Український фарватер адмірала Остроградського

Отож, у «Малоросійському родословнику» В.Л. Модзалевського, виданому у 1912 році, читаємо, що мічман Чорноморського флоту Остроградський Михайло Михайлович народився 21 грудня 1870-го. Пам’ятаючи, що з весни 1918-го в Україні почав діяти Григоріанський календар, легко встановити: за новим літочисленням це припадало на 2 січня 1871-го.

Народився Михайлик у родовому маєтку на хуторі Пашенівка Кобеляцького повіту Полтавської губернії у хаті, яка була трохи більшою за звичайну сільську. Свого часу прадід нашого героя, Василь Іванович Остроградський, був офіцером гусарському полку, а звільнившись, служив дрібним чиновником. Сорокарічним вийшов у відставку в чині колезького асесора й оселився у власному маєтку, де мав 270 душ кріпаків. Прабабуся, Ярина Андріївна Устимович, походила з дому Сахно-Устимовичів і належала до гілки козацько-старшинських родів, близьких до гетьмана Лівобережної України Данила Апостола. Слід додати, що у 1812 році Василь Остроградський разом з Іваном Котляревським займався формуванням козацьких полків для війни з Наполеоном і брав участь у бойових діях.

Натхненний діями батька, старший син Осип у 1814 році вступив до Морського кадетського корпусу, після закінчення якого був чиновником морського міністерства. Рідний брат діда Осипа — Михайло Васильович Остроградський — став всесвітньо відомим математиком. Батько майбутнього адмірала також отримав освіту в Морському корпусі, де, вочевидь, математику йому викладав рідний дядько. Після закінчення навчання якийсь час Михайло Осипович перебував на Балтійському флоті, а в 1864-у перекваліфікувався на телеграфіста. Пізніше працював колезьким асесором у морському відомстві.

Як дід Осип і батько Михайло, у 14 років Михайлик став кадетом Морського корпусу, який закінчив із золотою відзнакою та продовжив навчання у Військово-морській академії. У 1890-у мічманом потрапив на Чорноморський флот і пройшов кар’єрний шлях до командира крейсера «Пам’ять Меркурія», екіпаж якого в листопаді 1917-го підняв український прапор і залишався вірним Україні навіть після захоплення більшовиками нашого Півдня.

У листопаді 1916 року капітана 1-го рангу Остроградського призначають командиром панцерника «Святий Євстафій», а в квітні обирають до Головної ради Української Чорноморської громади в Севастополі. Через місяць він стає комендантом Севастопольської фортеці, тобто начальником Севастопольського гарнізону. Після проголошення у листопаді Української Народної Республіки тодішній командувач Чорноморського флоту контр-адмірал Олександр Немітц за наполяганням Остроградського надіслав телеграму генеральному секретареві військових справ УНР про визнання флотом влади Центральної Ради.

Зі створенням у Києві Морського генерального секретаріату Михайло Остроградський почав вимагати прискорення прийняття рішення про підпорядкування Чорноморського флоту Україні та звернувся до Центральної Ради з проханням зарахувати його на службу до українських збройних сил.

Саме за активної допомоги коменданта Севастопольської фортеці 9 листопада до Києва на підтримку Центральної Ради був відправлений український морський полк імені гетьмана Сагайдачного.

Більшовицька агресія проти України значно активізувала антиукраїнський рух у Криму. Більшовики намагалися підсилювати цей рух через флот, куди відправляли цілі загони агітаторів з Петрограда. Але українське військо разом з німецькими союзниками витіснило з України окупантів. 20 квітня 1918-го відбулася нарада Центрофлоту, а наступного дня запорожці корпусу полковника Петра Болбочана прорвали фронт на Перекопі й наблизилися до Сімферополя.

На делегатських зборах капітан 1-го рангу Остроградський твердо заявив, що кораблі та військові частини, які стоять під українськими прапорами, не виконуватимуть наказ уряду радянської Росії від 26 березня 1918-го про перехід флоту до Новоросійська і підпорядковуються законному уряду незалежної України. Однак адмірал Михайло Саблін дозволив залишити порт усім кораблям, які не побажали українізуватися, й тієї ж ночі в напрямку Новоросійська під червоними прапорами вийшли 14 есмінців та два дредноути. У цій ситуації командування флотом у Севастополі перебрав капітан 1-го рангу Михайло Остроградський, який зайняв однозначну позицію щодо відродження морських сил України. Але втеча із Севастополя збільшовизованої частини флоту дала німецьким союзникам формальну підставу захопити Український Чорноморський флот, що там залишався.

21 травня 1918 року гетьман Павло Скоропадський призначив Остроградського представником Української Держави у Криму. Той вів переговори з командуванням німецьких військ, які зайняли Крим, щодо збереження Українського Чорноморського флоту. На початку червня наказом гетьмана Михайлові Остроградському присвоєне військове звання «контрадмірал».

Прямий і рішучий характер, принципова позиція контрад-мірала Остроградського у відстоюванні інтересів національного флоту спричинили конфлікт з генералом фон Робертом Кошем, який дедалі більше поглиблювався. Остроградський не допустив німецького військово-морського аташе контрадмірала Альберта Гопмана до управління флотом, залишивши йому суто військово-дипломатичні функції, й наказав піднімати німецький прапор лише поряд з українським. Про ситуацію, що склалася у взаєминах з німецьким командуванням, Михайло Михайлович доповів гетьману. Павло Скоропадський вирішив не загострювати стосунків і 10 червня замість Остроградського призначив своїм представником у Севастополі та Криму більш дипломатичного контрадмірала В’ячеслава Клочковського. 9 липня Михайло Остроградський був призначений начальником 2-ї бригади лінійних кораблів.

У грудні 1918 року до влади в Києві приходить Директорія, яка відновлює Українську Народну Республіку. 25 грудня морським міністром стає Михайло Білинський. Своїм товаришем (заступником) він запрошує Михайла Остроградського. Морське міністерство під керівництвом Білинського та Остроградського, як згадував учасник тих подій Святослав Шрамченко, було найдієвішим з усіх попередніх.

Тим часом зі сходу на Україну наступали більшовики, південь окупували війська Антанти разом з білогвардійськими загонами Денікіна. Директорія відступила на територію Західної України, що перебувала під владою Польщі. Наприкінці грудня 1918-го контрадмірал Остроградський отримує від керівництва Директорії завдання зорганізувати в Одесі підпільну боротьбу українських старшин та вояків, а також захист дипломатичних інтересів УНР.

Напередодні 1919-го Михайло Михайлович прибув до Одеси. Оселився неподалік оперного театру у просторому помешканні з гарним парадним входом. Жив не сам, а з якоюсь «південною красунею… дуже рухливою пані бальзаківського віку, на перший погляд, грекинею з півдня України, років 35—40…», яку не бажав втягувати в політичні справи. Будинок, де мешкав Остроградський, став таємним центром українського політичного життя Одеси. Там проводилися засідання Комітету українських партій.

Контрадмірал вів тривалі переговори з представниками Антанти, переконуючи їх у доцільності передачі Одеси під контроль українських сил. До нього також часто заходив ад’ю-тант грецького короля Константина I, який із 1917 року перебував у вигнанні. Очевидно, що Михайло Михайлович відіграв певну роль у його поверненні на грецький престол у 1920-у.

Наприкінці серпня 1919 року Остроградський зустрівся зі своїм старим знайомим — білогвардійським генералом Олександром Лукомським. У розмові останній допустив можливість української вій-ськової присутності в Одесі, але це коштувало б українській стороні великої суми грошей.

Щоб доповісти Симонові Петлюрі про ситуацію в Одесі, Остроградський відправив до тодішньої тимчасової столиці УНР Кам’янця-Подільського свого ад’ютанта, сотника Володимира Мошинського. Там його прийняв головний отаман. Сотник доповів Петлюрі про бачення Остроградським ситуації в Одесі. І сам адмірал, і Комітет Військової організації, і провідники одеських відділів українських партій пропонували, щоб українська армія розпочала наступ на місто. Якби вона зайняла Одесу, полегшився б зв’язок із закордоном, а відтак можна було б розраховувати на допомогу Антанти, кораблі якої стояли на зовнішньому рейді. В Одеському районі, запевняли вони, нескладно провести мобілізацію, бо на той час українська Військова організація нараховувала до 10 тисяч вояків. Населення, яке неприхильно ставилося до Денікіна, легко підняти до повстання. Водночас ад’ютант від імені контрадмірала повідомив, що Одесу можна й купити у Денікіна за відповідну суму.

Симон Петлюра уважно слухав, час від часу нотував, а іноді просив ширших пояснень. Врешті подякував за звіт, попросив передати всім українським організаціям подяку за працю, а Остроградському — за цінні вказівки. Розпорядився також видати гроші на діяльність адмірала, але про купівлю Одеси у денікінців не хотів і говорити. «У нас на це нема грошей!» — додав головний отаман.

За кілька днів до окупації Одеси більшовицьким військом контрадмірал Остроградський переїхав до Румунії. 17 квітня 1920-го його призначили командувачем Чорноморського флоту Армії УНР і морським аташе при румунському уряді. Симон Петлюра надав йому широкі повноваження: доручив разом з послами УНР та особисто звертатися із заявами до окремих міністерств, утворювати при дипломатичних місіях УНР у Румунії, Болгарії й Туреччині військово-морські секції, затверджувати договори з винаймання, оренди, купівлі, продажу та ремонту різних плавзасобів, формувати демобілізаційні комісії та мобілізовувати з дозволу уряду торговельні судна.

Перебуваючи у Бухаресті, Остроградський намагався домовитися з представниками Антанти й врангелівцями про повернення під українську зверхність кораблів Чорноморського флоту. У жовтні 1920-го навіть збирався виїхати на переговори до Севастополя, але отримав заборону від Симона Петлюри.

Інший бік діяльності Михайла Остроградського полягав у веденні справ оренди та реалізації майна колишнього Російсько-Дунайського пароплавства в Румунії (60 суден і пароплавів, механічні майстерні, земельні ділянки та інше майно). Документи свідчать, що від цих операцій він одержував значні кошти, які одразу ж спрямовував на військові та дипломатичні потреби уряду УНР.

У Бухаресті перебував і син контрадмірала — мічман Борис Остроградський. У травні 1920-го батько відрядив його з Румунії до штабу Української Дніпровської воєнної флотилії, яка тоді якраз формувалася під Києвом. Відомо, що в липні 1921-го у ранзі поручника він проходив курс пілотажу в румунській авіаційній школі.

Після припинення у 1922-у діяльності української амбасади у Бухаресті Михайло Остроградський залишився в Румунії. Жив тоді разом зі своєю загадковою одеською супутницею у готелі «Athenee Palace».

Перша світова війна, пості-йне перебування на вістрі драматичних подій 1917—1920 років підірвали здоров’я контрадмірала, і 30 грудня 1923-го його спіткала раптова смерть від серцевого нападу.

Місце поховання Михайла Михайловича невідоме, але існує вельми цікаве свідчення підполковника Армії УНР Антона Кущинського, який у статті «Про день піднесення українського прапору в чорноморській воєнно-морській фльоті» діаспорного журналу «Українське козацтво» (1975) писав, що він емігрував до Парагваю і мешкав в Асунсьйоні. За словами Кущинського, який протягом 1940-х начебто особисто бачився з ним, той «ухилявся від зустрічів і від перебування серед емігрантського суспільства». За твердженням автора статті, Остроградського поховали на православному цвинтарі в Асунсьйоні.

На жаль, деякі загадки із життя адмірала (про дружину й обох синів, а також про таємничу гречанку) поки що залишаються нерозгаданими.

Контрадмірал Михайло Остроградський є гордістю не лише нашого флоту, а й всієї України як великої морської держави. Він до останку присвятив себе справі створення національних військово-морських сил, своєю службою й відданістю народу вписав героїчну сторінку в історію нашого флоту, став гідним прикладом для кожного українського моряка.

23 серпня 2020 року, з метою відновлення історичних традицій національного війська і з огляду на зразкове виконання поставлених завдань, високі показники в бо-йовій підготовці, указом Президента України 35-й окремій бригаді морської піхоти Збройних сил України, яка базується на Одещині, присвоєне почесне найменування «імені контрадмірала Михайла Остроградського». Воїни цієї бригади беруть активну участь у відбитті російської навали на рідну землю. У жовтні 2024-го вулицю віцеадмірала Макарова в Одесі перейменовано на вулицю контрадмірала Остроградського.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.