«Мушу бути українофілом»

У 18 років досконало знав вісім мов, а до кінця життя — понад шістдесят (різні дослідники називають цифри від 56 до ста, звертаючи увагу, що він вивчав не лише мови, але й різні говірки та діалекти). Сам учений жартував, що легше знайти мову, яку він не знає, ніж порахувати, скільки знає.

Народився Агатангел Кримський у російськомовній сім’ї. Його батько, татарин з білоруським корінням, був учителем історії й географії, автором популярних на той час посібників і краєзнавчих книжок. Мати походила із польсько-литовського роду.

Історикиня Гульнара Абдулаєва для програми «Культура на часі» на «Суспільне. Культура» розповіла легенду, за якою прадід Кримського був муллою — духовною людиною, знавцем мусульманського ритуалу — в Бахчисараї. Однак посварився з кримським ханом і виїхав на територію сучасної Білору-сі, до міста Мстиславль. Тоді на тих тернах мешкала громада польсь-ко-литовських татар. За словами історикині, можна припустити, що прадід там одружився з місцевою кримською татаркою. Вважається, що тоді й з’явилося прізвище Кримський.

«Їхній син з незрозумілих причин перейшов у християнство, отримав ім’я Степан й одружився з місцевою пані. Хто вона — нам невідомо. Від цього шлюбу народився батько Агатангела Кримського», — повідала Гульнара Абдулаєва.

Любов до України в Агатангела ще в юному віці пробудили твори Юрія Федьковича, а також уроки «руської мови» Павла Житецького.

«І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осяяло. Я зрозумів, що мушу бути українофілом — це я зрозумів цілком свідомо. І от я жадібно ухопився за українство. Кожнісіньку вільну від офіційних занять часину я присвячував Україні.

Перша ознака національності є мова — я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу вагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці», — згадував учений у своїй автобіографії.

У 19 років Агатангел Кримський починає листуватися з Іваном Франком. Також листувався з Борисом Грінченком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською й особливо ніжно — з Лесею Українкою.

Мабуть, це й не дивно, адже обоє були народжені в 1871 році і як однолітки мали багато спільних та цікавих тем для обговорення. Ще коли навчався в Колегії Ґалаґана, був зачарований її перекладами Гейне.

Орися Вознюк твердить, що ці «два волинські серця» зустрілися у 1886 році на концерті композитора Миколи Лисенка в Літературно-артистичному товаристві в Києві й уже більше ніколи не відпускали одне одного.

Леся Українка присвятила свою драму «В катакомбах» «шановному побратимові А. Кримському». Дослідники, вивчаючи їхнє листування, говорять про не звичайні дружні стосунки, а таємне кохання Агатангела до відомої літераторки. Згадують також і вірш, який Павло Тичина присвятив Кримському на 60-ліття, де прямо йдеться про «вічно мрійну Лесю Українку».

Агатангел Кримський підтримував особисті знайомства і з провідними кримськотатарськими культурно-освітніми й літературними діячами: письменником Ісмаїлом Гаспаринським, філологом Ісмаїлом Лемановим, поетами Бекіром Чобан-заде та Абдуллою Лятіф-заде. Неодноразово відвідував Крим.

Після закінчення Колегії він переїздить до Москви, де навчається у Лазаревському інституті східних мов. Дивовижно, але в Москві говорив українською та згуртував навколо себе схожих за поглядами людей. Закінчивши інститут, у 1896-у отримав стипендію на два роки, один з яких мав провести в арабських країнах, а другий — у Західній Європі.

На кораблі «Одеса» 2 жовтня1896 року Агатангел Кримський відплив за маршрутом Константинополь-Бейрут. У Лівані перебував із 13 жовтня 1896-го по 14 травня 1898-го. Там отримав ґрунтовний вишкіл орієнталіста. Основними дисциплінами для нього стали арабська філологія, іслам та арабська література. Крім того, досконало вивчив перську мову і літературу, а також турецьку мову та літературу.

Своє перебування у Бейруті продовжив ще на рік, пожертвувавши роком студій в одному із західноєвропейських університетів. На той час йому було лише 25 років, а він володів уже сімнадцятьма мовами.

Цікаво, що у листі Ю.С. Кримському від 20—22 жовтня 1896 року з Бейрута Агатангел називав це місто інтелектуальною столицею Сирії (у ті часи Бейрут разом із середземноморським прибережжям був її частиною) і порівнював з Одесою: «Бейрут і є центр розумового життя Сирії, але він швидше арабська Одеса, ніж арабська Москва чи Київ. Так. Одеса».

Усього за час перебування у Лівані Агатангел написав майже 180 листів, з них 150 — адресованих рідним і майже 30 — друзям та колегам. У багатьох випадках листи написані у формі щоденника і містять дуже детальну інформацію про подані події.

Саме його щоденні спостереження, стосунки із сусідами, торговцями, а також його участь у громадському житті Бейрута лягли в основу «Бейрутських оповідань», написаних у 1897 році та вперше надрукованих у 1906-у в часопису «Нова громада» (№ 6, 7, 8).

Повернувшись до Москви, Агатангел Кримський викладає, стає професором східної літератури (у 30 років), пише серію підручників, перекладає російською Коран.

Під час гетьманату Скоропадського у 1918-у повертається до Києва й отримує посаду вченого секретаря новоствореної Української академії наук. Також очолює кабінет арабо-іранської філології та історико-філологічний відділ. Під його керівництвом працюють правописна й діалектологічна комісії, комісії словника живої мови та історії мови.

У 1919 році, з приходом більшовиків, існування Української академії наук було поставлене на межу виживання. Кримський випрошує пайки та одяг для співробітників, разом з ними заготовляє дрова для опалення приміщення, де було так холодно, що чорнило замерзало. Саме завдяки Агатангелу Кримському вдалося зберегти Академію від знищення, а згодом розширити її та збагатити книгозбірню.

У цей же період професор викладає в Київському університеті, створюючи цілу школу орієнталізму в українській науці, пише низку праць, у яких доводить міцний зв’язок між культурою й мовами Близького Сходу та України. У 1921-у стає директором Інституту української наукової мови.

Його перу належать дослідження з української лексикології та лексикографії, діалектології, правопису, українського літературознавства, фольклористики та етнографії. Він — автор «Української граматики» (1907—1908), «Програми для збирання особливостей малоруських говорів» (1910), «Нарисів із іс-торії української мови та хрестоматії з пам’ятників старо-українщини XI—XVII ст.» (1922).

До речі, в Одеській національній науковій бібліотеці є цінні прижиттєві видання Агатангела Кримського, зокрема «Повістки і ескізи з українського життя» (1895) та збірку «Пальмове гілля» (1902). У відділі рідкісних видань та рукописів зберігаються матеріали, що свідчать про творчий спадок видатного сходознавця та українського діяча.

У 1921 році Агатангел Кримський уже майже втратив зір, тож його секретарем і постійним помічником стає Микола Левченко, якого він пізніше усиновив. У 1929-у Левченка заарештовують у справі Спілки визволення України (СВУ). Далі було п’ять років заслання, а після повернення — самогубство. Ці події стали для Кримського страшним ударом.

У 1929-у каральні органи почали переслідувати і самого Кримського. На початку 1930-х його відсторонили майже від усіх посад. Де не могли звільнити — ліквідовували установу.

У 1941-у його заарештували як «ідеолога українського буржуазного націоналізму, котрий роками очолював націоналістичне підпілля», адже був великим другом і соратником Сергія Єфремова, якому інкримінували організацію СВУ. Разом з представниками української інтелігенції (зокрема членом Центральної Ради, письменницею і громадською діячкою Людмилою Старицькою-Черняхівською) відправляють до Казахстану.

Подальша доля Агатангела Кримського невідома. За офіційною версією, 25 січня 1942 року він помер у кустанайській тюремній лікарні. Місце поховання видатного вченого досі не знайдене.

За відсутністю складу злочину справу проти Агатангела Кримського 8 травня 1957 року перекваліфікували, а в 1960-у його остаточно реабілітували.

#ЗнайнашихЦікавсянашим.