Війна на Близькому Сході: найближчі наслідки для України

Остання ставка Путіна?

На тлі нищівних ударів по Ірану дедалі частіше можна почути думку: для Путіна Україна залишається чи не останнім вагомим аргументом у глобальній грі. Аргументом, яким російський диктатор відчайдушно намагатиметься довести, що РФ ще здатна диктувати умови й впливати на світовий порядок. На перший погляд, це може звучати як певне перебільшення. Але водночас стає абсолютно очевидним, що традиційні зовнішньополітичні козирі Кремля наче розчиняються в повітрі один за одним. Вплив у Сирії та Венесуелі фактично втрачено, надважливий військово-технічний донор — Іран — опинився під нищівним ударом, а Куба, судячи з усього, — на черзі. Чи справді Путін опинився у стратегічному куті? І головне — чи достатньо сильні позиції України та її партнерів, аби перетворити цей «останній бій» Путіна на його остаточну поразку?

Політолог Ігор Рейтерович вважає, що ми є свідками краху ілюзії «Росії як альтернативного полюса сили». На його думку, сучасна РФ виявилася неспроможною виконувати роль гаранта безпеки для своїх сателітів, що кардинально від-різняє її від Радянського Союзу.

«Від початку було зрозуміло: сучасна Росія — не Радянський Союз. СРСР системно підтримував партнерів і сателітів — зброєю, радниками, політичним і навіть військовим втручанням. Діяв жорстко й послідовно. Росія Путіна — інша конструкція. У неї нема ані економічного, ані військово-політичного ресурсу, щоб реально гарантувати союзникам безпеку. Тому всі розмови про «стратегічні партнерства» від початку були радше деклараціями. Історія з Іраном це підтвердила. Попри підписану угоду, коли Тегеран звернувся по допомогу, Москва фактично відсторонилася, пославшись на те, що йдеться не про повномасштабне вторгнення, а про «точкові удари». Формально — нема підстав для втручання. По суті — нема готовності й можливостей», — зазначає Ігор Рейтерович.

Експерт підкреслює: Кремль уникає прямої підтримки Ірану, що є вкрай показовим симптомом. За його словами, така ж доля, ймовірно, чекає й на інші «дружні» режими, які залишилися, наприклад, Кубу. Єдиною відносно стабільною ланкою «осі зла» залишається КНДР, але виключно через її ядерний статус. У відносинах же з Китаєм Росія остаточно закріпилася в ролі «молодшого партнера», змушеного підлаштовуватися під стратегічну гнучкість Пекіна.

«Історія з Іраном фактично ставить крапку в амбіціях Путіна створити альтернативний центр сили — чи то на базі БРІКС, чи у військово-політичному форматі ОДКБ. Ланцюг «кидків» — Венесуела, Вірменія, Сирія, тепер Іран — показує: глибокі союзи з Росією нічого не гарантують. Москва не виконує зобов’язань, якщо це потребує реальних витрат. У цьому сенсі Україна була й залишається для Путіна шансом довести власну значущість. Напад мав продемонструвати, що імперія ще здатна ламати міжнародний порядок. Певний час страх перед Росією зростав. Але з кожним роком російсько-української війни міф руйнувався. Сьогодні Україна для Кремля — радше інструмент, щоб зберігати можливість розмовляти з Вашингтоном і бодай у такий спосіб залишатися у великій політиці.

Чи можемо ми цьому проти-стояти? Так. Україна це довела. Попри складнощі, стратегічно ми рухаємося вперед. Проблема в тому, що частина партнерів досі не до кінця усвідомила: Росія значно слабша, ніж намагається виглядати. Це «худий ведмідь», який грізно гарчить, але не має ресурсу для масштабної конфронтації з об’єднаним Заходом. Коли це усвідомлення стане остаточним, баланс зміниться. Або ж ситуація змі-ниться природно — через продовження українського спротиву й неспроможність Кремля досягти навіть мінімальних по-літичних цілей. Так, Росія може тимчасово утримувати частину окупованих територій. Але вона вже не вийде з цієї війни державою, якої беззастережно бояться. Світ побачив її слаб-кість», — наголошує політолог.

Дипломат Вадим Трюхан налаштований обережніше. На його думку, не варто забувати про інші вектори інтересів Москви, зокрема Білорусь, яка повільно, але впевнено поглинається Росією, а також про зовнішніх «донорів» російської воєнної машини — Китай та КНДР, які продовжують підживлювати агресію технологіями та боєприпасами.

«Путін сьогодні справді просідає геополітично. Він втратив частину ключових союзників і можливостей, його позиції вже не виглядають такими монолітними, як раніше. Але це не означає, що Україна для нього — останній бастіон чи фінальна ставка. Він і далі дивитиметься на Центральну Азію, мріятиме про реванш на Кавказі, триматиме в полі зору Молдову й країни Балтії. Для нього це не абстрактні території, а елементи уявної «зони впливу», яку він намагається відновити», — за-значає він.

Дипломат акцентує увагу на двох можливих сценаріях розвитку близькосхідної кризи.

«Перший сценарій — швидке завершення бойових дій, як на це сподівається Трамп. Але навіть тоді світ отримає турбулентність: порушення логістики, зростання цін на енергоносії. І це шанс для Росії повернутися у «велику гру» як енергетичний гравець. Під тиском енергетичної кризи окремі країни Заходу можуть переглядати санкційну політику або шукати обхідні шляхи закупівлі російської нафти через треті країни. Для Москви це можливість підлатати фінанси й продовжити війну проти України з новими ресурсами», — каже він.

Другий сценарій — значно небезпечніший. Якщо Іран чинитиме тривалий спротив, а обмежені удари переростуть у масштабний регіональний конфлікт із ризиком глобальної ескала-ції, США та їхнім союзникам об’єктивно буде не до України.

«У стратегічному сенсі Росія від цього виграє. Ми можемо тимчасово залишитися сам на сам з агресором — із підтримкою лише тих європейських держав, які усвідомлюють, що падіння України означатиме пряму загрозу їхній безпеці. Чи вистачить нам ресурсів і сил? Питання складне. Ми суттєво наростили власне виробництво, швидко адаптуємося до нових викликів. І це дає підстави для обережного оптимізму», — вважає Вадим Трюхан.

Військово-політичний оглядач Олександр Коваленко додає іронічного відтінку до аналізу «могутності» РФ, називаючи переоцінку можливостей Путіна головною системною помилкою Заходу протягом останніх десятиліть. Він також підкреслює, що події на Близькому Сході оголили неготовність багатьох країн до атак «шахедами», хоча цей досвід Україна набуває уже давно.

«За час його [Путіна] правління Росія не еволюціонувала — вона деградувала. Маючи надприбутки від експорту енергоносіїв... Росія обрала інший шлях. Не шлях модернізації, а шлях спецоперацій... Фактично було продовжено логіку КДБ, — стверджує Олександр Коваленко. — Путін ніколи не був і не є сучасним політиком у західному розумінні. Це людина, яка мислить категоріями територій, «збирання земель», сфер впливу. Для нього домінування визначається квадратними кілометрами, а не інноваціями, фінансами чи технологіями. Постає просте запитання: чи може держава, яка четвертий рік не здатна захопити Україну, претендувати на роль глобального гравця? Україна не просто вистояла. Вона змусила російський Чорноморський флот залишити базу в Севастополі й перебазуватися до Новоросійська».

Тож жодного «карт-бланшу» для Кремля тут нема. «Навпаки — Путін загнаний у кут... Стратегічно Росія не посилилася — вона ослабла. Її економіка мілітаризована, її ресурси ви-снажуються, її міжнародна репутація зруйнована. Єдине, що залишається — спроба залякати Європу. Саме тому сценарій демонстративної ескалації проти європейських країн виглядає як потенційний «останній бій» Путіна. Але це буде не початок нової епохи російської могутності. Це буде конвульсія», — переконує оглядач.

Чи залишиться наше небо без захисту?

У перші години після ескалації західні медіа почали бити на сполох: конфлікт між США, Ізраїлем та союзниками проти Ірану і його проксі може опосередковано вдарити по Україні — насамперед у питанні постачання протибалістичних ракет до ЗРК Patriot. Лунають припущення про ризик «перерозподілу» перехоплювачів на користь Близького Сходу. Наскільки ця загроза реальна? Чи справді існує пряма залежність між близькосхідною ескалацією та українським небом?

«Останнім часом Україна отримувала зенітно-керовані ракети до Patriot, зокрема модифікації PAC-3, переважно від Європи, а не від США. І це не новина. Ще у 2023 році, коли в Конгресі почали блокувати пакет допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню — насамперед через позицію республіканців протрампівського крила, — стало очевидно: можуть виникнути ризики з постачанням критично важливого озброєння. Тоді й почали шукати варіанти диверсифікації. Бо те, що за президентства Байдена надходило системно, хай і з затримками, нині за Трампа залежить від одного політичного рішення», — каже Олександр Коваленко.

Але, за його словами, жорстка лінія щодо Ірану послаблює Тегеран, який технологічно підтримує РФ — і це мінус для Москви.

«Якщо Іран швидко накопичував боєкомплект після попередньої ескалації з Ізраїлем, то чи буде він здатен нині швидко відновити потенціал масованих ударів ракетами та дронами типу Shahed 136? Порівнювати їх слід через призму ресурсів, запасів і темпів відновлення. Станом на зараз на Близькому Сході зосереджені значні сили ВМС США — щонайменше дві авіаносні ударні групи: на чолі з USS Abraham Lincoln та USS Gerald R. Ford. За потреби може долучитися група навколо USS George H. W. Bush. Такий потенціал дозволяє протягом місяця-півтора, а за раціонального планування — і до двох місяців, завдавати інтенсивних ударів по Ірану. Додаймо авіацію Ізраїлю й можливе залучення повітряних сил Саудівської Аравії, ОАЕ та інших країн регіону. За такого балансу Іран виснажиться швидше, ніж вичерпається ресурс ППО країн регіону», — акцентує експерт.

Ігор Рейтерович налаштований ще прагматичніше: «Я не думаю, що з ракетами до Patriot на нас чекає якийсь серйозний провал. По-перше, комплекси Patriot на Близькому Сході були забезпечені ракетами завчасно. Це не історія «з коліс», коли сьогодні привезли батарею — і тоді почали шукати, чим її зарядити. По-друге, в Україну постачання йшло передусім з європейських складів. І, наскільки відомо з відкритих джерел, ці склади не спорожніли. По-третє, стратегія США та Ізраїлю зараз базується не лише на перехопленні атак, а й на висна-женні противника. В Ірану не безкінечний арсенал ракет. Якщо він активно їх застосовує, то рано чи пізно кількість пусків піде на спад. Відповідно, зменшиться і потреба в перехопленнях. Чи може це якось вплинути на Україну? Теоретично — так. Але на цей момент я не бачу підстав говорити про негативний сценарій для нас».

Натомість Вадим Трюхан дивиться на ситуацію через призму жорсткої конкуренції за ресурси. Він стверджує: оскільки Іран обрав тактику виснаження через тисячі дронів та балістичних ракет, попит на перехоплювачі Patriot злетить до критичних позначок.

Нафтові гойдалки

На тлі загострення конфлікту фіксується прогнозоване зростання світових цін на нафту, а отже автоматично зростають і доходи Москви. Акції російських нафтових компаній уже пішли вгору на 1—5%, що напряму підживлює воєнну економіку РФ. Наскільки довготривалою може бути ця тенденція?

Вадим Трюхан вважає, що ключовим фактором тут є безпека Ормузької протоки — найважливішого енергетичного коридору світу.

«Частина експертів уже озвучує прогнози на рівні 100—150 доларів у разі подальшої ескалації. Якщо американсько-ізраїльській коаліції за підтримки партнерів вдасться швидко зламати спротив Тегерана і завершити операцію у стислий термін, ціни можуть доволі швидко відіграти назад... Але якщо конфлікт затягнеться, наслідки будуть довгостроковими. У такому разі і Україні, і всій Європі, і глобальній економіці доведеться адаптуватися до епохи високих цін на нафту та газ. Водночас варто зберігати холодну голову. Найближчі дні й тиждень стануть показовими: саме тоді й зрозуміємо, чи йдеться про коротку турбулентність, чи про початок затяжної кризи. Поки що ситуація не є критичною. Світ уже проходив через цінові шоки — і адаптувався», — каже дипломат.

Ігор Рейтерович погоджується з тезою про «нервову реакцію» ринку, називаючи такі коливання типовою історією для періоду бойових дій. Він зауважує, що трейдери заклали маржу на підвищення цін ще до початку активної фази конфлікту.

Олександр Коваленко нагадує, що російська нафта перебуває в «санкційному гетто», і там доходи обмежені не лише світовою ціною, а й встановленою G7 «стелею»: «Тобто навіть якщо світова ціна на Brent crude — еталонний сорт — зростатиме, це автоматично не означає, що російські сорти на кшталт Urals oil чи Sokol зможуть продаватися без обмежень. Другий момент — удари по російських НПЗ... Третій аспект — токсичність російської нафти. Через санкції, репутаційні ризики та вторинні обмеження покупці вимагають дисконти».

Нова фаза війни на Близькому Сході — це, безумовно, стрес-тест для всієї системи глобальної безпеки та логістики. Проте для України цей сценарій несе не лише очевидні ризики (як-от боротьба за ракети ППО чи тимчасовий приплив нафтодоларів до бюджету агресора), а й величезне вікно стратегічних перспектив.

Знищення або суттєве послаблення іранського військового потенціалу позбавляє Росію одного з найважливіших технологічних та ресурсних донорів. Фізична неспроможність Москви захистити свого стратегічного партнера остаточно руйнує міф про Путіна як про «архітектора» нового глобального полюсу сили. Економічні гойдалки на ринку нафти залишаються фактором ризику, однак санкційні дисконти, логістичний тягар «тіньового флоту» та потенційне повернення нового Ірану на ринок здатні завдати економіці РФ нищівного удару. Завдання України в цій турбулентності — зберегти холодну голову, забезпечити безперебійне постачання озброєнь від європейських партнерів та дотиснути ослабленого ворога.

Мирослав ЛІСКОВИЧ.

Джерело: https://www.ukrinform.ua