То хто ж «понаїхав»?

Отак і живемо серед покручів, котрі не знають, хто вони, але, зашорені радянсько-російською пропагандою, у всьому звинувачують державу, яку визискують, й при цьому повертатися туди, звідки приїхали їхні діди-батьки, а то й вони самі, не хочуть. Бо тут — комфортно, а там… Туди вони повертатися не планують, а прагнуть, щоб і тут «русскій дух» смердів.

Підтвердженням цьому — допис колеги-журналістки із Південного, який вона поширила на своїй фейсбук-сторінці, та кілька відгуків від жительок міста, які знаються на ситуації з власного досвіду.

* * *

Була у мене нещодавно розмова з однією бабулею. Ну як розмова — невеличка суперечка. Виникла вона через «бусифікацію». Бабуля обурювалася, і в цій емоційній розмові, мовби ненароком, зауважила, що вона будувала це місто. Приїхала сюди у 1974 році. Звісно, з росії. І чому, мовляв, ми (українці) живемо в цих будинках, а не відмовимося від них? На це я їй відповіла, що вона сюди приїхала не з власної волі, а її привезли як раба. По-друге, за все, що тут збудоване за совєтський період, заплатили українці й Україна.

А тепер давайте розберемося по суті. Без емоцій.

Моя родина, вся до п’ятого покоління, — жителі Одеської області. Або інакше — Північного Причорномор’я.

Яку ціну заплатила тільки одна моя родина за оце все? На момент приходу совєтської влади родина мала 10 гектарів землі, коня, корову, овець і велику кількість курей, гусей і тощо. Це все забрали російські окупанти. Плюс винесли зерно, картоплю, кукурудзу — все, що було заготовлене на зиму, і все, що бачили в хаті. А потім сталося найстрашніше: після Голодомору із п’ятьох членів сім’ї вижила лише моя бабуся. Розумієте: четверо людей загинуло від голоду! А на їхнє місце привезли таких-от русскіх рабів, які вважають, що вони нам тут щось збудували.

Моя історія не унікальна. Мільйони українських родин у ХХ столітті потрапили у російську м’ясорубку, без права оборонятися.

Усе, що на нашій землі, — наше! Росіян тут ніколи не було — їх сюди привозили для створення лояльної маси. А перш ніж тих сюди позвозити — вбивали українців, заселяючи в їхні хати «понаєхов». По суті, вони — мародери і вбивці. І неважливо, що заселялися нібито не з власної волі.

В одному та бабуля, можливо, була права. Коли я її запитала, чому вона не поїхала на історичну батьківщину ще у 2014 році, відповіла: «Та я і нє русская уже. Я тут прожила большую часть своєй жізні». Але, на жаль, українкою теж не стала. І це добре розуміють російські окупанти. Тому, в разі найгіршого сценарію, її доля теж була б визначеною: або бути роз-стріляною, або загинути від голоду.

Отож для кожного, хто живе на цій землі, нема іншого виходу, ніж оборона. Бо, як сказав «класик»: це вже було…

Ольга ГОДОВЕНКО.

А ось коментарі на цей допис землячок пані Ольги.

* * *

Коли наш порт ще співпрацював з московитськими т.зв. партнерами по бізнесу, вони дуже дивувалися, коли бачили наш профілакторій, не вірили, що ми самі його побудували, без їхньої допомоги. Це тоді ще не було нашого «Олімпу».

Їм зверхність над українцями прищеплюють ще з пуп’янка. За покоління це стало їхньою ідентичністю. Тепер ця зверхність переросла у відверту ненависть. Їм тяжко переживати будь-які наші успіхи.

Наталя ЧАМЛАЙ.

* * *

Пам’ятаю, коли порт відвідували представники «Кузбассуголь» із Кемерово щодо питань налагодження бізнесу. І диктували свої умови на правах вищості. Дуже засіла в па-м’яті фраза одного росіянина: «Єслі не будєтє работать на наших условіях, ми вам не только бізнес перєкроєм, но і кісларод»... Це були 1990-ті.

Ті, хто «осів» тут, в Україні, так і не стали українцями — громадянами. Нічого українського не прийняли, слова українського жодного не вивчили! Ще й дітей-онуків виховали відповідно — зневажати все українське. Затамували подих і чекають «своїх».

Тетяна ЛАРІНА.

* * *

У нашому місті, як і по всій Україні, багато нащадків наших дідусів і бабусь, розкуркулених москалями! Я — одна із них. Моїх дідуся і бабусю ви-гнали з хати із вісьмома дітками, відібрали все майно і худобу. Відправили за Урал — «куркулі». А насправді це були дуже працьовиті господарі. Повернулися після війни, вже із чотирма дітками, в нікуди, просто додому. Починали все спочатку.

Нічого не змінилося за це майже століття. Приходять, вбивають, руйнують.

А ті росіяни, які тут осіли, вони не люблять Україну. Вони просто живуть тут — день до вечора — зі своєю «величчю».

Раїса СЄВЕРЦЕВА.

До відома. За даними перепису 2001 року, 65,93 відсотка населення міста складали українці. Росіянами назвалися 29,01 відсотка тодішніх южненців.

Підготувала Ольга СІРА.