На сцені наших сердець

Народився Богдан Дмитрович 22 січня 1950 року в селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області — особливому місці на Прикарпатті, яке з часом стало одним із духовних осередків Укра-їнської греко-католицької церкви.

Нині Старуня відома не лише унікальним археологічними та геологічними пам’ятками, а й новоосвяченим собором Блаженного священномученика Симеона Лукача, який навіть у радянських таборах не зрікся Христа і своєї Церкви. Під храмом, що став символом підпілля й водночас виходу до свободи, просто під престолом, б’є джерело води, відоме як «сльози Симеона». У сучасному прочитанні це місце поєднує унікальність природи й архітектури, духовний досвід та глибоку гармонію людини з навколишнім світом — у думках і молитві.

Недарма Богдана Чуфуса знову й знову кликала ця земля. Як греко-католик він відчував глибинний зв’язок із нею — її духовною тишею, внутрішньою свободою, вистражданою в часи підпілля. Тут, на Прикарпатті, де неймовірна природа, віра і культура століттями формували характер людини, він немовби повертався до джерел — не лише родинних, а й світоглядних. Саме тут він назавжди зупинився 2 січня 2026 року, завершивши земну мандрівку. Саме звідси походила його особлива повага до слова, відповідальність за сказане і та внутрішня зібраність, емоційність та інтелігентність, яку відчували всі, хто його слухав.

У 1975 році Богдан Дмитрович закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого (курс О. Скибенка). Після навчання працював у Севастопольському драматичному театрі, а з 1977-го — в Одеському драмтеатрі. Згодом перейшов на журналістську роботу на Одеське телебачення, багато років був диктором і ведучим.

Указом президента від 15 червня 1994 року Богдану Чуфусу було присвоєно почесне звання «Заслужений артист України», а 25 грудня 2009-го — «Народний артист України».

На театральній сцені він зіграв сотні яскравих, характерних ролей, знімався в кінофільмах, зокрема «Луна в пущі» (1977), «Комедійний коктейль» (2003) та ін. Був неперевершеним виконавцем українських народних пісень. Його голос, мова, інтонація, внутрішня культура стали впізнаваними й улюбленими для кількох поколінь глядачів. Про це так тепло розповідала його колега по сцені, акторка Валентина Губська.

Особливе місце в його житті посідало телебачення. Не маючи фахової журналістської освіти, Богдан Чуфус був беззаперечним професі-оналом: уважним, ерудованим, принциповим у питаннях української культури та ідентичності. Не уникав складних тем, говорив про те, про що інші мовчали. Завдяки бездоганній мовній культурі став еталоном українського слова в Одесі.

Доктор історичних наук, професор Одеського університету ім. І.І. Мечникова Тарас Гончарук, культурологиня Тетяна Ананченко, Олег Кудрін, Ольга Нагорнюк поділилися спогадами про взаємодію, про запрошення на ефіри пана Богдана, кожен з яких був якісно підготовлений, продуманий, наповнений змістом. Навіть хворіючи, він приходив у студію — передачу не могли скасувати, бо відповідальність перед глядачем була для нього понад усе.

Його землячка, громадська діячка Галина Дольник говорила про пана Богдана як про життєлюба, інтелігента та справжнього патріота. Карпатське коріння відчувалося в його характері, у мові, у внутрішній силі й особливій красі.

Поет Станіслав Стриженюк та його дружина Тетяна, ділячись щирими спогадами, нагадали про його вміння бути вимогливим до слова й водночас теплим, іронічним, а також по-справжньому людяним. Поетичну присвяту озвучив поет Віталій Бошков.

Особливо щемким став відеоспогад і пісня-молитва у виконанні фронтмена рок-гурту «Друже Музико», учителя музичного мистецтва Одеського ліцею №9 Максима Трубнікова. До сліз розчулила тиха, ніжна сповідь онуки Богдана Дмитровича — Ельзи, сповнена любові, вдячності та світлої пам’яті.

Я говорила про рідкісний дар Богдана Чуфуса — уміння розкривати людей, адже він не просто ставив запитання, а створював простір для щирої, глибокої розмови. Про це розповідали мої батьки Галина Могильницька та Олекса Різників, які часто були героями його авторських програм «Імена» та «Діалоги». Його поважали і старші глядачі, які пам’ятали акторські ролі, і люди середнього віку, небайдужі до історії та культури, і студентська молодь, вихована вже на зовсім іншому медіаформаті. Воістину, як сказала педагогиня і громадська діячка Ганна Рудик, він умів бути близьким і зрозумілим кожному.

Хоч і небагато, але в Інтернеті залишилися деякі записи інтерв’ю, телепрограм, пісень у виконанні Богдана Дмитровича. Коли хочеться знову почути його голос, побачити посмішку, відчути емоцію — ми можемо повернутися до них.

Але щоразу виникає те саме відчуття: недоговорили, недоспілкувалися, не встигли ще раз спитати «Як ти?», підтримати…

Нехай пам’ять про Богдана Чуфуса продовжує звучати в наших серцях, нагадуючи про те, як важливо любити свій край, свою професію, свою Державу.

Дякуємо, Богдане Дмитровичу. Ви назавжди — на сцені наших сердець.

Ярослава РІЗНИКОВА.