Вибір на все життя

МАБУТЬ, багато хто з нас пам’ятає, як ще з раннього дитинства чи шкільної лави почав уявляти, ким стане у дорослому житті, яку професію з безлічі обере. Нелегка то справа, бо й порад тобі звідусіль — безліч. Як же наполягала, скажімо, моя матінка, аби я пішла в медицину чи бодай до інституту харчової промисловості. Робота такому фахівцеві завжди і скрізь знайдеться і, як мовиться, буде хліб та до хліба (по війні це особливо цінувалося). Ще нагадувала, як з п’ятирічного віку я бачила себе лікаркою. Скрізь ходила з маленькою валізкою, у якій лежали вата, бинт, тюбик вазеліну та пензлик. «Лікувала» ляльок, коли на їхніх гіпсових голівках з’являться подряпини чи щось відіб’ється. Усі «рани» перев’яжу, все замажу.

Того року, коли я закінчила середню школу, востаннє до вишів приймали медалістів без іспитів. Мала великий вибір, куди піти. Та вагань майже не було. Це — Київський державний університет імені Т.Г. Шевченка, факультет журналістики. У школі любила писати твори, які відзначали серед кращих. З п’ятого класу, ще в семирічці, була редакторкою шкільної стінгазети. І в київській середній школі не забувала писати до учнівської стіннівки.

Але, якщо чесно, переважив приклад батька — старшого лейтенанта Миколи Андрійовича Поліщука, який загинув на фронті за два місяці до Перемоги. До війни він працював журналістом у газеті «Вісті», РАТАУ, друкувався у багатьох виданнях. На війні боронив нашу землю піхотинцем і поклав голову неподалік польського міста Гдиня.

Ось тепер, у досить поважному віці, не раз спадало на думку нездійсненне бажання-припущення. Якби ми зустрілися зараз, я — нинішня, а він — у віці, коли загинув (для мене годився б онуком), то що сказав би з приводу мого вибору: чи схвалив, а чи порадив щось зовсім інше? Певна, у нас була б довготривала розмова. Виклала б йому всі подробиці обраного шляху, присвяченого пам’яті про нього. Журналістика стала для мене справою всього життя: крім редакцій газет, більше ніде не працювала.

НЕ ЧАСТО змінювалися адреси тих редакцій.

Після закінчення університету поїхала у віддалений район на Київщині, що на кордоні з Білоруссю, — Нові Шепеличі, поруч із Чорнобилем. Була можливість залишитися у Києві, та ще й де починати — у журналі «Всесвіт»! Мою дипломну роботу про болгарського журналіста, публіциста Христо Смирненського, схвалену до друку, прочитав відомий поет Євмен Доломан й обіцяв у цьому посприяти. Але ж то журнал. Страшнувато і чи те мене кличе?..

Тож їду в Нові Шепеличі на посаду завідувачки відділу листів районної газети. Редактор — колишній завгосп райкому партії, закінчив Київську паршколу. Всі — значно старші від мене за віком. Маленьке приміщення. В одній його половині — редакція. У другій — друкарня, де ручний набір, плоскодрукарська машина. У редактора був мотоцикл з коляскою, роз’ї-жджав на ньому він сам, нерідко у господарських потребах і для колективу, і власних, та ще «розвідував» цікаві, на його погляд, адреси для газетних виступів. Людина, далека від журналістики, він це розумів, а тому спасибі, що не заважав своїм втручанням у творчий процес.

Та менше ніж через місяць мене викликають до райкому партії, і перший секретар повідомляє: мають думку, аби я стала відповідальним секретарем. Відмовляюся, адже належного досвіду бракує та й не є членом партії, а посада, як відомо, номенклатурна. Але той владно обірвав мій опір, мовляв, якщо буде потрібно, то ще й газету набиратиму. Різні виникають обставини…

Мій «штаб» — два коректори, фотокор, друкарка, п’ять набирачок ручного набору, метранпаж, друкар на машині плоскодруку. Вся ця братія спочатку зустріла мене досить насторожено: прибуло якесь дівчисько і збирається нами керувати.

Якраз якнайменше мені хотілося того «керування». Просто належало краще налагодити нашу роботу. І потихеньку-помаленьку зміни почалися. Прислухалася до зауважень, потреб, пропозицій, поламала практику попередника, який замість чіткого макету наклеював набрані гранки на старий випуск і ніс цей муляж до метранпажа як зразок верстки. Малювала макети шпальт, зазначала конкретні місця публікацій, бажані шрифти заголовків, їх розмір і т. ін. А ще за кожним, хто набирав газету, закріплялася певна шпальта: набирай її, одразу верстай, виправляй коректуру, здавай до друку — і робота твоя закінчена, можеш прямувати додому. Залишався хтось один, по черзі, вартувати, поки не почнеться друкування газети.

Наслідки не забарилися. Замість роботи до пізньої ночі встигали виконати її до 16—17-ї години. Залишалося чимало часу, щоб щось ще й вдома зробити, відпочити на мальовничому березі розкішної Прип’яті, засісти в риб’ячих місцях з вудкою або, за бажання, переглянути новий кінофільм у будинку культури. Ці зміни всі охоче сприйняли, і ставлення до мене змінилося.

Запам’ятався прикрий випадок. Підготували відповідальний номер, присвячений виборам до Верховної Ради. Наш друкар Адам щось не так прикрутив-пригвинтив, запустив машину — і вся наша газета в металі з гуркотом та свистом розлетілася по приміщенню. Усі літери, шпони і шпації довелося збирати, розкладати в касореали і починати заново. Працювали всю ніч і до 12-ї наступного дня. Ніхто нікому не дорікнув.

Зміни сталися і в наповненні газети. Щосуботи, наприклад, готували сторінку «Новошепелицький перець», популярну серед читачів. Утім, з’явився серед них і надто прискіпливий — заві-дувач кабінету партійної освіти. Кожен випуск він уважно читав і вишукував помилки. Таке собі заняття знайшов чоловік. Ну нехай не там стоять чи відсутні розділові знаки, пропущені літери, про що інформував і редактора, і місцеве керівництво, — ще півбіди, але коли почав чіплятися до стилю публікацій, взявся за тлумачення текстів — терпець увірвався. Телефоную, дякую за увагу до газети, та погоджуюся далеко не з усім. Біжу зі словниками до кабінету політосвіти й показую його господареві можливі варіанти тлумачення слів, пояснюю стильові від-мінності різних за тематикою і жанром текстів тощо.

Мимохіть газета йому помстилася. Вихідного дня іду відпочити до Прип’яті й бачу — сидить з вудкою на березі наш критик. Непомітно влаштовуюся неподалік. Рибалка не дуже вдавалася, тож він нервує: риба то не клює, то зірветься, то гачок за щось зачепиться й обірветься. І раптом щось аж так потягло вудку, що невдаха ледь не опинився на глибині — врятувала обірвана волосінь.

А мені — сюжет для сатиричної сторінки. Написала незлобливу гумореску. І мав невдалий рибалка халепу. Того дня, з’ясувалося, все районне керівництво роз’їхалося по селах на жнива, а завідувач кабінету партосвіти сповістив, що не може поїхати, бо серйозно за-хворів. Насправді ж чкурнув на розвагу. За той обман отримав суворе стягнення.

Так детально розповідаю про перше місце роботи в чудовому поліському краї, де найсиніше небо зливається з блакитними полями квітучого льону, де пахне фіалками жовтий квіт кормового люпину і шумлять розкішні ліси з царством грибів, ягід та різної дичини, де жили пречудові, світлі душею, не вельми вибагливі до всіляких цивілізаці-йних благ люди, бо нині цей край зруйнований чорнобильським вибухом. Боляче серцю.

Менше двох років прожила в цих мальовничих місцях. Район розформували, приєднавши до іншого, й газета припинила існування. Ми із сумом прощалися. Зізналася редакторові, як заповажала його після весілля нашої машиністки Марійки, де він викручував на гармошці такі колінця і так справно вистукував замість бубна дерев’яними ложками — хоч на естрадній сцені виступай.

ДРУГА редакція була молодіжна, у колишньому Кіровограді. Там уже працювала моя землячка, з якою ми кілька років винаймали житло, навчаючись в університеті. Звабило туди й те, що редакція тільки формувалася, а відтак ми всі на рівних правах ставали творцями нового колективу. Редактор — колишній другий секретар обкому комсомолу, в журналістиці ніколи не працював, але зголосився освоїти новий фах.

Мені доручили відділ учнівської молоді. Прибули ще випускниці нашого київського журфаку — романтично налаштована Алла Вощанська і моя однокурсниця Таміла Чернецька (ще під дівочим прізвищем Боднар), а також випускник Львівського держуніверситету Вадим Малиновський. Інші — молоді спеціалісти з різних вишів, переважно педагогічних.

Це був теж важливий етап. Кіровоградщина — цікава область, яка дала країні чимало непересічних особистостей. Чого тільки варті імена корифеїв українського театру Марка Кропивницького та Івана Карпенка-Карого! А ще — це край відомих новаторів. Мала за честь у селі Павлиш позна-йомитися з Василем Сухомлинським, директором місцевої школи, яку він перетворив на осередок радості, де найголовніше — діти — повинні жити щасливими.

На наших очах на берегах штучного Кременчуцького моря народжувалося місто КремГЕС, зводилася новітня гідроелектростанція.

А чого вартий давній дендропарк «Веселі Боковеньки»! Меценат, який його створював, прагнув представити якомога більше куточків з різних кліматичних зон і країн. Мене най-більше вразив японський.

Зрештою, в тодішньому Новоархангельському районі я відшукала далеких родичів по батьковій лінії — нащадків реєстрових козаків.

Але адреса і цієї редакції не затрималася надовго в моїй біографії.

ОСТАТОЧНО якір було кинуто в Одесі, місті моря і музики, як любила повторювати моя колега Алла Вощанська. Вона першою прибула на розвідку. Звісно, нам хотілося у «Комсомольське плем’я», тоді одну з кращих молодіжних газет країни, яку редагував випускник (п’ятьма роками від нас старший) київського журфаку Єрвант Григорянц.

О, це була газета справді вищого ґатунку! Працювати з її редактором — уже, вважай, тобі поталанило. Розумний, творчий, співчутливий, совісний, безкорисливий, з гумором. Можна перелічувати це цілу низку чеснот, притаманних йому. І це позначалося на атмосфері в колективі. А то був букет непересічних особистостей: Юрій Михайлик, Белла Кердман, два Бориси — Дерев’янко і Нечерда, Галина Семенова, Віктор Козловський…

Згодом наше «Комсомольське плем’я» перетворилося на «Комсомольську іскру» — зональну газету, яка охоплювала Одеську, Миколаївську, Херсонську області та Крим. Працювати стало складніше, але й цікавіше. У колектив влилися нові працівники. Від Одеси — Павло Шевцов, Юлій Мазур, Євген Голубовський, Валерій Барановський, Семен Ліфшин, Богдан Сушинський, Анатолій Качан, а також власкори з названих областей.

ДВАНАДЦЯТЬ років тривало моє журналістське життя в молодіжній газеті Одещини. Вже й за віком належало подумати про щось «доросліше». Запрошували в новостворену «Вечернюю Одессу», але не хотілося переходити на писання російською. Кликали і в республіканську газету «Комсомольское знамя», теж російськомовну. Знову важило мовне питання, та й Одесу покидати не хотілося, в якій, нарешті, мала отримати власне житло.

Запросили в «Чорноморську комуну», найстарішу в області газету, з багатою історією, вельми трагічною (чимало її працівників зазнали репресій в радянські часи).

Й донині з теплом згадую кореспондента відділу, який мені тоді довірили очолити, Володимира Лукача — людини дуже скромної, але дуже ерудованої. Він добре знався на економіці, сільському господарстві, був, як тепер сказали б, аналітиком. До пенсії йому залишалося два роки, і він щедро ділився зі мною, тоді ще молодою, своїм досвідом, своїми знаннями.

Володимир Карлюк, Володимир Черненко, Віктор Тарнавський, Геннадій Пронін, Леонід Золотарьов, Таміла Чернецька, Василь Лавренюк, Світлана Вишталенко, Петро Рудий, Станіслав Змієвський, Катерина Савчук, Віра Семенченко, Ждана Зінченко, Борис Устименко, Йосип Бурчо, Валентин Щегленко, Ольга Сіра і багато-багато інших, з ким звела мене у «Чорноморці» журналістська доля, — люди з різними характерами, але всі — професіонали, непересічні особистості.

Саме цьому колективу віддала левову частку свого професі-йного життя — понад 40 років. Саме як «чорноморка» була удостоєна звання «Заслужений журналіст України».

Якби мене запитали про головних редакторів, які залишили в пам’яті найглибший слід, а в мене було їх тринадцять, то відповіла б: «Їх троє. І всіх їх зустріла саме в Одесі». Перший — уже згаданий вище Єрванд Григорянц. Другий — Леонід Міщенко, завдяки якому ще напередодні відновлення української незалежності «Чорноморська комуна» із заскорузлої партійної газети почала перетворюватися на демократичне видання, в якому з’явилося місце для дискусії, полеміки, альтернативних думок і яке стало голосом українства Одещини — «Чорноморськими новинами». І, нарешті, це Іван Мельник, якому хочу вклонитися за його відданість журналістиці, за його непохитність у збереженні газети, бо на його редакторство вже випало стільки випробувань, що не один би опустив руки, а він тримається, береже нашу «Чорноморку».

…ІДЕ ВІЙНА. На мій вік випала уже друга. Була дитиною війни, а тепер — бабусею.

Чи можна ці війни порівняти? Війна є війна. Це завжди величезна трагедія, завжди горе, зло. Так, є багато спільного — загарбники і тоді були, і тепер є загарбниками. Але цинізмом, жорстокістю, немислимою брехнею колишні так звані «брати» перевершують гітлерівців.

У моїй пам’яті спливають спогади про те, як нам, дітям, німці дарували якісь цукерки, грали щось підбадьорливе на губній гармошці, розказували, що на них вдома чекають їхні «кіндери». Нині ж чи не щодня «рашисти» безжально вбивають укра-їнських дітей (атака на «Охматдит» — страшне підтвердження моїм словам), щедро засипаючи «шахедами» і ракетами наші села і міста.

Не ідеалізую загарбників, які прийшли на нашу землю в моєму дитинстві, бо вони завдали багато горя і нашій Україні, і моїй родині (стратили бабусю, тато загинув на фронті). Але зло, яке вдерлося в наш дім, у нашу державу тепер — багатократ жорстокіше, страшніше. Нинішні окупанти не мають пощади ні до малого, ні до старого. Вони хочуть знищити всіх українців. Але не буде по-їхньому! Як писав нескорений Василь Симоненко: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».

Оксана ПОЛІЩУК.
НА СВІТЛИНІ:  перші роки у редакції «Чорноморських новин».
Фото з архіву авторки.