Гренландія — не Аляска і не Венесуела

Водночас, якщо інтерес США до Гренландії є стійким і конструктивним, він має реалістичні варіанти реалізації. Майже всі вони, найімо-вірніше, вимагатимуть від американців усунення антиєвропейських рис у власній національній стратегії.

Вікно для можливого й неможливого

Вікно можливостей для адміністрації Дональда Трампа після успіху у Венесуелі досягти ще однієї перемоги в межах оновленої доктрини 

Монро — цього разу в Гренландії — мо-же залишатися відкритим недовго.

Перше обмеження — внутрішня політика США. Проміжні вибори традиційно підвищують чутливість виборців до будь-яких зовнішньополітичних ризиків. Силові інструменти, якщо вони починають виглядати як небезпечна авантюра, легко стають токсичними для електоральних результатів. Можливо, саме тому ниніш-ній американський тиск щодо Гренландії має прискорений характер.

Друге обмеження — європейське протистояння Дональду Трампу. Європа має не тільки риторичні підстави протидіяти США в цьому питанні. Її реакція не зводиться до зустрічної риторики: вона здатна створювати відчутні наслідки для ширшого кола американських полі-тичних, економічних і технологічних інтересів, а також запроваджувати додаткові стимули європейського вибору для Гренландії. Населення острова, попри невелику чисельність — близько 57 тисяч осіб на території площею понад 2,2 млн кв. км, — зрештою, є ключовим гравцем у рішеннях щодо його статусу.

Європа також має опосередкований вплив на внутрішньо-американські запобіжники для Дональда Трампа, значення яких зростатиме з наближенням проміжних виборів. У сукупності це може підвищити ціну будь-якого примусу до такого рівня, за якого він перестає бути результативним у «венесуельському» сенсі.

Для колективної європейської реакції на американський тиск на Данію є причини, що виходять за межі політичної солідарності. Якщо такий тиск спрацює зараз, у майбутньому він може бути спрямований і на інші європейські країни, які мають території у зоні дії доктрини Монро в її трампівській інтерпретації. Загроза залишається розмитою, але потенційно значною.

Гренландія як автономна територія Королівства Данія, держави-члена ЄС, водночас перебуває поза правовим полем Європейського Союзу. 1985 року набуло юридичної сили рішення, ухвалене більшістю жителів острова на референдумі про вихід зі складу Європейських співтовариств. Сьогодні Гренландія не охоплена повноваженнями ЄС у сфері внутрішнього ринку та митного союзу, хоча зберігає доступ до окремих програм і торговельних механізмів. Це важливий для Європи прецедент, що виник задовго до Brexit і пояснює підвищену європейську чутливість до ситуації навколо острова.

Іншим є статус Французької Гвіани, розташованої на атлантичному узбережжі Південної Америки поруч із Бразилією та Суринамом. Це заморський департамент Франції, на території якого діють право та регуляторні повноваження Європейського Союзу. Саме там розташований космодром Куру — критично важливий елемент європейської космічної програми. Будь-які спроби поставити під сумнів контроль над такою територією означали б виклик не окремій державі, а Європейському Союзу як інституційному цілому. Якщо ж тиск Дональда Трампа на Гренландію призведе до конфліктної зміни її міжнародного статусу, підвищена увага до космодрому Куру як потенційного стартового майданчика для американських міжпланетних програм може стати лише питанням часу.

Є й інші європейські території у Західній півкулі з проміжними статусами між Гренландією та Французькою Гвіаною: французькі архіпелаг Гваделупа та острів Мартиніка в Карибському морі, а також нідерландські острови Аруба, Кюрасао, Сінт-Мартен, Бонайре, Сінт-Естатіус і Саба. Ця строкатість географі-чних форм і правових статусів робить будь-який прецедент перегляду контролю над однією територією потенційно значущим для всього європейського простору в Західній півкулі.

Набір територіальних інструментів

США вже мають прецедент купівлі території у Данії: 1916 року було підписано договір про цесію Данських Вест-Індій, а 1917-го суверенітет над ними перейшов до США в обмін на 25 млн дол. золотом. Сьогодні це Американські Віргінські острови, які залишаються не штатом, а неінкорпорованою територією США. 1946-го уряд США робив Данії окрему пропозицію щодо купівлі Гренландії за 100 млн дол. золотом, однак Данія відмовила.

Луїзіану США купили у Франції 1803 року за 15 млн дол. як величезний територіальний масив, що спочатку перебував під прямим федеральним управлінням. Згодом на цій території виник штат Луїзіана, а протягом XIX століття — також штати Міссурі, Айова, Небраска та Канзас. Аляску було придбано у Російської імперії 1867-го за 7,2 млн дол.; понад вісім десятиліть вона перебувала спершу під військовою, згодом під цивільною адмі-ністрацією і стала 49-м штатом США лише 1959-го.

Частина територій переходила до США внаслідок війни та договорів про поступки. Після іспано-американської війни 1898 року США отримали Пуерто-Ріко та Гуам згідно з Паризьким договором — і вони, як і Американські Віргінські острови, не стали штатами, а залишилися територіями. Техас був незалежною республікою й уві-йшов до США 1845-го відразу як штат, тоді як Гаваї були анексовані 1898-го, отримали статус території 1900-го й стали штатом лише 1959 року.

США мають тривалий досвід управління територіями в межах інтенсивного, переважно мирного, розширення. Відповідно, інструменти, які теоретично можуть розглядатися для розширення американського контролю щодо Гренландії, є доволі широкими. Найменш опрацьованою серед них є воєнна окупація. США мали й такий досвід — після Другої світової війни у Німеччині, Японії та Республіці Корея, — однак результатом був «перезапуск» національних держав як союзників США, а не територіальна експансія.

Воєнна анексія Гренландії виглядала б безглуздою з огляду на американський історичний досвід. Ця опція фігурує в американському дискурсі, але радше як інструмент тиску для створення кращих умов застосування інших механізмів.

Перетворення Гренландії на штат США за сучасних норм міжнародного права і з урахуванням інтересів самих Сполучених Штатів вимагало б одночасної згоди Данії, чіткого волевиявлення населення Гренландії та рішення Конгресу США. Це можливий, але надзвичайно складний шлях, який аж ніяк не може бути завершено до проміжних виборів у США, що з великою ймовірністю зачинять вікно можливостей для розширення американських повноважень щодо острова.

Не набагато простішим з погляду політичної складності був би сценарій перетворення Гренландії на неінкорпоровану територію під суверенітетом США — за моделлю Пуерто-Ріко чи Американських Віргінських островів, колись придбаних у Данії. Навряд чи жителі Гренландії погодилися б на такий статус, і не менш малоймовірною є згода Данії.

Реалістичнішою виглядає модель асоційованої зі США держави. Такий статус мають Федеративні Штати Мікронезії, Маршаллові Острови та Палау. З погляду міжнародного права, це повноцінні суверенні держави. Згідно з договорами про вільну асоціацію, США беруть на себе відповідальність за їхню оборону, отримують виняткові військові права на їхніх територіях і мають значний вплив на зовнішньополітичні рішення.

Це експансія без анексії — на перший погляд проста модель. Однак і варіант суверенної асоціації Гренландії зі США має серйозні обмеження. Жителі острова теоретично могли б проголосувати за незалежність із правом асоціації зі США, але міжнародне визнання такої держави залежить не лише від Вашингтона. Це повільний процес, практично неможливий без згоди Данії та сприяння інших європейських держав.

Є ще одна опція, проблематична з погляду іміджу Дональда Трампа як переможця. Йдеться про довгостроковий договір користування територією без зміни суверенітету — за моделлю Гуантанамо, військово-морської бази й водночас відомої американської в’язниці на території Куби. Формально Куба зберігає суверенітет над цією територією, але США фактично контролюють її на підставі договору початку XX століття, який Гавана вважає нелегітимним.

Перетворення Гренландії на аналог Гуантанамо теоретично могло б відбутися швидко за умови масштабного фінансового стимулювання й згоди Данії та Гренландії. Але це навряд чи привабливий для американських виборців і Нобелівського комітету миру сценарій. У цьому й полягає його слабкість: така купівля права управління не виглядатиме блискучою перемогою Дональда Трампа, навіть якщо з погляду угоди це був би справді видатна справа.

Чим і як це може закінчитися

Відсутність простих рішень для блискучої перемоги Дональда Трампа у питанні Гренландії, найімовірніше, добре зрозуміли в Європі. Якщо винести за дужки спробу швидкої воєнної анексії, залишаються або повільні, але потенційно блискучі сценарії, або швидкі, але політично непривабливі.

У всіх варіантах ключовим є голос самої Гренландії. США не можуть і не збираються його ігнорувати: вони вже працюють із громадською думкою острова та місцевими політичними силами з прицілом на можливе майбутнє волевиявлення. Те саме можуть робити Данія та європейські держави. І результатом цієї конкуренції за голоси цілком може стати не прагнення гренландців до незалежності з подальшою асоціацією зі США, а бажання повернутися до економічного простору ЄС, із якого острів колись вийшов. США змушені враховувати й цей сценарій. Надмірний тиск у такій ситуації може виявитися контрпродуктивним для американських інтересів.

Тому найімовірніший результат історії зі зміною статусу Гренландії — якщо вона взагалі відбудеться в межах того вікна можливостей, яке має Дональд Трамп, — лежить у поєднанні двох сценаріїв. Перший — символічна політична перемога США з посиленням фактичного безпекового та адміністративного контролю над островом. Другий — договірна трансформація статусу Гренландії без анексії, легітимізована на міжнародному рівні. Для цього Данія та Європейський Союз мали б погодитися на особливу формулу й представити її іншим членам ООН як рішення про Гренландію як особливу територію з правом асоціації зі США без зміни суверенітету.

Очевидно, що за таке рішення США довелося б заплатити високу ціну. Але йдеться не стільки про гроші. Ключовою умовою стала б відмова від активного антиєвропейського тренду в американській полі-тиці, зафіксованого, зокрема, в останній версії Стратегії національної безпеки США.

Якщо Дональду Трампу і вдастся досягти результату щодо Гренландії, який він зможе подати як переможний у близькій перспективі, і якщо його інтерес до острова не є лише відволікаючим маневром на тлі підготовки змін в іранському напрямку, то це станеться саме через перегляд антиєвропейської лінії США. Інші варіанти просто не можуть бути для нього справді переможними.

Олексій ІЖАК,
завідувач відділу Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД).
Джерело: https://zn.ua.