Одеська героїня українського спротиву

У житті Ніни Строкатої була низка періодів. Перший — 1926 — 1940 роки. Це був період становлення, який на початку 1940-х завершився її вступом до лав українських націоналістів, знайомством зі Святославом Караванським та іншими націоналістами. (Вона народилася 31 січня 1926-го в Одесі в родині інтелігентів. У документах її зросійщили на «Строкатову». Після отримання середньої освіти у 1942-у вступила до медінституту, який з відзнакою закінчила у 1947-у).

Другий період життя — 1950-ті — до початку 1970-х.

У 1950—1952 роках — асистентка кафедри епідеміології інституту удосконалення лікарів, а наступні шість років працювала на кафедрі мікробі-ології в альма-матер. Далі було два роки на посаді заступниці головного лікаря у Татарбунарах і стільки ж — завідувачки сільської лікарської дільниці. У 1962-у повернулася асистенткою до медінституту, в 1963—1971 роках була молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії цього ж вишу. Опублікувала низку наукових статей на теми мікробіології. У 1970-у рятувала одеситів від епідемії холери.

Але це вже була не найважливіша складова її діяльності, особливо після того, як у 1962-у вийшла заміж за Святослава Караванського. На той час він уже (із 1945-го) відсидів у совєтських концтаборах. Для системи було помилкою випустити його на волю, а для українців Одеси — великим щастям. Адже він у першій половині 1960-х встиг кілька років активно діяти в нашому місті. Потім знову був заарештований.

Роками «нашої правдоборчої молодості» називав С. Караванський другу половину 1960-х. У цей час він діяв у казематах, а Н. Строката — на волі. Тоді їхнє кохання тільки загартувалося, зміцніло і розквітло особливими фарбами.

В ОУН С. Караванський мав псевдо «Бальзак». Його метою було включити українську літературу у світовий контекст, він перекладав Шекспіра, Кіплінга та ін. Н. Строкатій він присвятив вірш «Моїй Беатріче», опублікований у 1971-у під однією обкладинкою з вражаючим віршем Василя Стуса на смерть Алли Горської.

Моїй Беатріче

Як мені звати свою Беатріче?
Мила?
Кохана?
Голубко крилата?
Ну, а як хочеться більше сказати?
Щоб і характер, і образ духовний
В слові одному відбилися повно?
Серденько?
Радість?
Хіба ж це 
так тонко?
Краще вже...
Краще…
Моя амазонко!
Жменьку відважних
обсіли вампіри —
Тиснуть, шматують, обламують крила.
Треба б стояти…
А де взяти сили?
Той, хто, знай, марить про миску сметани,
Той, хто в могилі, за них не обстане...
Ти ж, наче докір байдужим потомкам,
Мчиш на підмогу, моя амазонко!
Хай завірюха!
Хай вітер і буря!
Хай гуркотить, що й отямитись годі! —
Кінь твій спочинку не знає в поході!
Там, де світ меркне, де трусить од грому,
Ви летите у кар’єрі прудкому!
Вітру назустріч!
За синь горизонтів!
Мчи легкокрила моя, амазонко!

Отже, хоч Беатріче, як і Данте, побували у пеклі, як і Караванський та Строката, вона не була амазонкою у творах великого італійця. А от С. Караванський відобразив не лише ніжні риси своєї дружини, а й войовничі, небезпечні для ворогів. Власне, ці риси дозволили їй пройти всі кола пекла, як поза ґратами, так і за ними.

Н. Строката боролася за права свого чоловіка та інших політв’язнів, відмовилася розлучатися з ним і навіть написала знаменитий лист-протест з вимогою розстріляти його, аби позбавити подальших катувань. Її вплив, зв’язки постійно розширюються: вона відвідує Київ, Львів, серед її друзів — видатні учасники українського руху опору совєтській окупації В. Чорновіл, Я. Дашкевич, О. Різників, Г. Могильницька та ін. Її квартира на Чорноморській (Люстдорфській) дорозі стає головним осередком українського спротиву.

Одна з її основних учениць Марія Овдієнко згадувала: «А її страшенно боялися, особливо чоловіки боялися. Вона була така сувора жінка, і така слава про неї ходила, що вона дуже сувора… Вона жила дуже аскетично, у неї їсти ніколи не було, хліба зайвого шматка ніколи не було в хаті, все так раціонально, і матеріальні проблеми були, і всілякі інші». Н. Строката вчила не боятися КГБ, а, навпаки, обирати наступальну тактику. А зі своїми, справжніми українцями, яким довіряла, роз-квітала, дарувала промені добра та натхнення. Так, вона була справжнім «українським променем» в Одесі, як влучно зауважив Олекса Різників.

Період 1971 — 1979 років — найважчий у житті Н. Строкатої. В Одесі її засудили до концтаборів. Як висловився Олекса Різників, «винна лише тим, що українка». Що вона й підкреслила у промові на суді — одному з найяскравіших маніфестів Руху опору, вдало показавши лицемірну, окупаційну сутність комуністичної системи.

Як і інші видатні борці та борчині, у таборі вона не просто відбувала покарання, а активно боролася. Протести, голодування, лист на волю — прагнення привернути увагу міжнародної громадськості… У 1971 році, під час її арешту, було засновано першу в Україні правозахисну організацію «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої». Серед засновників — В. Чорновіл і В. Стус. Процес над Н. Строкатою став наймасовішим для тієї епохи відкритим актом спротиву в Одесі — сотні людей кидали їй квіти біля залу суду.

Як Вам, Жінко, на нарах спиться...
Ви ж не грабіжниця, ані не вбивця.
Вам би купатись кожного ранку
У водах, що пахнуть зіллям рум’янку.
Вас на світанку будять конвої,
Ведуть, як бранку, до водопою...
А чи Вам щастя колись насниться?
Як же Вам, Жінко, на нарах спиться...

Такий виразний вірш присвятила Н. Строкатій Атена Пашко, дружина В. Чорновола.

У концтаборі близькою соратницею Ніни Строкатої була легендарна Стефанія Шабатура ті інші героїчні жінки: Ірина Калинець, Надія Світлична, Ірина Сеник.

Н.Строката була серед співзасновників Української Гельсінської групи, що боролася за права політв’язнів, а фактично — усіх «громадян» СССР, бо там в’язнями були всі.

Совєти боялися С. Караванського та Н. Строкатої навіть ув’язненими. Тому в 1979 році вислали їй за кордон, до США, позбавивши громадянства. Але й там обоє не складали зброї, а їхньою зброєю було Слово. У різних виданнях виходять численні статті Н. Срокатої, вона часто виступає по всьому світу, викриваючи облудність, злочинність, окупаційність совка. Вона засвідчувала: ГУЛАГ нікуди не подівся. Окремою темою для неї була боротьба за права жінок-політв’язнів. Її публікації на цю тему видавалися англійською мовою і, таким чином, популяризували тему назовні.

Після проголошення незалежності України Караванські чудово розуміли, що варто й далі боротися за наповнення декларацій та законів реальним змістом, поборювати укранофобію, проросійськість. Н. Строката багато допомагала українцям в Україні, зокрема одеситкам Ганні Михайленко, Галині Могильницькій та іншим.

Роки поневірянь та тяжкої праці підірвали здоров’я Н. Строкатої. Онкологія звела її в могилу 2 серпня 1998 року. Похована на цвинтарі Святого Андрія у Баунд-Бруці, де у 2016-у упокоїлося тіло й С. Караванського.

Держава Україна вшанувала внесок Ніни Строкатої у боротьбу за права людини, за нашу незалежність тільки у 2006 році: указом президента Віктора Ющенка її нагородили орденом «За мужність». У 2023 — 2024 роках, у рамках політики деколонізації, її ім’ям названі провулок та вулиця у Києві та Одесі.

Святослав Караванський заперечував, що він та інші учасники Руху Опору були героями. Проте, вважаю, що коли ти один ідеш проти натовпу, проти системи, — це вияв справжнього героїзму, актуального й нині.

Чи були Ніна Строката та її чоловік дисидентами? Штучність цього накинутого ззовні на середовище поняття розуміли багато учасників Руху Опору, а деякі прямо протестували. Вони усвідомлювали себе передусім націоналістами, продовжувачами попередніх етапів українського націєтворення. Так само, штучно називати її «шістдесятницею», правозахисницею і т.п. Н. Строката була націоналісткою. Її постать є образом Пані, яка яскраво протистояла образу совкової «жєнщіни». Саме цим вона була вкрай небезпечна російському ворогу, для культури якого властива упосліджена роль жінки. Але саме цією шляхетністю вона — наша гордість, символ, дороговказ.

І нам є за що боротися: за справжню деколоні-зацію, тобто вигнання усього російського як питомо ворожого українцям, за тріумф української мови, культури на всіх рівнях, за гідне пошанування наших героїв, просування та захист українців як господарів на своїй Богом даній землі.

Олександр МУЗИЧКО,
доктор історичних наук.