Чи ми вже позадобром та злом?

На наших очах розпалася на друзки не лише вся система міжнародного права, світоустрій, який ми знали з часів після завершення Другої світової війни. Свята святих новітніх часів — сама демократія як форма самоорганізації людських суспільств — також впала у жахливу кризу, виродилася у щось зовсім нежиттєздатне. Крайнощі завжди вироджуються у перверсію…

Збожеволілі від миттєвого грошового тріумфу нувориші, уявивши себе деміургами, кинулися нав’язувати свої офісні моделі керування як матрицю для організації світу. Забули, що не вони створили цей світ. І навіть суспільства поставали без їхніх насправді смішних бажаннячок.

Однак всі ми не можемо не бачити, що світ, той прагнений і неначебто знаний нами «тихий рай», здригнувся і почав розпадатися.

Розпадатися почало те, що Оноре Габрієль Рікеті, граф де Мірабо (1749—1791) ще 1756 року, будучи наївним просвітником, окреслив як цивілізацію (від латинського civilis), тобто суспільство, що базується на засадах розуму і справедливості. Вже не віри…

Але ж на чому тримався той вимріяний просвітниками і реалізований у великому европейському проєкті світ? Тут вестиму мову про наш світ, дійсно европейський у найширшому його розумінні, і з його строго европейською складовою, і з американською, і з австралійською та новозеландською — цей проєкт кинув сніп світла на всю земну кулю, не лише на Европу.

Отож, а на чому ж тримався три століття цей цивілізований на европейський просвітницький штиб світ?

Хтось скаже, що перш за все европейська цивілізація останні три століття трималася на свободі чи принаймні прагненні до свободи. Бо ж чого прагли всі ті Французькі революції, як не свободи? Ну, і чого прагли всі наші Майдани, як не свободи?

Звісно, що і на свободі збудований наш світ. Однак не тільки на ній.

Якщо ми вестимемо мову про власне цивілізований світ, цивілізацію, то вона характерна не лише свободою, але і її обмеженням, яке ми називаємо впорядкованістю. Невпорядкована свобода вироджується у сваволю і перетворює світ на жахіття.

Ми ж хочемо мати світ, який має якісь правила — а отже обмеження. Комусь це може видатися дивним, проте це так. Ми прагнемо як свободи, так і її обмеження.

Наш світ — світ, який є для нас знаним «тихим раєм, де буде син і буде мати», є симбіозом свободи і впорядкованості…

Щоб зрозуміти цей дивний парадокс, маємо пояснити: а що ж таке ці таємничі обмеження, які співдіють зі свободою?

Якщо не заглиблюватися у питання, то ці таємничі обмеження є просто регуляціями звичаєвого та кодифікованого права. Це не тільки правові органи — правові органи лишень реалізують регуляції звичаєвого і кодифікованого права. Але є щось більш визначальне, ніж право, що обмежує сваволю, — це те, на чому це право розбудовується, а саме — мораль. Мораль може набирати різних форм — і релігійної, і секулярної (секулярної віри).

У кожному суспільстві моральні постулати є своєрідними. Але відмінності насправді в неістотних деталях. Визначальним у кожній моральній системі є фундаментальне розрізнення добра і зла, правильного й неправильного, морального і неморального, дозволеного і недозволеного.

І що з того, скаже хтось, що такі засади моралі проголосили тисячі років тому й відтоді постійно повторюють у кожному з храмів безвідносно до релігії — все одно світ аморальний, ллється кров та сльози…

Видається, що у недосконалому суспільстві, яке ми донедавна називали цивілізованим, як-от українське чи американське, все ж не всі розуміють, що таке добро чи зло.

Ризикну цьому заперечити. Навіть наймерзенніший злочинець у наших традиційних суспільствах добре усвідомлює, що він здійснює переступ, пере-йшов межу.

Й усвідомлення того, що таке добро і зло, всіма нами — і тими, що святі, і тими, що праведні, але також і тими, хто є звичайним посполитим (бо ж «хто без гріха»), і навіть, попри все, таки нашими затятими зло-чинцями — робить всю нашу спільноту цивілізованою. Принаймні у цьому світі. А у вишньому инші порахунки й инші уклади. Люблені будемо всі…

Так було донедавна.

Але, здається, наша постпросвітницька цивілізація з її секулярною вірою вичерпується. На наших очах. Хоча не всі це усвідомлюють.

Свого часу на «Межі року» 2024-го я зосередився на, як з’ясувалося, проміжній тезі «приходу епохи Хама», втіленням якого стали масові обрання еманацій Хама — всіх цих берлусконі, саркозі, орбанів, трампів ну і путінів, звісно. Хам тріумфально марширує руїнами не лише пострелігійного, але й постпросвітницького світу — світло йому не потрібне…

Однак стрімкий лет сьогодення приніс іще один досвід, розвинув тезу.

«Бунт темних мас» проти Просвітництва і його провідників, «бунт черні» проти традиційних релігійних, інтелектуальних, політичних еліт, які пробували втілити у життя засадниче розрізнення добра і зла, був лише першим кроком. Причому цей «бунт темних мас» пішов далі, ніж переступ зло-чинців, які, попри все, свідомі розрізнення добра та зла. Зло-чинці й далі перебувають у парадигмі добра та зла, хоча й вчиняють злочини.

На наших очах розгортається тріумфальна хода аморальності.

«Темні маси» вириваються, чи вже вирвалися, за обмежуючі рамки розуміння, що таке добро і що таке зло! Вони вже поза парадигмою добра та зла. Вони пішли далі маркіза де Сада (1740—1814) — він чинив і глорифікував зло у рамках парадигми добра та зла. Натомість «темні маси» і їхні поводирі ступили на незвідані терени, де нема ні добра, ні зла…

Ми, здається, маємо справу не з «тріумфом зла», а з «тріумфом того, що є поза добром і злом»…

Хтось побачить у цьому алюзію до старосвітської тези Фрідріха Ніцше (1844 — 1900). Але Ніцше лише критикує традиційну мораль, створену слабкими, і пропонує переглянути її через призму нової псевдоаристократичної моралі, заснованої на «Волі до Влади» та ідеї Надлюдини, яка створює якісь сильні, більш ефективні цінності. Ніцше не виходить з парадигми моралі — попри все, він не зробив того останнього кроку, який би справді вивів його по той бік добра і зла. Хоча Ніцше й відчув, що грядуть люде, які переступлять межу добра і зла. Однак він навіть не міг собі уявити, якими нікчемними смєрдяковими вони будуть… І не про Надлюдину тут ітиметься…

Виявилося, що жахливою та огидною реалізацією передчуття Ніцше стала не поява Надлюдини у стилі Ріхарда Ваґнера (1813 — 1883), а тріумфальний марш світом джеффрі епштейна і дональда трампа…

Саме вони вийшли поза межі добра та зла. І тому парадоксальним чином епштейн та трамп навіть не зло-чинці у нашому традиційному сенсі слова! Так, епштейна засадили до тюрми і вбили. Так, трампа судили й судитимуть. Але судитимуть, не розуміючи, що мають справу не зі зло-чинцем, а з чимось, що вже є поза добром і злом, поза їхньою парадигмою…

Вони не бравують своїм злом! Вони світяться своєю а-моральністю, поза-моральністю, своїм свавіллям: подивіться на тріумфуючі радісні фото трампа в басейні зі зграйкою підозріло малолітніх наяд! Чи як бравує тим, що разом з вітьковим «продають путіну» Україну. Не ховаються! Не соромляться! Навіть не бояться! Вони не тільки поза добром. Вони дійсно поза злом! Вони тріумфують, захоплені самими собою! Їхня радість просто фонтанує!

Проте жахіття полягає не тільки у тому, що трамп, епштейн, джей ді венс, тілль, маск перейшли межу добра та зла, а в тому, що цілі суспільства розпочали певний процес переступу. Вони з радістю йдуть услід за власне такими поводирями, секрет успіху яких якраз і полягає у Великому Переступі, тобто полишенні сфери добра та зла, сфери моралі.

Не знаю, чи матиму рацію, коли скажу, що для нас, людей старосвітських, недосконалих та грішних, звісно, випала нелегка доля жити у світі, який дедалі більше належить тим, хто переступає межу добра та зла, технофашистам — всім тим джей ді венсам… Саме так, напевно, й останні римляни спостерігали, як під ударами варварів гине їхній світ…

Трагедія полягає ще й у тому, що ми не можемо не розуміти, що таке добро та зло. І в цьому наша біда…

І насамкінець. Найбільшу огиду у мене викликало не біснування напівосвіченого «пророка» всього цього технофашизму — блогера ярвіна гая кертіса, скільки сцена з Овального кабінету в Білому домі, коли трампа, що сидить з виразом задоволеної, хоча й серйозної дитинки, якій таки нарешті дали цюцю, оточує зграя дядьків та тіток, які, вдаючи з себе «творців неба та землі», тягнуть до нього свої правиці, «благословляючи» його на президентське правління. Щось дуже довго бродило в американській глушині, щоб раптом виригнути таким фонтаном…

Одразу згадалося пророцтво Івана Богослова з Патмосу в Апокаліпсисі про те, що антихрист прийде у подобі Христа: «Діти, остання година! А що чули були, що антихрист іде, а тепер з’явилось багато антихристів, з цього ми пізнаємо, що остання година настала! Із нас вони ви-йшли, та до нас не належали».

Звичайно, цей текст Івана Богослова можна сприймати і як пророцтво, якщо хто вірує, і як метафору, якщо ти вольтер’янець, але також і як попередження і тим, і иншим. І це попередження стосується не того світу, в якому жив Іван з Патмосу, про який ми напівдрімотно згадуємо лише в храмах, а того світу, в якому випало горе та щастя жити нам, жити тут і тепер. Принаймні иншого світу ні у Івана, ні у нас нема і не буде.

Тому — бережім цей світ. Якщо це ще можливо…

Ну і бережімо Україну!

Бо ж:

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.

Тарас Шевченко, «І мертвим, і живим…» (1845).

Тарас ВОЗНЯК,
український культуролог, політолог.

Джерело: https://zbruc.eu.