ї стрілецької дивізії, працював у редакції військової газети «Воин-гражданин». Революція застала його на Румунському фронті. Там він провадив активну організаторську й пропагандистську роботу, був членом Української армі-йської ради, проявив себе послідовним противником більшовизму. Забі-гаючи наперед, зазначу, що таким Геродот залишився до кінця своїх днів. Після краху імперії разом зі своїм приятелем-журналістом Анатолем Гаком перебрався до Одеси, де разом видавали гумористичну «Газету-ракету» (світ побачило п’ять її номерів). Редакція розташовувалася на вул. Пастера, 30, через дорогу від Одеської міської публічної бібліотеки, тож дуже ймовірно, що Дмитро Івашина заходив і до нашої книгозбірні.

Працював у низці одеських видань: українському тижневику «Наше село», в часописі «Молодая Украйна», після перейменування якого на «Одесскую Мысль» обіймав посаду секретаря редакції. Саме в одеський період, окрилений ідеями національної революції, Геродот почав писати українською:

Минає чад 
братерських «уз»,
Бої навколо… 
Все гуде…
В нове ярмо, 
в новий союз
Ніхто з москвою не іде.
Москва лютує… Байдуже.
Подій не в силах зупинить:
Над Україною уже
Державний прапор майорить…

                1918

Як дивовижно ці поетичні рядки перегукуються із сьогоднішніми реаліями!

А події тих років розвивалися стрімко. Дмитро Геродот перебрався до Києва, де влаштувався випусковим редактором газети «Трибуна». Олександр Олесь завідував у ній літературним відділом, а Микола Вороний — театральним. Відповідальним редактором був Олександр Саліковський. Якщо поглянути на ту редколегію з відстані нашого часу, то там зібралося справжнє сузір’я видатних українців, співпраця з якими позитивно вплинула на подальшу державницьку, публіцистичну та літературну діяльність Дмитра Геродота. Згодом він працював у відділі преси Міністерства преси й пропаганди УНР. За денікінців був безробітним. За більшовиків працював у «Вістях ВЦВКУ», а після їх вигнання з Києва писав для українських газет «Слово», «Відродження», «Україна».

У листопаді 1920-го разом з урядовими установами УНР евакуювався до Польщі, а звідти — до Румунії.

Значна частина його статей, репортажів і літературних розвідок опублікована на сторінках друкованого органу Уряду Української Народної Республіки в еміграції — паризького щотижневика «Тризуб». Дмитро Васильович був ініціатором створення інформаційного бюлетеня «Українтаг» (Українське телеграфне агентство в Румунії) і впродовж багатьох років його очолював. Із 1922-го провадив активну роботу у складі Українського комітету ім. С. Петлюри, багаторічним секретарем якого була його дружина — Антоніна.

Разом із другом і родичем, полковником УНР Гнатом Порохівським (вони були одружені на рідних сестрах) брав участь у створенні й подальшій діяльності Громадсько-допомогового комітету українських емі-грантів у Румунії. Не менш важливим був внесок Дмитра Івашини як генерального секретаря філії Товариства українських емігрантів Ліги Нації у Бухаресті. Ознакою поваги до його постаті з боку румунської влади є той факт, що у 1923-у він був прийнятий королем Румунії як представник УНР в екзилі.

Визначна роль Дмитра Геродота в організації та проведенні розвідувальних заходів на території УРСР. Він отримував цінну інформацію від своїх перевірених джерел на Батьківщині і поширював правду про червоний терор та Голодомор в Україні серед західної аудиторії, більша частина якої перебувала під гіпнозом радянської пропаганди, а ліберальні європейські ЗМІ мовчали. Тобто, перекладаючи на сучасну термінологію, спростовував і викривав наративи ворожої пропаганди «про щасливе життя у комуністичному СРСР» та інформував вільний світ про злочини радянського режиму проти українців.

Дмитро Васильович брав також активну участь у культурному житті еміграції. Видав у Чернівцях свою поетичну збірку «Тернистий шлях» (1929). Листувався з Ольгою Кобилянською, відвідував її в Чернівцях. Організовував і проводив заходи до Шевченківських свят. Читав перед публікою поезії Кобзаря та власні вірші. Як актор виступам у театральних постановках українських авторів.

Якщо вдивитися у фотопортрети Дмитра Геродота, опубліковані в книжці, — на них зображена пасіонарна особистість з гіпнотичною зовнішністю. Саме таким він і був у житті, про що свідчать численні спогади друзів та родичів.

У виданні вміщені дуже цікаві групові світлини представників української еміграції в Румунії у міжвоєнний період. На них ми бачимо не «ковбасних» емігрантів і не маргіналів у карикатурних шароварах (як їх малювала радянська пропаганда в журналі «Перець»), а елегантне товариство, справжню еліту української нації, людей, які, попри сповнене тривог і небезпек життя, будучи спадкоємцями УНР, продовжували працювати на її відродження і в найтяжчі часи вірили, що незалежна Українська держава постане.

У 5-у томі Енциклопедії Сучасної України (2006) є стаття про Дмитра Геродота авторства Григорія Зленка. Біографічну довідку він закінчує так: «Від 1939 подальша доля невідома». Анатоль Гак у книзі спогадів «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку» (1973) також пише, що сліди його друга Дмитра Геродота губляться напередодні чи під час Другої світової.

Але літературне краєзнавство — це наука пошуку, де зазвичай завжди є місце для виявлення нових та відновлення забутих і, здавалось би, втрачених сторінок. У Бухаресті живе племінниця Дмитра Геродота Ольга Порохівська-Андрич (народилася 1933-го). Вона — членкиня ОУН і членкиня Спілки журналістів Румунії. З її спогадів дізнаємося, що 1919-го Дмитро Геродот одружився з молодшою на два роки Сарою Маргуліс з Кілії Ізмаїльського повіту Бессарабії. Ще за кілька місяців до одруження вона перейшла у християнську віру й обрала собі нове ім’я — Антоніна. Племінниця пише, що це було ідеальне подружжя, яке прожило разом довгі роки. Своїх дітей вони не мали, тож Ольга була їм як рідна донечка. Маму Ольги звали Неллі Маргуліс, вона — рідна сестра Антоніни, а батько — полковник УНР Гнат Порохівський. Антоніну пам’ятають як українську патріотку, активну й авторитетну діячку нашої еміграції в Румунії, яка в усьому допомагала своєму чоловікові та обиралася на різні посади в українській спільноті. У 1932-у Дмитро Геродот й Антоніна закінчили Вищу школу документальних та адмі-ністративних наук у Бухаресті. Окрім того Геродот заочно навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина).

1944 року в Румунію увійшла Червона армія, а разом із нею — каральні підрозділи НКВС. Розпочалося криваве полювання на людей. Багатьох українських емігрантів було заарештовано. Серед них — і полковника Гната Порохівського, який загинув у ГУЛАГу в 1952-у. Дмитро Геродот перейшов на нелегальне становище, змінив документи, прізвище і зовнішність, перебивався випадковими заробітками, таємно підтримуючи дружину та родину Порохівських. Згодом розвідник влаштувався скромним касиром в одній з бухарестських аптек, де сумлінно пропрацював аж до виходу на пенсію. Його так і не знайшли ні НКВС, ні румунська таємна поліція — Секурітатя. Наприкінці 1974-го Дмитро Геродот зазнав травм у ДТП і помер у січні 1975-го. Антоніна пережила коханого чоловіка на чотири роки. Вони разом поховані у передмісті Бухареста на цвинтарі Пантелімон-2. На могильній плиті викарбуване справжнє прізвище Геродота — Дмитро Івашина.

Хай сумна наша доля, 
як ліс восени,
Хай по всесвіту 
бродять Вкраїни сини,
Але ж в душах у нас 
не гнітюча журба,
Наше гасло — 
рішуча тверда боротьба…

                1929

Ці поетичні рядки Геродота є відображенням його життєвого кредо як людини дії — послідовного борця за утвердження української ідентичності та побудову незалежної Української держави.

Додам дещо про автора-упорядника книжки «Український Геродот з Верхньодніпровська». Євген Безус (народився у 1943-у) — поет, прозаїк, літературний краєзнавець, активний просвітянин, автор дев’ятьох художніх книжок, зокрема і для дітей, та упорядник п’ятьох видань. Член Національної спілки письменників України. Лауреат низки всеукраїнських та обласних літературних премій і конкурсів.

Євген Федорович — двічі інженер за базовою освітою (закінчив Дніпропетровський інститут залізничного транспорту та Дніпропетровський державний університет за фахом «Інженер-радіофізик»), а за покликанням — літературний слідопит, людина з твердою патріотичною позицією.

Матеріали про Дмитра Геродота, свого славного краянина, Євген Безус збирав упродовж семи років. Багато часу провів у музеях, архівах і бібліотеках Києва, Дніпра, Харкова та Одеси. З Румунії цінні свідчення йому прислала уже згадана Ольга Андрич (Порохівська). У виданні, яке має понад 640 сторінок, вміщені фейлетони, публіцистика, поезія, листування, спогади рідних і сучасні наукові розвідки про українського Геродота та унікальні світлини того часу.

Володимир ГЕНИК.