«Та непоборний дух твій не убили...»

Двері будинку Підмогильних у Києві ніколи не зачинялися. Друзі називали Валер’яна «університетом на дому», «ходячою енциклопедією». Усім, хто бував тут, Валер’ян запа-м’ятовувався як людина «відкритої розкрийдушу вдачі, душевно тонким, або, по простому кажучи, найбільш інтелігентним», — так писав про Підмогильного Юрій Смолич. У ці дні Валер’ян працював разом з Євгеном Плужником над створенням російсько-українського словника «Фразеологія ділової мови», який вийшов у 1926 та 1927 роках у видавництві «Час». Потреба у систематизованій фразеології української ділової мови була дуже велика. Цей словник демонстрував багатство лексичної та фразеологічної основи, зв’язок із живою народною мовою. Він був настільною книгою для службовців радянських установ.

Голод 1920—1922 років, що охопив увесь південь України, не міг пройти повз увагу Підмогильного. Він перший із українських письменників наважився говорити про це. Він привів до нас своїх героїв, і вони настільки живі, настільки реальні, ніби він пише про себе, ніби все, що з ними трапилось, було і в його житті. Письменник вірний собі, найстрашнішим він вважає те, що від голоду знецінюється мораль, деформуються душі, стираються грані між добром і злом у тих, хто переживає голод.

Герой оповідання «Проблема хліба» — студент, змушений кинути навчання заради того, щоб знайти де-небудь хоч якусь їжу. Й ось перед нами — хроніка падіння його моралі: крадіжка у квартирної хазяйки; убивство охоронця приватного городу заради вкраденого гарбуза; відносини з жінкою, яка на ринку продає пиріжки серед сварок, лайки, заздрості, брехні... Й от на таких ланах життя ростуть молоді люди — майбутнє України.

Ще страшнішим видається читачеві оповідання «Син», яке сам Підмогильний в автобіографічних нотатках вважав одним із кращих серед написаного ним.

Сільський парубок Грицько Васюренко, не знайшовши роботи у місті, повертається в рідне село. Під пахвою у нього — задубіла паляниця, щоб нагодувати матір. Вдома на нього чекає пустка: порожня хата і хвора мати. За вісім місяців її хвороби з хати все зникло, а сама вона перетворилася на живого мерця. Кілька днів Грицько розмочує у воді і кладе їй до рота шматочки паляниці, яку приніс з міста. І померла мати в той час, коли управителі з повіту почали давати голодуючим благодійні обіди. Не допомогли обіди ні матері, ні Грицеві. Він навіть не доторкнувся до них. Муки совісті гризли його, і він у відчаї сховав тіло мертвої матері у льоху. І знову за цим героєм стоїть Валер’ян Підмогильний, який виносить присуд владі, що доводить людей до смерті.

Страшна розповідь про героя наступного оповідання «Іван Босий» малює ті часи, коли радянська влада на Катеринославщині взялася «здирати шкуру з мужика», як гнівно вигукнув Тодось Осьмачка. Селяни починають бунтувати, очолювані їхнім натхненником, напівбожевільним від побаченого навкруги, Іваном Босим. Напівголий і влітку, і взимку, він ходить по селах та церквах і закликає селян боротися з владою антихриста. Як божий посланець, крокуючи степовими стежками пореволюційної доби, звертається до кожної людини, яку зустрічає — чи то комуніст, гайдамака або петлюрівець: «Загляніть собі в душу! Схаменіться! Перестаньте вбивати! Проженіть сатану зі свого серця! Проженіть антихриста з-поміж себе!». І його чують усі, кого зустрів він на шляху: партійні працівники, радянські службовці, селяни, жебраки, навіть діти.

Цим оповіданням Підмогильний, не дистанціюючись від свого героя, устами божого посланця виголошує від імені Бога присуд радянській владі... Це був заклик до непокори: своїми творами письменник виступав проти антинародної політики влади. Емігрантська Україна із захопленням читала ці рядки — боротьба продовжується! А радянські можновладці вже бачили у Підмогильному ворога.

Є в літературній діяльності Вале-р’яна Підмогильного один теплий і затишний куточок, куди він приходив відпочити душею і насолодитися вишуканою мовою. Це — перекладацька діяльність. Упродовж усього свого життя він займався перекладами і ввів до обігу українців цілий материк зарубіжної літератури. З французької перекладав Анатоля Франса, Гі де Мопассана, Франсуа Вольтера, Дені Дідро, Гюстава Флобера, Оноре де Бальзака, Альфонса Доде, Віктора Гюго, Проспера Меріме. «Мало не всі переклади французьких класиків, що виходили тоді українською мовою, належали Підмогильному, позначено це на титульних сторінках, чи не позначено», — підкреслював Юрій Смолич. Більшість перекладів супроводжувалося детальними коментарями Підмогильного. З російської він переклав оповідання Антона Чехова та Івана Тургенєва, з англійської — Вільяма Шекспіра та Оскара Уайльда, причому з англійської перекладав уже на Соловках. Вражає не тільки кількість перекладеного, а й висока якість перекладів. Це було пряме спілкування української культури з культурами інших народів.

У 1928 році Народний комісаріат просвіти УСРР «визнав за потрібне» послати за кордон представників різних галузей українського мистецтва. Валер’яна Підмогильного разом з Аркадієм Любченком відрядили у Прагу, де вдалося досягти домовленості про видання чеською мовою вибраних творів цих письменників. А в Україні, в свою чергу, мали видати українською «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека.

Ці роки пам’ятні як славнозвісна українізація 1920-х: з одного боку, визнання національної приналежності українців, а з іншого — вкорінювання у суспі-льне життя українських парті-йних кадрів, тобто коренізація партійного керівництва. Україні-зацію очолив нарком освіти Микола Скрипник. У липні 1923-го український уряд, за згодою із Москвою, видав декрет, згідно з яким українська мова проголошувалася обов’язковою для вивчення в усіх навчальних закладах. Уже до лютого 1926-го весь управлінський апарат мав пройти перевірку на знання української. До кінця 1920-х 85 відсотків преси видавалася українською мовою.

Сучасники згадували, що для Підмогильного чистота мови мала надзвичайне значення, а його мовлення вирізнялося особливим багатством. Великий «аристократ в літературі», як називали його, визначний знавець українських мовних нюансів, він вважав, що треба вичищати українську мову від усяких провінціалізмів, а також полонізмів, русизмів. В одному із своїх оповідань він прямо висловлюється щодо спотворення української мови: «Коли б за стенограмою їхньої розмови хтось хотів би судити про мовний розвиток людей, то вжахнувся б вбогості їх лексикону». Письменник страждав від того, що українці на очах втрачають рідну мову, яку підмінив суржик. У селі вони розмовляли українською, а потрапивши у місто, де майже всі спілкувалися російською, пристосувалися й заговорили суржиком. І це було однією з причин, за якою Симон Петлюра з гіркотою визнавав українців «незрілою нацією».

Потроху Лазар Каганович почав згортання процесу українізації. Літературно-мистецькі групи розпускаються. Фабрикується справа СВУ (неіснуючої Спілки визволення України). Один за одним на лаві підсудних опиняються відомі діячі української науки, літератури, мистецтва. І хоч ім’я Підмогильного із 1928 року ще стоїть як ім’я редактора на літніх номерах журналу «Життя і революція», далі пишеться лише «Редагує колегія». Підмогильному дедалі важче працювати, і він змушений був переїхати до тодішньої столиці України — Харкова. Там оселився у тому ж клятому будинку «Слово», який перебував під наглядом.

На початку морозного лютого 1929-го у Москві проходив «Тиждень української культури». Туди запросили п’ятдесят найпомітніших літераторів, серед яких і Валер’яна Підмогильного. 11 лютого відбувся офіційний захід — зустріч українських та російських письменників. З доповіддю «Українська і російська література» виступив Анатолій Луначарський. Свої вірші читали Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, «усмішки» — Остап Вишня. Підмогильний ухилився від участі в концерті, вважаючи, що «література створюється для читання, а не для виконання». А коли 12 лютого відбувалася зустріч українських письменників зі Сталіним, вони з Борисом Антоненком-Давидовичем потай утекли із залу, бо відчували, що від так званих «дружніх діалогів» з вождем нічого доброго чекати не можна.

Так воно і сталося. За кожним з відомих письменників був встановлений нагляд. Збиралися хмари і над Підмогильним. Тому він, отримавши посаду консультанта з іноземної літератури видавництва «Рух», зосередився лише на перекладацькій діяльності. Але сховати свого переповненого гнівом серця не міг. Попри те, що друзі просили його бути обережним, опублікував оповідання «З життя будинку», в якому, чи не вперше, відверто сказано про масовий голод 1932—1933 років і про те, як в одному з будинків було влаштовано їдальню для порятунку голодних.

За рік до цього Валер’ян Підмогильний закінчив головну працю свого літературного життя — роман «Місто». Про це він сказав так: «Написав роман «Місто», бо люблю місто і не мислю себе поза ним, ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній». Уперше роман був опублікований 1928-го, а наступного року перевиданий. Переклад на росі-йську Б. Єлисаветського був надрукований у 1930 році у Москві. «Місто» виходить у серії «Творчість народів СРСР» і користується великою популярністю, має широкий розголос.

Це перший в українській літературі урбаністичний роман. У драматургії Іван Карпенко-Карий зобразив у «Житейському морі» життя української артистичної богеми. Михайло Старицький у драмі «За двома зайцями» — українське міське міщанство. А в прозі, в романі «Місто», вперше описано життя української інтелігенції післяреволюційних часів, зображено народження українського письменника. У романі гучно прозвучав авторський гімн місту: «Кохаю тебе, велике камінне місто! Весь шал і запал моєї юнацької кришталевої любові безоглядно віддав я тобі, стихіє міста!». Місто для героя роману — арена небачених можливостей, втілення свободи вибору і водночас арена, на якій людина має виборювати своє місце під сонцем.

Валер’ян Підмогильний пропонує нам історію людини, яка бажає стати письменником і для цього змінила село на місто. Степан Радченко приїхав сюди здобувати освіту, і спочатку місто постає перед ним як ожиле чудовисько. Воно зовсім чуже сільському хлопцеві. Але скоро його погляд на місто змінюється — воно виникає перед ним і в поетичному кольорі: «Весна була чудова в білому цвітінні каштанів... Весна тут була рожевим дівчам, що бездумно марніє від жадоби літа, а осінь — голубою жінкою, що не хоче пережити свою вроду». Й уже ця зміна погляду на місто говорить читачеві про те, що сільський хлопець почав мислити поетичними категоріями. Емоційний зміст роману Соломія Павличко визначила тка: «Автор зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герой Підмогильного страждає від роздвоєності між душею (розумом, інтелектом, мистецтвом) і тілом (статевим потягом)».

Кидаючись у вир міського життя, адаптуючись до міста, жахаючись і захоплюючись, Степан Радченко засвоює нову систему цінностей, що виражається у постійній зміні жіночого оточення. І це не випадково. Підмогильний першим з письменників підмітив характерну особливість комуністичної ідеології першої половини 1920-х, що сповідувала свободу статевих стосунків. Й от перед нами — молодий сільський хлопець, живий і цікавий, який, потрапивши у потік «вільного» кохання, взявся завойовувати місто. Жінки, які зустрічаються на його шляху, дуже різні за етапами його внутрішнього розвитку, за особливостями поведінки. І кожна з них стає для нього приводом для розширення його світовідчування. А головне — судоми його душі, які виникають під час чергової зустрічі. Він, по суті, весь час перебуває в стані драматичного пошуку справжнього кохання.

Але паралельно з пошуками любові Степан живе враженнями від навколишнього. Він потроху входить до столичного мистецького світу і бачить у ньому багато фальші. Відомий літературний критик Михайло Свєтозаров, який перебуває на службі у партійної номенклатури і несе парті-йне світло в маси, цинічно відкидає перші письменницькі спроби Степана, а потім, коли той стає відомим, заявляє усюди, що саме він відкрив письменницький талант Радченка. І такі люди зустрічаються на кожному кроці. Знайомлячись з ними, розмовляючи, Степан переживає велику душевну кризу. Справжнього кохання, яке ревно шукав, він не досяг. Переглядаючи збірку своїх творів, впадає у відчай: «Про що, власне, він писав? Ніде протягом сотні сторінок не здибав він людини — того, хто мучиться і прагне, хто нидіє і буяє, плазує і підноситься на верховини... Навіщо ці твори, коли людське серце в них не б’ється».

Степан, вільний від пануючих ідеологічних настанов, відкритий до змін, осмислює свій шлях. Він зараз пише повість про людей, якими вони є за людською природою. Він пише про місто, яке стало знайомим і близьким йому. Він писатиме не про революційні і пореволюційні події, а насамперед — про людей, про людину.

У роздумах Степана Радченка про свою майбутню творчість ми чуємо голос сумління і чистої совісті Валер’яна Підмогильного, який говорить усім, що «головна річ — людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах» (Іван Франко).

Роман «Місто» користувався великою популярністю. Кожен бачив у ньому не тільки місто, яке вибудував Підмогильний своїм твором, а й своє, рідне місто, яке живе і виживає в тяжкі часи збуреного світу.

У квітні 1933 року Микола Хвильовий разом зі своїм другом-письменником Аркадієм Любченком поїхав у двотижневе відрядження на Полтавщину від газет, які чекали від них підтвердження політики партії у справі колективізації сільського господарства України. Не дочекалися. Хвильовий виїхав, за його словами, «вивчати новий кардинальний процес соціалістичного будівництва — голод». Він не звик стримувати себе: «Годі! Завісу!!!».

Того ж літа Підмогильний під впливом розпачливих розповідей Хвильо-вого, разом із Борисом Антоненком-Давидовичем, Борисом Теном та Іваном Багряним, не дочекавшись відрядження, здійснили ніким не санкціоновану велосипедну подорож Центральною Україною. І на власні очі побачили страшний геноцид української нації — Голодомор. Після повернення Хвильовий сказав Валер’я-ну: «По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб вмерти. Така наша воля. Решта — не більше, як ілюзія».

Не було до кого звертатися, не було з ким говорити, не було кому щось пояснювати і чекати допомоги. Вулиці Харкова бачили дедалі більше вимучених й розпухлих від голоду селян. Підмогильний ініціює створення у «Слові» їдальні для письменників: два обіди на сім’ю і хліб за картками, по два тоненькі шматочки на кожного. Це врятувало багатьох. Валер’ян не шкодував для їдальні ні часу, ні зусиль. У нього були зв’язки із селами, він виїздив до своїх приятелів, щось там закуповував, вимінював, робив записи, і люди почувалися за його спиною, як за надійною стіною... Знеможений, він падає на диван у квартирі Бедзиків і кричить, захлинаючись слізьми: «Якби ви знали, що я побачив сьогодні на вокзалі! Облави міліцейські. Виловлюють голодних мішечників із сіл. Кажуть, що були й випадки розстрілів, аби не було хвороб і епідемій. Яка ганьба! Який жах!». Він перебуває у відчаї, не може знайти собі місця.

Підмогильний усамітнюється у будинку творчості під Харковом, збирається дописати там повість «Без назви». Справді, повість не має назви. Чи автор не встиг її назвати, чи не думав називати інакше — про це ніхто і ніколи вже не дізнається. Знаємо лише одне: це був останній геніальний сплеск Підмогильного, остання безцінна перлина у дорогоцінному намисті творів, яким він щедро обдарував рідну Україну.

Про що повість «Без назви» і без закінчення? Про те, що кожна людина мусить бути щасливою, і шлях до щастя протягом свого життя вона знаходить сама, без підказок, без політичних настанов. Кожен має ставити собі питання і відповідати на них: для чого він живе? Невже тільки для рутини праці і просування по службі? Для задоволення своїх природних сексуальних забаганок? І тільки сам може відповісти на чи інші запитання й обрати свій шлях у житті.

Ми так і не дізнаємось, який шлях обере для себе людина, про яку пише Підмогильний. Продовження і закінчення повісті зникли у підвалах НКВС. Останні дні письменника на волі були дуже тривожними і важкими. За кілька днів до арешту Валер’ян підсумовує своє життя — пише автобіо-графію. Вона дуже сумна, бо життя стає дедалі страшнішим. 12 — 13травня 1933 року — арешт Михайла Ялового; 13 травня — самогубство Миколи Хвильового; у ніч на 5 грудня 1934-го заарештували Євгена Плужника, а за два дні по тому — його друга Валер’яна Підмогильного. Уже заарештовані Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий, Григорій Косинка. І цей пекельний млин продовжує працювати безперестанку. За оцінкою Об’єднання українських письменників в еміграції «Слово», у 1930 році друкувалося 259 українських літераторів, а після 1938-го — лише 36. 223 письменники були репресовані (розстріляні одразу, перебували на засланні, а потім розстріляні), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство. Число репресованих українських інтелігентів у часи репресій сягало 30 тисяч осіб.

Заарештували Валер’яна Підмогильного «за участь в роботі терористичної організації, що ставила за мету організацію терору проти керівників партії». У 33-річному віці фактично завершилося його життя як вільної людини, громадянина, і почалися кількарічні «ходіння» пекельним колами сталінських катівень.

Цілий місяць допитів Підмогильний давав катам лише одну відповідь: «Винним себе не визнаю». А 11 січня 1935-го у протоколі допиту з’являється зізнання в тому, що він нібито належав до «групи письменників з терористичними намірами у ставленні до вождів партії». Не можливо уявити собі, як проводилися ці допити і що робили з Підмогильним нелюди, якщо письменник зізнався у всьому, що йому інкримінували. І лише в останньому протоколі, на полях якого застигли криваві плями, Валер’ян заявив, що до жодної терористичної організації ніколи не належав і ніякої терористичної діяльності не проводив. Він рішуче відкидав усі обвинувачення і брехливі наклепи. 27 — 28 березня 1935 року Суд військової колегії Верховного суду СРСР, розглянувши справу №0024, виніс вирок: десять років з конфіскацією особистого майна. 9 червня 1935-го письменника доправили до Соловецького табору особливого призначення. Всі знали, що звідти живими не виходять.

Але Підмогильний не впадав у розпач. Він не думав здаватися і продовжував працювати у вищому напруженні творчих сил. Перед тим, як його вивезли на Соловки, мав бесі-ду із слідчим, про що розповів ук-раїнський літературознавець Григорій Майфет: «Слідчий розумів, що перед ним сидить живий труп, то що приховувати? І він сказав так: «Ну, якщо чесно, то треба було би всю Україну знищити. Але оскільки це неможливо, то ми вас, українську інтелігенцію, точно знищимо...». На ганебну пропозицію співпрацювати із ним Підмогильний відповів: «Я нічого не буду підписувати, поки ви мені не дасте купку паперу, олівець чи ручку, щоб я дописав роман. Оцей роман мене мучить. Я вважаю, що там я можу сказати те, чого ще ніхто не говорив в літературі».

Валер’ян Підмогильний творив до останньої відпущеної йому миті життя. Для нього це було природно: жити означало для нього творити наперекір безжальній дійсності. Просто до арешту він писав для своїх сучасників, а в ув’язненні — для наступних поколінь.

Не здавався не тільки Валер’ян Підмогильний. Ув’язнені письменники продовжували творити у таборі, тобто продовжували боротьбу за українську культуру. Смертельно хворий Євген Плужник написав у тюремній камері стос проникливих віршів. Микола Зеров перекладав «Енеїду» Вергілія, Лесь Курбас заснував табірний театр із колег-в’язнів і поставив з ними «Аристократів» Миколи Погодіна та «Учнів диявола» Бернарда Шоу…

Великий терор став продовженням Голодомору. У в’язнів не було шансів на довголіття. 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, що неподалік від Медвеж’єгорська в Карелії, куля №188, послана катом Матвєєвим, обі-рвала життя Валер’яна Підмогильного. Перед ним, мабуть, на його очах, розстріляли Леся Курбаса і Миколу Куліша — у розстрільному списку вони були на десять в’язнів попереду нього. У тому ж списку знаходимо імена Олекси Слісаренка, Михайла Ялового, Григорія Епіка, Миколи Зерова, Валер’яна Поліщука…

Військова комісія Верховного суду СРСР 4 серпня 1956-го посмертно реабілітувала Валер’яна Підмогильного — через 19 років після вбивства. На його честь названі вулиці у Києві та Ворзелі, де він працював шкільним учителем. Його роман «Місто» посів гідне місце в програмі старших класів середньої школи. Пам’ятають про видатного українського письменника і науковці, і літературознавці, й учителі — всі, хто продовжує дослідження його літературного спадку, пише про нього книжки, статті в періодиці, вірші.

Про безсмертя Підмогильного і його побратимів говорить поетеса Антоніна Листопад: 

Ще Крушельницькі 
зробляться всесильні,
І Зерова — зерном в святу майбуть!
З могили вийдуть 
вічні Підмогильні,
І Плужники плуги свої візьмуть.

(Друкується зі скороченнями).

Ганна ЄФІМОВА.
Довідково-інформаційний відділ
Одеської національної наукової бібліотеки