№ 5 (22581) четвер 12 лютого 2026 року

В інтерв’ю Ольги Айвазовської «Ідеї мусять опиратися на цінності», надрукованому в «Чорноморці» (№48 за 11.12. 2025), відомий правозахисник, в’язень радянських таборів, співзасновник Української Гельсінкської групи Мирослав Маринович говорив про необхідність мобілізації потенціалу України — інтелектуального і духовного. Він закликав нас ставати сильними, адже це буде показово для Заходу. А ще підкреслював: хлопці і дівчата, які зараз «на нулі», виконують те, чого ми очікуємо від них, але потрібна й неабияка мобілізація тилу. Такі міркування, як на мене, вимагають певної деталізації. На чому ми повинні зосередитися сьогодні, завтра, післязавтра? Отже, є привід продовжити розмову з авторитетним філософом, релігієзнавцем, правозахисником.

— Пане Мирославе, якою є оптимальна політика стосовно внутрішньо переміщених осіб? Допомагати людям у матеріальному сенсі — це зрозуміло. Але чи не варто патріотам на місцях «збирати докупи» все те, що можна зібрати? Тобто допомогти реалізуватися на новому місці україноцентричним людям, незалежно від їхнього рівня володіння українською мовою? Це, на мою думку, буде неабияке підсилення патріотичних структур на місцях.

Шановні друзі-читачі! Номер, який ви тримаєте в руках, мав побачити світ ще 5 лютого. Але, на жаль, через не залежні від редакції обставини вийшов на тиждень пізніше. Причина, власне, одна — форс-мажорна: відсутність світла. У зв’язку з аварійними відключеннями електроенергії, як у видавництві «Чорномор’я», так і в помешканнях працівників «ЧН», що тривали майже цілодобово (десь колись вмикали на 2 — 3 години, а далі знову 7 — 8 годин темряви), нам не вдалося своєчасно ні підготувати, ні зверстати, ні віддрукувати газету.

Утім, і цей номер коштував нам неймовірних зусиль: у промерзлому бетонному приміщенні, яке не опалюється вже понад 14 років, ми цілими днями чекали, коли ж, нарешті, на ту годину-другу з’явиться рятівне світло.

«Під час останнього обміну додому повернулися п’ятеро наших захисників з Одещини, які провели майже чотири роки в російському полоні. Двоє з них були засуджені псевдосудами країни-агресорки до довічного ув’я-знення. Дякуємо хлопцям, що вистояли!» — написав у своєму телеграм-каналі голова Одеської ОВА Олег Кіпер.

Ось ці п’ятеро героїв.

Сергій Георгіу. Мешканець села Долинське. 49 років. Командир автомобільного відділення взводу забезпечення. До повномасштабного вторгнення проходив службу за контрактом. У грудні 2021 року був відряджений до Маріуполя, де потрапив у полон. Із 2022 року вважався безвісти зниклим. Майже чотири роки неволі позаду. Вдома на нього чекали дружина і двоє синів.

Bloomberg News повідомив, що Росія різко посилила напади на цивільне населення України після того, як Трамп розпочав зусилля щодо припинення війни. Посилаючись на оцінки європейських урядів щодо втрат серед цивільного населення, Bloomberg повідомив, що близько 2400 українських цивільних осіб загинули та майже 12000 отримали поранення внаслідок російських атак у 2025 році — майже на 30% більше, ніж у 2024-у.

Місія ООН з моніторингу прав людини в Україні також повідомила, що у 2025 році спостерігалася найбільша кількість жертв серед цивільного населення із 2022-го. За даними місії, загальна кількість вбитих та поранених цивільних осіб у 2025-у була на 31% більшою, ніж у 2024-у, та на 70% — ніж у 2023-у.

Недавно в Українському кризовому медіа-центрі відбулася знакова фахова дискусія, організована Центром близькосхідних досліджень (https://uames.org.ua) за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Тема зустрічі — «Російсько-українська війна та Арабський світ: стратегічні виклики 2026 року» — зібрала провідних українських дипломатів, експертів та лідерів арабських діаспор для підбиття підсумків переломного 2025-го.

Ця розмова важлива не лише через необхідність інвентаризації здобутків, а й через фундаментальну зміну парадигми відносин. Як зазначили учасники, регіон Близького Сходу перейшов від етапу ситуативної емоційної реакції на початку вторгнення до фази жорсткого прагматизму та балансування інтересів. Для України це означає необхідність переосмислення своєї ролі: ми більше не можемо покладатися лише на співчуття, а маємо пропонувати конкретні безпекові та економічні рішення. Ключовим лейтмотивом зустрічі стало усвідомлення того, що, попри потужну російську пропаганду та складний геополітичний контекст (зокрема війну в Газі), Україні вдалося не лише втримати позиції, а й здійснити низку дипломатичних проривів, перетворивши діаспори на ефективні «проксі-вузли» впливу.

У неділю, 8 лютого, Одеса провела в останню земну дорогу захисника України Максима Дегтярьова.

Він народився 16 січня 1984 року у селі Новоіванівка Сіверськодонецького району Луганської області. Після закінчення Новоіванівської загальноосвітньої школі здобув фах електрогазозварювальника у професійному ліцеї №74 міста Первомайськ (нині — Сокологірськ).

Пам’яті журналіста і письменника Івана-Романа Кракалії (06.09.1940 — 31.01.2026)

Ми прийшли в «Чорноморку» майже одночасно — на початку 1980-х. Я — новоспечений випускник ЛДУ імені Івана Франка і він — теж вихованець того ж Львівського університету, але вже досвідчений журналіст, який ще на рідній Буковині встиг опанувати газетярське ремесло, а тут, в Одесі, попрацювати на обласному телебаченні та в книжковому видавництві «Маяк». Проте, казав, його більше тягне до газети — саме в ній почувається у своїй стихії. Звісно, лише україномовній.

Такою газетою в нашому місті якраз і була «Чорноморка» — тоді «Чорноморська комуна». Так, як і всі інші, партійна, заідеологізована, і все ж рідномовна. Газета, яка всупереч політиці тотального зросійщення вже своїм фактом існування (а українською вона виходить із 1929 року), попри всю багатонаціональність, полікультурність Одещини, потверджувала українськість цього Причорноморського краю. На той час це було немало. І Роман Тарасович це добре розумів.

Але час змінювався. І міняли його люди. Такі, як Кракалія. Його слово, скуте рамками радянської цензури, дедалі впевненіше й гучніше пробивалося на газетні шпальти й наснажувало, будило читачів. Особливо привертали увагу статті на захист упослідженої в Одесі (та й в усій країні) української мови, утвердження нашої історичної самобутності, ідентичності, уславлення замовчуваних, заборонених комуністичним режимом імен борців за незалежність України, зокрема представників Розстріляного відродження та воїнів УПА, розбудову власної, відокремленої від Москви, помісної Церкви. І йдеться не про десятки, а про сотні таких публікацій від кінця 1980-х й аж до того лихого моменту, коли автор не зміг тримати перо. А його лебединою піснею стала серія нарисів у «Чорноморських новинах» про наших земляків, які полягли, боронячи Батьківщину від одвічних ворогів — московитів.

2 лютого відійшов у засвіти головний редактор газети «Ренійський вісник», член Національної спілки журналістів України Петро Федорович ХАДЖИ-ІВАН.

Народився він 22 вересня 1957 року у с. Копчак Чадир-Лунгського району тодішньої Молдавської РСР. Петро Федорович був із тієї когорти творчих людей, які обирають свій життєвий шлях раз і назавжди. Ще зі шкільних років прагнув освоїти початкові ази професії журналіста, друкуючи інформаційні замітки в місцевій пресі, а будучи вже професіоналом, публікувався у республіканських та всесоюзних виданнях. Знаковим фактом є те, що він, гагауз за національністю, вступив на навчання до українського вишу — Львівського державного університету ім. Івана Франка, маючи вже певний життєвий і професійний досвід після служби в армії.

Свій невгамовний потяг до подорожей та спілкування з різними людьми Петро Федорович, певно, успадкував від свого предка Івана із ХІХ сторіччя, який за здійснення хаджу до святих місць у Єрусалимі отримав прізвище Хаджи-Іван.

Журналістський шлях як штатний працівник розпочав із районної газети в м. Сарата, де був заввідділом і заступником редактора, а після отримання другої вищої освіти на журналістському факультеті у Києві, в цій же газеті більше року виконував обов’язки редактора. Наділі назавжди пов’язав свою долю з ренійським краєм. Із грудня 1988-го – редактор районної газети «Придунайская искра», в якій працював по 1992-й.

Автор цього філософсько-ліричного нарису — професор фармакології, академік Національної академії медичних наук України — багато років присвятив створенню і впровадженню лікарських засобів, що допомагають продовжувати людське життя та покращувати його якість. Робота вченого завжди ґрунтувалася на точних розрахунках, експериментальних даних і клінічних доказах, на тій частині медицини, де слово «порятунок» вимірюється в дозах, формули — у міліграмах, а надія — у результатах досліджень.

Утім, за десятиліттями наукової діяльності він неодноразово бачив те, що залишається поза межами таблиць і протоколів. У погляді пацієнта, який отримує свої ліки, у тремтінні пальців літньої людини, котра тримає маленьку пігулку, є щось значно глибше, ніж хімія чи фармакологія. Там, у тих простих жестах, живе людська надія: крихка, але незламна. Саме вона часто є тим невидимим механізмом, який дає сенс лікуванню.

Сьогодні в гостях у «Чорноморських новинах» всеукраїнська газета «Присадибне і дачне господарство». Її головний редактор Володимир Оненко, який, до речі, свого часу працював у «Чорноморці», запропонував нам добірку листів-порад читачів цієї газети про господарювання на своїх городах, у садах.

Зимова обрізка саду

Як відомо, зимову обрізку саду багато хто недооцінює, вважаючи, що в холодну пору рослинам краще дати спокій. Насправді саме період із кінця січня до початку весни є одним із найвдаліших для формування крони та оздоровлення плодових дерев. За правильного підходу така процедура допомагає рослинам краще відновитися і в результаті дати рясніший урожай.