Неповторний світ Світлани Крижевської

Радує і надихає та обставина, що пані Світлана не втрачає бадьору й продовжує активно працювати, створивши настроєві інтер’єри-спогади із заспокійливим простором. Крізь флер м’якої світлотіні та стриманий, але насичений колорит у ньому вимальовується тонально вивірена й тонко модульована форма, де кожна клітинка полотна акумулює авторську емоцію. Часом у композицію вводиться фігура людини, як у картині «Оля в майстерні» (2012) чи «Світ митця» (2024), але й за відсутності персонажу присутність людини залишається незримою. Простота, я б сказав —аскетичність, обстановки майстерень не залишає місця для бравурності, однак посилює їх ліризм і відчуття тихої радості.

Зазначу, що інтер’єрами — а це п’ять камерних картинного розміру полотен — не вичерпується зміст виставки. Важливі акценти в експозиції роблять два автопортрети раннього («Спогади», 1988) і пізнішого періоду творчості майстрині, натюрморти та пейзажі, у яких із часом дедалі більше проявляється імпресіоністичне світосприйняття, увага до світла, тепло-холодних нюансів і, звичайно ж, самоцінності кольору — якості, яка притаманна живопису Крижевської загалом.

Мабуть, найулюбленішими є відтінки сонячних, жовто-золотистих тонів, що вселяють надію, посилюють відчуття комфорту. Показові в цьому сенсі натюрморти «Ранок на дачі» (2013), осіннє «Вікно» (2022), пейзажі «Зима в Одесі» (2012), «Осінній день» (2022). Три останні написані з вікон майстерень. Тема «віконних» мотивів викликає в пам’яті відомі, такі ж задушевні, камерні роботи Тетяни Нилівни Яблонської, з якою Світлана Григорівна мала задоволення працювати і спілкуватися на пленерах у Седневі.

До наведених вище прикладів дисонансом сприймається мінорний «вербний» натюрморт «Вогник» (2023), у якому традиційний етностиль сусідить із воєнним екіпіруванням, а улюблений жовтий зводиться до приглушених тонів підлоги й золотавого вогника поминальної свічки.

Перед відкриттям виставки в очікуванні гостей відчувалася певна урочиста зосередженість авторки, свідомої важливості своєї місіїта майбутньої події. Напрошувалися аналогії з її промовистими автопортретами. Пані Світлана люб’язно погодилася прокоментувати новий проєкт.

— Моє життя проходило в різних майстернях за різних умов: спочатку — у батьковій, потім — удвох з Геннадієм і, насамкінець, знову в батьковій, але вже в усамітненні... Мистецтво — мій світ із раннього дитинства, який формував мене як особистість, — наголосила моя співрозмовниця. — Власне , я виросла в майстерні, адже батько, директор художнього училища, на той час не мав окремої робітні й працював удома (майстерню отримав лише в 1989-у). Це була велика кімната на 

другому поверсі училища. Біля мого ліжка стояв його мольберт, тож запах фарб і розчинників — мої улюблені «парфуми». Пам’я-таю, як за великим столом збиралося товариство художників і вело розмови про мистецтво. На вихідні батько із сім’єю ви-їжджав на етюди, і ми з мамою під час прогулянок мимоволі перетворювалися на стафаж його робіт. Перед новорічним святом тато ранесенько поспішав на залізничний вокзал, щоб купити ялинку у провідника. Приносив додому, прикріплював до мольберта, і ми наряджали цей новорічний символ паперовими сніжинками, «гірляндами» з тюбиків фарб і кришечок з-під пляшок. Запах фарб розчинявся в тонізуючому запаху хвої.

— Як почалося ваше професійне становлення?

— Коли у восьмому класі постало питання мого художнього професійного навчання, батько підтримував мене, ділився папером (у повоєнні часи дефіцитним), але мною не займався. Я трохи навчалася в художній школі, яка тоді була в приміщенні училища, та після хвороби занять не поновила. Як це не дивно, готувала мене до вступу в училище мама, лікарка за фахом, від якої я вперше дізналася, що малюнок треба «будувати». Звичайно, вона обговорювала мої студіювання з батьком. У 1961 році моєю підготовкою займалася Тамара Іванівна Єгорова, а потім — Микола Артемович Павлюк. Він давав строгу школу рисунку, вимагав ретельності в роботі, малювати вдумливо, осмислюючи кожен елемент форми, кожну лінію, що я не завжди розуміла, і це часом дратувало.

— У кого ви навчалися? Що запам’яталося особливо?

— Моїми наставниками були Тамара Іванівна Єгорова, Георгій Павлюк, син Миколи Артемовича, і молодий тоді Валентин Філіпенко. Після другого курсу Філіпенко двічі організовував нам пленери в Карпатах, навчав розкутості, свободі й цілісному баченню мотиву. Ми привезли дуже гарні роботи. На жаль, з того доробку в мене нічого не залишилося, бо кращі етюди забрали до музею училища, а ще декілька згодом потрапили до Канади. На їх основі я писала свій диплом «Свято».

Після закінчення училища вступила до Київського художнього інституту. Цікава наступність: серед викладачів було багато тих, хто свого часу навчався в Одесі в мого батька, зокрема Петро й Олексій Басанці. Серед викладачів зустрічалися й художники 1930-х, періоду «Розстріляного відродження», як, наприклад, Олександр Сиротенко. Вони мали інші підходи (вільніше інтерпретували реальність, допускали умовність. — В.К.). На третьому курсі мене перевели в майстерню Анатолія Пламеницького, друга мого батька, у якого були асистенти, зокрема Валентина Виродова-Готьє. У мистецтві кожне десятиліття має свої особливості.

Порівняно з нашим містом, у Києві викладачі спілкувалися переважно українською мовою, хоча у1950-х Одеса була більш україномовною, ніж згодом. У київському виші в постановках натури і завданнях з композиції переважала національна тематика. Це стосувалося й книжкової графіки, де поряд з європейською помітне місце відводилося українській класиці. Національна зорієнтованість давалася взнаки і під час пленерної практики — Канів, Богуслав змінювали села, де збереглися народні промисли.

— Звертає на себе увагу ваша заангажованість як художниці на етнонаціональному. Це ремінісценції дитинства?

— Я народилася в Харкові, і перші п’ять років дитинства пройшли в домі мого дідуся в затишному Тарасівському провулку. Уявіть собі одноповерхові цегляні будиночки, за парканами — садочки, співають солов’ї. Там зберігався патріархальний, старосвітський побут, ікони з рушниками і піч із життям навколо неї, а в садочку — бабусині квіти... У мене залишилися дитячі світлини, на яких я у вишиваночці серед тих квітів. Коли після закінчення інституту батька скерували на роботу до Одеси, ми привезли із собою ті рушники й вишиванки. Мій батько був артистичний, грав на гітарі, у репертуарі переважали фронтові пісні (усе ж — сім років на фронті), а також українські. Любив наспівувати «Дивлюсь я на небо...», а ще читав нам твори Степана Руданського...

— За яким критерієм ви визначаєте початок творчої, професійної діяльності?

— Цього року в мене ще одна подія — 60-ліття творчого стажу. На моє переконання, творчий стаж художника починається не просто з участі у виставці, а з видання каталогу, в якому вона документально зафіксована. У моєму випадку це 1966-й — рік закінчення училища. А моя перша персональна виставка відбулася лише в 1987-у в приміщенні Одеської обласної організації Спілки письменників України.

— Що хотіли б втілити у найближчій перспективі?

— Планую восени провести фінальну, масштабнішу виставку моїх творів у Музеї української книги в бібліотеці імені Грушевського. Відбір буде за двома критеріями: національна тематика і твори, що рідко виставлялися.

— Дякую за розмову.

 Додам, що це обнадійливий знак, коли в людини, навченої життям, попри турбулентність і виклики теперішнього, визначальними є такі наративи.

Розмовляв

Володимир КУДЛАЧ.

НА СВІТЛИНІ: Світлана Григорівна Крижевська.
Фото автора.