Чи станемо ефективною нацією?

— Таке об’єднання «україноцентричних людей незалежно від рівня володіння українською мовою» — це давня мрія українських політв’язнів, зокрема Миколи Руденка, який сам походив із Донеччини. Ця мрія значною мірою реалізувалася на українських протестних Майданах. Там поруч стояли україно- й російськомовні українці, й від російської мови тоді не йшла загроза, бо ми були по одній стороні барикад. Сьогодні ситуація дуже загострилася, оскільки цілком очевидно, що найбільша екзистенційна загроза для України — сама Росія — розмовляє російською мовою і прагне викорінити українську мову взагалі. Від цього абстрагуватися майже неможливо. Пригадайте собі, як у час і зразу після Другої світової війни в окупованій нацистами Європі реагували на німецьку мову. І як в Ізраїлі до сьогодні вважається викличним виконувати музичні твори Річарда Ваґнера, які надихали Гітлера й нацистів…

Отож нинішня ситуація зачіпає глибинні пласти людських емоцій, що їх неможливо заспокоїти умоглядними міркуваннями. Щоб усе почало радикально мінятися, потрібними будуть цілковита поразка путінського режиму, покарання військових злочинців, моральна й матеріальна реституція і щире каяття російського народу.

Проте таке усвідомлення неминучості болісної реакції на травму з боку Росії не має вести до зворотного висновку, що ми маємо леґітимізувати остракізм щодо численних україноцентричних людей лише за те, що вони розмовляють російською мовою. Тривалий період русифікації дав свої плоди, і для багатьох українців це вже — материнська мова. Отож україномовні люди мали б виявляти певну чутливість до емоційного прив’язання до мови, якою когось у дитинстві голубила його чи її матір.

— Зараз фіксується певний «мовний відкат» — і в Одесі, і навіть у Києві… Але, може, саме тому й фіксується, що досі ми не все робили правильно? Он уже й Віталій Портников говорить, що значно ефективнішою є українізація з любові, а не з примусу…

— Такий відкат був неминучий. Людина, яка приймає рішення перейти на спілкування українською мовою, є дуже ранимою. Найменша недоброзичливість з боку україномовних стає для неї травмою, яка запам’ятовується надовго. А накопичення таких травм може стати причиною болісної реакції і рішення повернутися в стихію звичної російської мови.

Отож, я цілком згоден із Віталієм Портниковим: українізація з любові є більш ефективною, ніж українізація з примусу. Це не завжди розуміють гарячі патріоти, які хотіли б повної заборони російської мови вже й відразу. Але мовні преференції — це не політичні симпатії, які можна легко змінити. Заборона мови лише виглядає найкоротшим шляхом до успіху. Насправді ж діє доволі саркастичне «правило Мерфі»: «Часом найкоротша віддаль між двома точками може виявитися найдовшою». Тож начебто занадто повільна українізація з любові може виявитися швидшою й ефективнішою за українізацію з примусу, оскільки не викликає спротиву.

— У радянських шкільних підручниках кримських татар описували як найбільших ворогів української нації, дику орду. Майже не згадувалися союзницькі стосунки. Не кажу вже про те, що тепер «материкові» кримські татари (це якихось 20—30 тисяч) є не лише нашими ідейними однодумцями, а й хорошим прикладом для українства. Серед них багато чудових, креативних лідерів, які допомагають фронту. Це я і про Одещину з її великою кримськотатарською громадою...

— Так, схематичність історичної пам’яті часом є навіть скандальною. Я не заперечую, що історія наших стосунків із кримськими татарами є непростою й українці чимало натерпі-лися від набігів кримчаків. Проте ми ніколи не цікавилися, якою є історична пам’ять кримських татар про українців. Даю гарантію, що ми дізналися б про себе чимало цікавого…

Кілька років тому я зі здивуванням почув публічний докір одного українця кримським татарам, що вони не піднялися на збройну боротьбу проти Росії під час анексії півострова. І це докір тій етнічній групі, яка єдина в Криму масово протестувала проти появи «зелених чоловічків» та рішень кримського парламенту?! А чому б тоді цей докір не спрямувати до українського уряду в Києві?

Справді, сьогодні чимало, як ви кажете, «континентальних» кримських татар є нашими однодумцями і воюють у ЗСУ. Це — яскраве свідчення формування якщо не класичної політичної української нації, то бодай міцного партнерства обох народів проти спільного ворога.

Та чи завжди ми враховуємо інтереси кримських татар? Скажімо, Меджліс кримськотатарського народу віддавна однозначно підтримує національно-демократичний фланг українського політикуму. Свою подальшу долю кримські татари міцно прив’язали до демократичної України. Однак сьогодні, коли вашингтонська адміністрація пропонує «мирну» угоду, в якій Крим однозначно відходить Росії, Україна мляво говорить про свій суверенітет над півостровом і навіть не згадує про те, що це — рідна земля кримських татар і що наше новітнє партнерство з ними зобов’язує нас обстоювати їхнє право на свою землю, звільнену від окупантів. Але як би ми відреагували, якби кримські татари розчарувалися у партнерстві з українцями, назвавши його безнадійним, і надали б перевагу протекторатові Туреччини? Мабуть, що цим одіозним: «Ми ж казали…».

— На початку 90-х років ми побоювалися союзу кримських татар з Туреччиною. Але 2014-й показав, хто є хто. Тепер остерігаємося політичного русинства, яке нібито активно підживлюється Угорщиною. Водночас знаємо багато випадків, коли чимало закарпатців пішли добровольцями на фронт ще в 2022 році. Зокрема й ті, які були досить дистанційованими від традиційного українства. Не кажу вже про угорця з позивним «Мадяр», якого тепер любить вся Україна! Чи не варто закликати ВПО, які опинилися в цьому регіоні, шанувати місцеві традиції та говірки? Щоправда, дехто з ВПО і літературну українську ігнорує, але... Все ж, треба помічати людей, які є конструктивними. А часто і пасіонарними. Знаю вихідців із Миколаївської області, які активно формують на Закарпатті пластові структури.

— Ви маєте рацію: Закарпаття сьогодні разюче змінилося. Пригадую собі свою поїздку до Ужгорода в часи Помаранчевої революції. Повернувся я із загальним враженням: гарні там люди, щирі й привітні, але в національному плані геть невироблені. Наче й самі не знають, українці вони чи угорці. Знову до Ужгорода поїхав я 2025 року — і не впізнав його. Мене зустріли переконані українці, які готові захищати Україну і пишаються тим, що місцева угорська меншина написала колективне звернення до прем’єра Угорщини Віктора Орбана з вимогою не використовувати її у своїх по-літичних інтересах.

Почув я також про те, що Закарпаття навіть більш прийнятне для ВПО, ніж, скажімо, Галичина, оскільки закарпатці толерантніше ставляться до мовного розмаїття. Галичани до цього питання ставляться гостріше, а тому серед них росі-йськомовним переселенцям не так комфортно. Що ж, якщо закарпатцям вдасться перетворити свій край на «плавильний котел», у якому поволі, але ефективно сформуються українці не лише за паспортом, а й за духом, то це буде просто надзвичайно!

— Знайома з Маріуполя (її чоловік — захисник з «Азовсталі», зараз перебуває в полоні), коли буває в Європі, багато працює з німецькою та італійською аудиторією. Нещодавно зустрічалася з італійськими комуністами (точніше, нащадками італійських партизан. А ті традиційно симпатизують комуністам та Росії). Молодій жінці вдалося переконати присутніх, що «азовці» не нацисти, а захисники України. Ба навпаки — Росія своїми агресивними діями нагадує гітлерівську Німеччину. Маріупольчанка вміє працювати у будь-якій аудиторії, тому її проводжали оплесками. Присутні у неї просто закохалися. І все ж наша активістка була розчарована тим, що італійські студенти гуманітарних вишів майже нічого не знають про цю війну. А деякі навіть не чули про Україну. Як же так? Хіба італійці не католики? А хіба католики не християни? Невже не помічають української (і світової) трагедії? Католицькі Італія, Франція, Іспанія, Португалія — це понад 180 мільйонів населення. І там дуже багато наших біженців, як і тих, хто жив у цих країнах до 2022 року. Могли б ці країни бути трохи активнішими? Хоча б у сенсі інформування своїх суспільств? Чи активнішими могли б бути наші люди, які живуть там?

— Я розумію ваше здивування, але не можу розділити ваш докір. В уяві багатьох європейців Україна віддавна була білою плямою на мапі Європи. Ми не мали своєї державної суб’єктності, а північна наша сусідка майже переконала всіх, що українці не мають і національної суб’єктності. Ми не були підметом своєї долі. Як це не гірко звучить, Україну вперше почали шукати на мапі лише тоді, коли вибухнув Чорнобиль. А сьогодні її починають пізнавати лише тому, що це такий дивний народ, який ніяк не хоче упокоритися «великій Росії». Отож ми лише на шляху утвердження своєї національної та державної суб’єктності — й доконаним цей факт стане лише після переможного закінчення нами цієї війни.

Що стосується молоді, то запитайте у наших студентів гуманітарних вишів, де на мапі світу розташоване Алеппо і де знаходиться Руанда. Сумніваюся, що багато з них вам відповість правильно. А хіба ми не християни і не мали б вжахнутися від того, що Росія ущент розбомбила Алеппо? Хіба ми не люди із серцем, якщо не відреагували на геноцид у Руанді? Так уже склалося в цьому світі, що свій біль нам гостріший, а до болю якогось іншого народу ми можемо бути навіть байдужі. Це прикро, але такою вже є людська природа, й українці в цьому сенсі не кращі за інші народи.

— Якщо християнський фактор не спрацьовує радикальним чином, то, може, українцям варто творити свою ідеологію, яка допомогла б нам ефективніше зберігати Україну та її населення? Скажімо, щось на зразок діяльного інтелектуального націоналізму? Не донцовського, а толерантного, більш уважного до моральних та інтелектуальних якостей людини. А це неминуче потягло б за собою утворення культу українського воїна, захисника, добровольця... Розумію, що це не дасть негайного результату, але допоможе в близькому майбутньому…

— Вшанування українського воїна, захисника, добровольця нам потрібне і без усяких -ізмів. Кілька років тому я розмовляв із колишнім американським солдатом, який побував в Іраку. Цей молодий чоловік не планував бути професійним військовим, але в його голосі бриніла гордість за Америку, в якій його права були всіляко захищені. Він чітко знав, які преференції щодо освіти чи працевлаштування на нього очікують після завершення служби. Моя реакція була зрозуміла: «От би й у нас так!».

Ця проблема має два аспекти. З одного боку, нам потрібна серйозна зміна державної полі-тики щодо ветеранів і військових. Причому це мають бути дуже чіткі правила, які не допускатимуть двозначного тлумачення. Крім того, мають бути виключені потаємні вказівки чиновникам утруднювати доступ військових до їхніх прав задля економії коштів. Тут відповідальність законодавців та органів державного управління є величезною.

Проте, не менш важливо плекати культуру вшанування ветеранів і військових у самому суспільстві. Кожен воїн почуватиметься гідно тоді, коли бачитиме пошану до нього в очах своїх співрозмовників. Я розумію, що кричущі факти зневаги щодо військових, які ми чуємо від, скажімо, водіїв публічного транспорту чи чиновників, є поодинокими — загалом українське суспільство приязно ставиться до військових і вдячне їм за оборону землі. Але до справжньої культури їхнього вшанування нам іще далеко.

— Українці є чи не єдиною нацією на європейському континенті, яка могла б суттєво, навіть радикально, змінитися в кращий бік завдяки війні. Величезні руйнування, погіршення екології, скорочення населення — все це великі мінуси. Плюс полягає лише в тому, що нація може змінити свій менталітет у кращий бік. Адже лише у нас є така велика каста воїнів! Чи не варто вже тепер, знизу, творити якусь робочу ідеологію, робочі підходи, які дозволили б нашим кращим, які тримають фронт (особливо поетам, художникам, акторам, співакам, айтішникам, банкірам, менеджерам, спортсменам, навіть відставним СБУ-шникам, які ще взимку 2022 року опинилися в окопах і захищали Батьківщину), отримати надійну і постійну трибуну, яку могли вони могли б використовувати її для зміни суспільства?

— Я згоден із тим, що війна — попри її біль і бруд — може стати потужним імпульсом для преображення суспільства. Врешті-решт, сказав же середньовічний богослов Тертулліан оте дивне: «Кров мучеників — насіння Церкви». Так нинішня кров невинних українців може стати насінням нової України. Але зауважте оцю модальність: «може», але не «мусить». Це станеться, якщо ми й далі залишимося «воїнами світла, воїнами добра». І не станеться — якщо нас поглине хвиля ненависництва і ми уподібнимося московитам.

І я згоден з тим, що досвід війни, який пройшов через душі людей різних професій, може стати неоціненним капіталом для майбутніх суспільних трансформацій. Адже на «нулі» людина пізнає? якусь оголену правду, звільнену від численних умовностей звичного життя.

Проте я не є прихильником виділення якоїсь суспільної групи — в цьому випадку: воїнів чи ветеранів — у категорію святих. Лінія між добром і злом проходить не поміж різними суспільними «кастами», а через людське серце. Тому гріх можна знайти всюди, в усіх суспільних кластерах, зокрема і в «касті» воїнів.

До того ж, я не можу сказати, що в Україні цю ветеранську групу хтось свідомо не допускає до голосу. Той факт, що їхній голос звучить іще не зовсім виразно, я пояснюю інакше. По-перше, в Україні сьогодні політична активність загалом приглушена — і це правильно. Інакше політична боротьба могла б підірвати національну єдність, яка так потрібна у час війни. По-друге, українське суспільство сьогодні перебуває у стані певної невизначеності. Політичні лідери донедавнього часу невпинно втрачають свою переконливість, тоді як лідери нової, повоєнної України ще не сформувалися. Мене це не дивує, оскільки українське суспільство все ще «бродить», усе ще формує свою новітню суб’єктність.

— У суспільстві часто обговорюється тема утворення «українського Моссаду». Тобто йдеться не про ліквідацію військових злочинців (це справа ГУР), а про створення інформаційних структур, які б сигналізували суспільству про різні види загроз — корупцію, розкрадання держави, сепаратизм. Чи не здається вам, що наша сила не так у високому професіоналізмі — цього важко буде досягти, поки держава бідна, — як у масовості, всенародності? Коли люди займатимуться цією справою так само активно, як тепер донатять на дрони? Може, варто лише почати, а майстерність і масовість прийдуть з часом? Коли люди обговорюють операції ГУР чи деякі репліки Буданова, то рівень оптимізму в суспільстві зростає. Принаймні, тимчасово. Чим більше буде добрих справ, тим легше буде підтримувати належний рівень оптимізму…

— У нас полюбляють «круті» словечка — «Моссад»… Але якщо я правильно вас зрозумів, то йдеться про активізацію ролі громадянського суспільства. Тоді як «Моссад» — це все-таки інструмент держави. 

Утім, цей поворот думки дає нам можливість вийти на ширшу тему — співвідношення держави і громадянського суспільства. У представницькій демократії обличчям країни є обране на виборах керівництво. І всі ми прагнемо того, щоб це обличчя було гідним і шляхетним. Проте кожне представницьке обличчя держави має всі ознаки відомого з літератури «портрета Доріана Грея»: воно гарне, поки відображає чесноти народу та його таланти, і відразливе, якщо віддзеркалює його моральний бруд і бездушність. Бо духовний стан керівництва є лише квінтесенцією духовного стану народу. Тому моя увага прикута до першоджерела влади — народу. І доки народ ігнорує цінності, за якими мав би жити, доти ним керуватимуть уряди, які будуть ігнорувати його самого.

Я, звичайно ж, не заперечую роль держави у наведенні порядку в країні. І йдеться не про те, що ми маємо в суспільстві підмінити державу, створити «державу в державі». По-перше, це неможливо, а по-друге, це було б і шкідливо. Проте у громадянського суспільства є завдання навіть важливіше: змусити державу бути справедливою та ефективною і, якщо треба, захистити її від неї самої, від її авторитарних інстинктів та спокус.

Утім, нагадаю іще раз: зіпсутість влади — це лише екстракт тієї зіпсутості, що гніздиться в самому народові. Тому громадянське суспільство має контролювати не лише владу, а й самого себе. Адже є в Україні одна особливість, вдало підмічена британським аналітиком Джеймсом Шерром: «Росія — країна з сильною державою і слабким громадянським суспільством. Україна — країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством». Ось чому більшість найголовніших державотворчих імпульсів в Україні насправді йшли не від держави до громадянського суспі-льства, а навпаки. Приклад — волонтерський рух. Він підставив плече нашій армії у той момент, коли вона була практично демонтована. А тим самим він порятував честь нашої держави, бо інакше ми б не вистояли.

Отож я приймаю ваш заклик до «створення суспільством інформаційних структур» саме в цьому плані: громадянське суспільство України має остаточно позбутися рудиментів радянського патерналізму, за якого саме влада мала зробити людей щасливими, і повною мірою усвідомити свою відповідальність за стан справ у державі. А для цього потрібно підкоригувати чинний суспільний договір, який сформувався іще в часи Леоніда Кучми і з яким нам не вдасться уві-йти у свою «землю обітованну».

— Вище в одному з питань було коротко згадано про зумовлене війною скорочення населення. Що, на вашу думку, треба зробити, щоб підвищити народжуваність?

— Я не є демографом, а тому говоритиму банальності. Війна неминуче веде до демографічних втрат — і ми відчуємо негативні наслідки цього за будь-яких президентів та урядів. Я не можу сказати також, що нинішнє керівництво держави не замислюється над цим, інакше воно підкорилося б вимогам наших західних партнерів зменшити граничний призовний вік до 18 років. Інакше кажучи, в Україні зберігається можливість молодим людям створити сім’ю і дати життя своєму потомству. Проте ця можливість блякне під дією інших аргументів, адже чимало хлопців віком від 18 до 25 років намагаються дременути з України, а відтак покращувати демографічну ситуацію в інших країнах.

Утім, після війни чимало залежатиме від привабливості України. Якщо вона утвердить свій демократичний устрій і справді стане економічним «тигром», то можна буде сподіватися навіть масового повернення українців на рідну землю. Необхідними передумовами для цього будуть, з одного боку, продумана сприятлива політика держави, а з іншого — приязне й заохочувальне ставлення самого суспільства, яке усвідомить велику загрозу від докорів і звинувачень.

Розмовляв
Сергій ЛАЩЕНКО.