Два світи, що підсвічують один одного

Справді, постановка не виглядає простою ілюстрацією до відомого твору. Вона скорочена, не всі персонажі збережені, але, як на мене, це справляє враження не втрати, технічного «урізання» тексту, а, радше, цілком свідомого вибору темпу, ритму і способу, завдяки яким класика може існувати на сучасній сцені. Адже «Лісова пісня», якщо підходити до неї як до шкільного твору, який слід сумлінно й поважно скопіювати, дуже легко ризикує перетворитися на музейну виставку цитат.

Версія ТЮГу уникає цієї небезпеки: вона відмовляється від академічної повноти заради сценічної щільності, від застиглої правильності — заради живої енергії, що змушує глядача не просто впізнавати давно знайомий текст, а переживати його заново, ніби вперше.

У цьому сенсі дуже важливою стає й робота ансамблю — актори звучать виразно, чітко, зібрано, а органіка української мови, коли слово не розсипається на цитати, тримає живу інтонацію. Це окрема і непроста праця — особливо в театрі, який звертається до юного глядача, а відтак не має права на поблажливість: дитяча й підліткова аудиторія фальш відчуває чи не найгостріше. І водночас — саме це робить постановку цікавою й дорослим: у ній нема «полегшеного режиму», є повноцінний театр.

За задумом режисера-постановника, заслуженого діяча мистецтв України Сергія Павлюка вистава тримається на контрасті двох світів — лісового й олюдненого. Причому це не просте протиставлення «гарного лісу» і «грубого села», не театральна опозиція світлого й темного, чарівного й буденного. Тут два світи зіткані так, що один підсвічує справжність іншого.

Ліс у цій постановці не є категорією «пейзажу» чи простого тла, він існує як стихія, що дихає, рухається, кружляє, наступає. У ньому є щось первісне, майже обрядове. Мабуть, саме тому у відгуках про виставу так часто підкреслюють її етнічний нерв, пісенні й обрядові інтонації, які виводять фольклор із рамки прикраси у рамку дії.

І навпаки — Село тут не зводиться до побутової замальовки, не існує лише «для сміху», хоча комедійність, безумовно, працює, й часом дуже влучно. Але за цією зовнішньою впізнаваністю стоїть значно жорсткіша правда. Село уособлює механіку виживання, де діє проста й безжальна логіка: що корисне — те й істинне; що дає лад господарству — те й правильне; що «не як у людей» — те мусить бути виправлене, втиснуте у звичний порядок, підкорене усталеному способу життя.

І саме в цій логіці, такій зрозумілій, такій земній, такій нібито виправданій, поступово народжується справжня драма. Бо саме тут Мавку починають «перешивати» під загальноприйнятний фасон. І в цьому місці вистава влучає в саму серцевину не лише Лесиної п’єси, а й нашого досвіду загалом.

Страшне не те, що Мавка — «не людина». Страшне те, як легко людина може не прийняти іншого у його власній сутності, як швидко починає виправляти, переробляти, приземляти те, що спершу її вразило саме своєю інакшістю!

Те, що було дивом, раптом стає «незручністю». Те, що викликало захоплення, починає дратувати. Те, що було свободою, оголошується недоречністю. І ця внутрішня, майже непомітна, жорстокість побутового світу в «Лісовій пісні» завжди болить сильніше, ніж будь-яка відкрита ворожість.

У цьому контексті згадую баладу-жарт поетеси Галини Могильницької (яка, до речі, захоплювалась цією драмою-феєрією і з підліткового віку знала її напам’ять) про «безтолкову жінку», котра всіх «лякала» бажанням віршувати і котру всі вмовляли кинути цю «недоречну» для прагматичного села справу:

...Плаче мати: «Побійся Бога!
Срам з тобою і більш нічого.
Чи тебе, може, хто наврочив,
Що все вірші прокляті строчиш...».
Умовляє зовиця стиха:
«Кинь писання оті до лиха!
Ну, писала ті кляті вірші,
Доки заміж іще не вийшла...
А тепер... Ну, яка потреба?
Єй-бо, люди сміються з тебе:
Чоловіка такого мати —
І ще вірші якісь писати...».

Воістину — сміх крізь сльози!

У сценічному просторі ця історія, розказана акторами Одеського академічного театру юного глядача, вкотре доводить, що «Лісова пісня» — значно більше, ніж історія нещасливого кохання Лукаша і Мавки. Це також непроста розповідь про зустріч людини з фантастичним світом і не лише поетична легенда про лісову дівчину, яка покохала смертного, — це драма про саму природу людського вибору. Про той момент, коли душа відгукується на високе, чисте, майже недосяжне, але не витримує вимог, які це високе до неї ставить. І тоді любов обертається випробуванням, краса — докором, а зрада іншому виявляється зрадою насамперед самому собі.

Тож не зраджуйте українській культурі! Йдіть на вистави до наших театрів, ведіть своїх дітей та внуків! Перепрочитуйте класику, обирайте своє!

Ярослава РІЗНИКОВА.