Український ярмарок у Болграді

Саме там під час проходження військової служби його шлях перетнувся з Миколою Міхновським (1873—1924), адвокатом, політичним діячем, ідеологом самостійницької течії в українському русі початку ХХ століття, автором програмного документа «Братства тарасівців» (молодіжної революційно-патріотичної таємничої організації, заснованої у 1891 році на Тарасовій горі у Каневі) — «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна» — важливої складової при заснуванні Української народної партії (1900).

Міхновський також був призваний до лав діючої армії. У різних біографічних довідках, представлених у сучасних ЗМІ, місцем його служби вказується лише Північний фронт. Однак, за свідченням Анатоля Гака, який з власної ініціативи в 1917 році особисто познайомився з Миколою Івановичем, той, будучи офіцером-поручником, часто відвідував штаб Румунського фронту в Яссах (тодішній столиці Румунії), а також перебував при армійському штабі у Болграді.

Цікавим є опис Міхновського у сприйнятті автора спогадів на момент їхнього знайомства: «…кремезний, трохи ніби сутулий, з міцним лобом, з розведеними на боки рудуватими вусами, лівий рукав його френча перетинала червона смужечка — ознака, що офіцер дістав на фронті поранення». Як зазначає Анатоль Гак, Міхновський не любив брати участі у жодних мітингах та зібраннях, а також виступати публічно. Натомість віддавав перевагу читанню лекцій з українознавства невеликій за чисельністю, але зацікавленій в пізнанні історії спільноті українців.

Автора спогадів вразив один унікальний, абсолютно нетиповий випадок, який стався в тогочасному Болграді й свідком якого він був особисто. Ось як він це описує:

«Міський сад, ще здалеку помічаю, як над вхідними воротами майорять українські прапори. Пообабіч воріт стоять столики: солдати, добре одягнені з жовто-блакитними розетками на грудях, продають українську літературу та картки українських діячів. Народ валом валить: офіцери, солдати, цивільні чоловіки й жінки. Впадають в око дівчата у вишитих сорочках. Виявляється, в міському саду крім всього іншого відбувається конкурс на найкраще українське вбрання. Прямую далі. Натикаюсь на військову оркестру — виконує українські попурі. Ще далі, бачу, улаштувався на природному підвищенні солдатський хор. Диригує військовий урядовець. Ось він махнув рукою і — «Ой, сів же комар на дубочку» покотилося поміж густолистих дерев міського саду.

Хто ж це воно організував цей «Український ярмарок»? — не сходило мені з думки. Але ще дужче я здивувався, натрапивши в одному закутку саду на справжній чумацький віз, навіть з мазницею без розвори. Поперед воза, ремигаючи сіно, стояли широкорогі воли. Таких я бачив тільки в степовій Україні. А на возі — в полотняній сорочці, в солом’яному брилі, з великою люлькою в зубах — напівлежав вусатий дідище — «чумак»!

Я просто ламав собі голову, міркуючи над тим, хто міг організувати таке масове видовище. Аж глядь — стоїть осторонь під деревом кремезний офіцер. Придивляюсь до нього пильніше — Міхновський!».

На противагу переважній бі-льшості проро-сійського офіцерства, до порівняно невеликого кола осіб, які в 1917 році своєю активною проукраїнською позицією і діяльністю сприяли процесу українізації солдатських мас Румунського фронту і про яких так зворушливо і з теплотою згадує автор спогадів, належав і відомий український діяч, журналіст, лікар за фахом Віктор Онуфрійович Піснячевський (1883—1933). У той час він обіймав посаду військового лікаря Дунайської флотилії і входив до складу армійського комітету. Саме Піснячевський допоміг Анатолю Гаку, який після розвалу фронту із травня 1918-го опинився в Одесі, влаштуватися на роботу журналістом у газету «Нова Україна». До речі, літературний відділ у ній очолював доктор Іван Липа.

Однак невдовзі ця газета, як і низка інших тогочасних видань, прогоріла, що було досить типовим явищем у складних реаліях Одеси періоду УНР. За якийсь час за рекомендацією того ж таки Віктора Піснячевського Анатолю Гаку пощастило влаштуватися фейлетоніста у двотижневому часопису «Наше село», яким опікувався одеський відділ Селянської спілки. На сторінках книги спогадів автор з особливою теплотою згадує імена найповажніших представників тогочасної української громади міста — Івана Луценка, Віталія Боровика, Івана Липу, а також ділиться враженнями від знайомства з членами гуртка молодих письменників-українців, серед яких уже тоді особливо вирізнявся своїм нахилом до творчості 17-літній Юрій Липа.

З позицій сучасності вельми цікавою видається літературознавча інформація, подана Анатолем Гаком, про перебування в Одесі у 1918 році українського поета трагічної долі Григорія Чупринки (1879—1921), знищених сталінським режимом письменника Михайла Ялового (1895—1937) і поета та прозаїка періоду Ренесансу української літератури, одного з найяскравіших кінотеоретиків 1920-х, сценариста, громадського діяча Дмитра Бузька (1891—1937).

У фондах Одеської національної наукової бібліотеки дбайливо збережені далеко не всі примірники згаданої селянської газети, яка виходила з травня по грудень 1918-го і в якій під псевдонімом Оса друкував свої фейлетони Іван Антипенко. Варто звернути увагу, що на шпальтах цього часопису зустрічаємо й чимало імен інших відомих українських діячів та політиків, дотичних до тогочасної історії нашого міста. Зокрема, там вміщені публікації доктора Івана Луценка під назвами «Гетьмани і гетьманська влада» (№7), «Гетьман Іван Мазепа» (№8—9), «Наші державні змагання в минулому» (№16), «Про гарячку» (№19); доктора Івана Липи «Холера» (№13—14), «Рани» (№17), «Лада Прекрасна» (казка) (№27—28); професора Данила Заболотного «Лист до селян про народне здоров’я» (№1) та низку статей і заміток Дмитра Бузька.

До цікавих фактів краєзнавчого характеру, які стосуються української історії Одеси та регіону, як приклад можна віднести надруковане у газеті повідомлення про діяльність одразу двох організацій української «Просвіти» у м. Березівка тодішнього Ананьївського повіту: «одна на вокзалі, а друга в місті; на ж.д. вокзалі — курси української мови, а городська одчинила науковий гурток імені Ів. Стешенка» (№15 від 1.09.1918) та інформацію про функціонування в Одесі у 1918-у Української національної книгозбірні й читальні за адресою: «Ніжинська 65, ком. 7» (№27—28 від 1.12.1918).

Загалом літературний твір у формі спогадів про минувшину Анатоля Гака «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку» про людські долі й поневіряння українців в умовах вимушеної еміграції після Другої світової війни суттєво доповнює наші знання про важливі історичні події в Україні та за кордоном.

Антон ГРИСЬКОВ,
історик-краєзнавець, член правління Одеської обласної
організації Національної спілки краєзнавців України.