Євгенія ГЕНОВА. Мої бабусі не дожили до війни

Зрештою, читайте уривок з книжки, люб’язно запропонований до публікації в «ЧН» Євгенією Геновою, і робіть власні висновки.

[...] Наступного разу, коли він повернеться додому, його старша донечка вже буде одружена, молодша поїде з дому — навчатися у технікумі, Грицько, якого він бачитиме востаннє дворічкою, ходитиме до школи.

Тепла осінь. Він обережно штовхає дерев’яну хвіртку — трохи покосилася. Нічого, полагодить. Примружується на блискучий залізний дах, який видно далеко — якщо стати на горі у сусідній Капітанівці, то видно всю рідну Олександрівку, а в ній — лисніє металом дах його хати. Значить, ціла. Село не згоріло у сорок четвертому.

Зараз важко усвідомити, що тоді люди могли роками не знати долю своїх родин. Зі спогадів бабусі я розумію, що ані вони не знали про долю батька, ані він — про їхню. Єдине, що гріло надією — відсутність «похоронки» чи якихось інших сповіщень. Мій прадід повернувся додому аж у сорок сьомому. Певно, був серед тих, кого залишили в окупованому радянською владою Східному Берліні.

Якось я спитала бабусю:

— Як ти думаєш, він же не…? Він нічого не привіз з Німеччини?

— Нічого, — твердо відповіла вона. І вклала у це слово відповідь і на інше моє, непоставлене, питання. Я вірю.

* * *

— Давай, відкривай ротик. Давай-давай, чуєш? — лунає голос Євгенії з хати.

— Ну, мам, я не хочу. Я не хочу ложкою! — тепер уже чути тоненький дитячий голосок.

— А чим же ти хочеш, сину?

— Неси виделку! — капризує мале.

— Льоню, ну яку виделку? Давай їж уже, нема сил з тобою, — далі вмовляє жінка.

— Ану їж давай. Ложкою, — не витримує далі Олексій, який щойно тихцем зайшов до хати.

— Ма, а хто цей дядько? — питає хлопчик з кучерявим чорним волоссям — прудкий, як в’юн, найнепосидючіший з усіх дітей на світі.

Я часто думаю про це. Про цей найяскравіший спогад, який зберігся в пам’яті моєї бабусі. Про те, як їхній Льончик не впізнав тата, котрого ніколи в житті не бачив, і спитав маму: «А коли цей дядько вже піде?». І як плакала мама, пригортаючи сина і кажучи, що тепер «дядько» уже ніколи не піде від них. І як смішно зітхнув балуваний малий, котрий звик, що всі його бажання виконує любляча жіноча родина. І якими блакитними були тоді очі їхнього батька. Як небо у травні. Як у людини, котра назавжди повернулася додому.

* * *

Зима 2023-ого. Я дивлюся відео, як маленький хлопчик не впізнає свого тата, котрого не було вдома майже рік. Як він одночасно і лякається, і соромиться, і прагне обіймів, і тривожиться. І я бачу очі цього чоловіка. Бачу в них очі свого прадіда. І думаю: коли ми казали, що історія повторюється, чи розуміли ми, що вона повторюються в оцих очах, чий погляд просто неможливо, неможливо витримати? І ти можеш подумати лиш одне: за що?

* * *

Осінь 2022-го. Прогнозують, що вона буде важкою, а за нею прийде не менш важка зима. Ще досить тепло, але вже відбулися перші обстріли енергетичної інфраструктури, ми вже пережили перший блекаут, вже провели добу без мобільного зв’язку і води. Світло повернулося, але кожен розуміє — це тільки початок. Ми запасаємося павербанками, протягуємо оптоволоконні кабелі, аби мати змогу спитати в будь-який момент своїх рідних і близьких після обстрілів: «Як ти?». Ми готуємося до того, до чого неможливо підготуватися — до невідомості.

Я гуляю парком по обіді. Ворушу ногами золоте кленове листя. Це перша осінь, яка не наштовхує мене на сум. Ніколи не любила осінь, мені завжди було важко, самотньо, гірко і загалом жахливо, коли вона починалася. Єдине, чого я чекала всю осінь, — це нового року, після якого вже можна було жити, бо скоро — весна. Навіть якщо нескоро. Цього року мені все одно, яка пора року. Ми не помітили весну, бо всю весну тривало 24 лютого. Потім раптом настало літо, але ми відмахнулися від нього. Не до тебе, вибач. Тепер настала осінь, і я з подивом помітила, що мені все одно. Прийшла — та й будь. Пори року стерлися у світовідчутті, і лиш оцей шурхіт опалого листя нагадує про притуплені колишні відчуття. Все, що я раніше любила восени, — це ворушити ногами кучугури листя і запалювати ароматичні свічки. Зовсім скоро в оселі буде стільки свічок і гірлянд, що може вистачити на пів життя. І, як не дивно, вони не будуть викликати тривожних асоціацій, підтримуючи затишок навіть у найтемніші беззоряні ночі обстрілів.

У парку, у морі золотого листя, я зустрічаю жінку. Вона повільно йде мені назустріч доріжкою і дивиться кудись всередину себе. Я обережно переходжу на інший бік доріжки — вона мене навіть не помічає, ми могли б зіштовхнутися, якби я вчасно не відійшла вбік. Вона дивиться в себе і несе поперед себе великий круглий живіт, такий великий і такий круглий, що, здається, там сховано цілий космос. Порядок, спокій, тепло. Я думаю, чи чути її маляті вибухи, коли прилітає десь неподалік від нашого райо-ну. Певно, чути. І думаю про головне: як вона? Як тримається? Як наважилася народжувати дитя, коли всюди лунають вибухи й іноді здається, що твій кінець — ось уже скоро? Мені хочеться їй подякувати за її сміливість, але, звичайно, не наважуюся. Озираюся — вона так і йде далі, дивлячись у себе. У свій маленький космос.

* * *

…Їй 38. Це багато — в її час це дуже багато. У неї троє дітей, старша вже майже доросла. Її чоловік знову на війні, якій не видно кінця. Вона вже два роки живе в окупації, в її хаті окупанти ріжуть корів і свиней, а вони з дітьми сплять на долівці у літній кухні. Вона не знає новин, у неї нема газет і радіо, вона не має найменшого поняття, як там на фронті — та й де він, той фронт 1943-го? Чи близько? Чи далеко?

Той схудлий до невпізнаваності, з глибоко травмованою душею чоловік з блакитними очима був мовчазний і зовсім інший — не той, якого вона знала стільки років шлюбу. Не той веселий, жвавий, допитливий, розумний, до якого завжди ходило порадитися пів села. З яким вона пережила Голодомор, народила троє дітей і якого чекала ночами, коли лютували репресії і коли арештовували його друзів. Якого вона відправила на війну у червні сорок першого і якого привела за рік, зваливши буквально собі на плечі, наче суху жердину, з того клятого полону. Про що тоді думав він? Про що думала вона, намагаючись відгодувати його тіло і відігріти його душу? Чи думали обоє, що попереду — кінець, загибель їхнього всесвіту? Чи, навпаки, вірили, що залишаться живі і таки переможуть смерть на багато-багато років уперед, виграють цей марафон у неї ще на сорок років?

Найменший син Євгенії і Олексія народився у сорок третьому. У 2022-ому я часто думаю про неї. Напевно, вона мислила трохи не так, як я, і напевно, питання — чи народжувати — не могло з’явитися в її голові. Чи, може, могло?.. Пізня, на той час — дуже пізня дитина, війна й окупація, троє старших дітей, вічне почуття страху і вічне недоїдання. Попереду — абсолютна, чиста невідомість. Жодних прогнозів і аналітик, на відміну від того, що ми щодня читаємо у 2022-ому. Чиста невідомість — це краще, ніж мільйон новин, прогнозів, аналітик щодня? Чи гірше? Чи просто — інакше?

Я подумки дякую їй за сміливість. Як би вона не мислила, вона була смілива. Євгенія не мала уявлення, чи повернеться її Олексій, чи ні. Чи живий він, чи зник безвісти, чи є шанс. Напевно, дуже приблизно знала про поділ Німеччини після війни. Та навряд чи мала хоч якісь, логічно обґрунтовані сподівання на його повернення. Могла мати лиш нелогічні — щирі й людські, що йдуть із самого серця.

Як це — народити дитину на долівці у літній кухні, коли поруч у твоїй хаті кричить у передсмертній тривозі корова з великими очима, з яких котяться людські сльози — круглі й прозорі? Коли за стіною чути іншомовні слова, від яких щоразу зупиняється серце — чи буде щось погане, чи цього разу обійдеться? Коли не знаєш точно, чи вистачить картоплі і борошна на цю зиму? Чи прогодуєш ти, жінко, свою родину? Чи зможеш усіх обігріти, нагодувати і захистити?

Мені хочеться її обійняти тієї ночі сорок третього. Їй боляче і страшно, я не сумніваюся. Мені хочеться їй сказати, що вона зможе. Зможе народити здорового хлопчика, попри вічне недоїдання, тривоги і важку працю. Що за рік вони всі разом сидітимуть у підвалі і слухатимуть, як працює радянська артилерія по їхньому селу. Що їм пощастить, і радянські солдати таки зможуть вибити гітлерівців у встановлений командуванням термін — інакше село було наказано стирати «катюшами» разом з німцями й місцевими жителями. Що їм пощастить — і вони доживуть до кінця війни. Що її чоловік повернеться до неї за чотири роки, а наступного року вони вже стануть бабусею і дідусем, одночасно граючись у хованки зі своїм найменшим сином. Що вона назве його на честь чоловіка — Олексієм, бо малий буде тим останнім, що лишиться їй від чоловіка. Останнім сподіванням, яке збудеться. Що вона проживе ще немало років, встигне побачити багато онуків і трішки — правнуків. І що той каштан у дворі живий і зараз, у 2022-ому, а за-лізний дах, хоч і потьмяніє, все ще якимось дивом триматиметься на стінах її хати. Що вона відмиє закривавлені двері й сіни від крові нещасних корів і свиней. І ще довго чутиме у голові їхні передсмертні крики. Але все обійдеться, Євгеніє. Ти змогла бути щасливою рівно настільки, наскільки це було можливо. Чи навіть трішки більше.

* * *

Моя подруга в окупації. Я знаю про це з першого дня повномасштабки, бо пам’ятаю, як вона раділа на початку лютого, що їде додому. Тоді її дім ще був вільний, а вже за кілька тижнів вулиці її містечка були покраяні гусеницями танків. Найкрасивіші будівлі росіяни руйнували, ламали новенькі меблі у школах, шматували шкільні підручники, робили непристойні написи на стінах. За лічені дні центр її містечка, завжди охайний, доглянутий, чистий, був потрощений і перетворений на смітник. Життя перетворилося на виживання. Моя подруга мусила стояти в чергах за крупою, картоплею, молоком для хворої матері і маленької онучки. Першими в аптеках скінчилися ліки, і це було найстрашніше. А ще — неможливість викликати «швидку», бо телефонний зв’язок перестав працювати майже відразу.

Я знаю, що моя подруга в окупації, і тому не пишу їй. Регулярно заходжу у соцмережі і перевіряю, чи лайкала вона пости улюблених сторінок у фейсбуці, чи світиться іноді зелений кружечок біля її прізвища. Якщо її телефон відкриють окупанти, — їй кінець. Тому я не пишу і щодня намагаюся вірити у те, що вона впорається і зможе повернутися з окупації. Щоденні новини не додають оптимізму, однак я знаю: вона дуже сильна. Бути такого не може, щоб вона не вирвалася з пекла.

Я читаю, як у її містечку встановлюють російські прапори, як призначають нових керівників-колаборантів, як, нарешті, починають завозити хоч якусь гуманітарку. У кого були непогані запаси круп і овочів — тим пощастило. Декому не дуже — і ці люди живуть у перший місяць-півтора напів голодні. Початок весни родина моєї подруги зустрічає у підвалі. Вони зносять туди теплий одяг, матраци, сякі-такі старі меблі й облаштовують там укриття. Виходять лише за потреби, щоб відстояти у чергах своє право на їжу. Пізніше мені розказуватимуть сумні історії з окупації про боротьбу за продукти. Про черги за крупами й олією, відсутність хліба й молока, забутий смак м’яса і найсмачніший у світі шматочок свіжоспеченого хліба, скуштованого вже після виїзду на вільну територію. Мені боляче. Мої знайомі, друзі, жителі сусідніх міст плакали, коли клали до рота перші крихти білого хліба. І плакали, коли бачили перший синьо-жовтий стяг.

— Я не встиг опанувати до пуття водіння, бо почалася війна. Коли з’явилася можливість виїхати, вивезти з окупації маму і моїх найдорожчих рідних людей, я сів за кермо і поїхав. Досі не знаю, як я їхав. Дорога була безкінечною. Поля, балки, посадки, ґрунтовки, плутанина доріг, постійні блокпости, огляди, обшуки, вимагання хабарів, вимагання їжі... Шлях, який колись ми долали за кілька годин, дрімаючи в автобусі, тепер тривав кілька днів. Коли я побачив на черговому блокпості синьо-жовтий прапор і зрозумів, що ми у безпеці, — я плакав. Мені було трохи соромно, але я нічого не міг зробити. Мені було шкода, що всі залишки їжі, смаколики, цигарки ми були змушені віддати росіянам. Мені хотілося чимось пригостити наших хлопців. Але натомість вони дали моїй мамі пів буханки хліба. Вони так на нас дивилися, що я зрозумів: вони вже надивилися на таких, як ми, за цей місяць. І надивилися на наші сльози. І знають, як ми всі мокрими від сліз пальцями відщипуємо білий м’якуш і обережно кладемо його до рота. А я ж ніколи не любив хліб, — розказує мені дорослий чоловік, який вирвався навесні 2022-го з окупації.

Моя подруга теж врятувалася з пекла навесні. Стрибаю по хаті, отримавши від неї першу СМСку: «Я їду додому». Скільки у цих словах щастя й болю? Гіркоти і полегшення? Втрат? [...]