Вік, мов один день...

Батько Ніни Семенівни — знаменитий офтальмолог, друг, учень і соратник Володимира Петровича Філатова — Семен Федорович Кальфа. А дідусь — Юфуда Мойсейович Кальфа — був купцем 2-ї гільдії, управителем мануфактурної торгівлі, старостою одеської кенаси (молитовного будинку). Родина Ніни Семенівни належала до старовинної династії одеських караїмів, яка переїхала сюди із Криму ще в далекі часи…

— У батьків мого батька ще до революції був власний будинок в Одесі, хоча й не дуже великий. Родина жила на другому поверсі, там було шість кімнат, а перший поверх вони здавали. Коли при-йшла радянська влада, будинок забрали, але нашій родині дозволили в ньому залишитися. Щоправда, нам підселили ще одну сім’ю, і ми жили комуною.

Вікна моєї кімнати виходили на бані Успенської церкви. І я весь час їх малювала. Вони ніколи не виходили рівно, і мені було прикро, що бані — криві…

Дідусь помер ще до мого народження, у 1910 році, а бабусю я пам’ятаю — вона займалася мною, поки мама вчилася в педінституті.

— Чи зберігалися в родині караїмські традиції?

— Бабуся знала караїмську мову, іноді говорила по-караїмськи. Але вона закінчила гімназію і добре знала російську. Батько ще пам’ятав караїмські вислови. Коли вони про щось шепотілися і не хотіли, щоб я це розуміла, казали: «Балака шиндай», що означало «дитина все чує». Такі були часи, що при дітях не можна було сказати нічого зайвого.

Пам’ятаю, як у вересні 1939 року я була саме тут, на дачі, робила уроки, слухала радіо. Раптом по радіо повідомили, що радянські війська увійшли в Польщу, щоб визволити українців, які там жили, від польського гніту. У нас ходив такий анекдот на цю тему: «Ми їх звільнили, а ноги вони вже самі простягнуть…». За такий жарт тоді давали 10 років без права листування…

Мама знала караїмську мову, вона — родом із Криму, і в неї були караїмські подружки. Дідуся з маминого боку вбили більшовики, бо він, на їхню думку, був буржуєм. Батько мого діда говорив і дуже грамотно писав караїмською. Він був великим підприємцем, і йому щастило в бізнесі. Після себе, до революції, залишив дітям — синові і доньці — по три мільйони золотих рублів. Розуміючи, що назріває революція, у 1905-у перевів гроші у Лондонський банк. Але його син, мій дідусь, не маючи таких здібностей до передбачення, повернув ці гроші до Петербурзького банку, де їх «успішно» вилучили більшовики. Якби ці гроші залишилися у Лондоні, то родина могла б виїхати і жити безбідно в Європі.

Ми святкували всі православні й караїмські свята. Бабуся пекла і караїмську мацу, і паски. Для цього відкривали підвал, де стояла велика пічка. Караїмська маца не така, як єврейська, вона товстіша і твердіша, бо замішана на яйцях. А ще бабуся готувала чир-чир — караїмські чебуреки.

Моя мама, закінчивши інститут, викладала німецьку мову спочатку в школі, а згодом — в артучилищі. Вона була красунею.

— Що пам’ятаєте про своє дитинство?

— У нас була домашня працівниця із Риги, яка чудово володіла німецькою, і завдяки їй у вісім років я цілком вільно розмовляла цією мовою.

У тому віці, тобто у 1933-у, я пішла до німецької школи Пауля Шуле — там навчилися діти німецьких колоністів. А згодом мене перевели до 73-ї школи, що на розі нинішніх проспекту Українських Героїв і вулиці Святослава Караванського. Неподалік була Покровська церква, але її підірвали більшовики, а на тому місці побудували авіаційну школу для хлопчиків.

Пам’ятаю, що зранку я їла кашу, в обід давали каву під назвою «Здоров’я» і картопляне пюре та зелений горошок. Ми не голодували — батько заробляв добре, але були проблеми з тим, де дістати їжу, а також дрова чи вугілля, бо в будинках було пічне опалення... Я була маленькою, але розповідали, що в 1933-у люди помирали просто на вулицях Одеси…

Ляльки мене не цікавили. Тітка навчила мене грати у шашки, але я була маленька, і мене обікрали. Ми з дівчатами любили гратися в класики. У школі в мене була подружка Діна Сокіл. Ми обидві добре вчилися, спілкувалися й обговорювали книжки, які я дуже любила. Згодом Діні довелося перенести весь жах окупації, її мама загинула в гетто, а вона вижила.

Читати я почала в чотири роки і перечитувала кожен папірець. У нас була величезна бібліотека, зібрання творів класиків світової та російської літератури. Гоголя я прочитала повністю, навіть його листування з друзями. З великим задоволенням прочитала «Дитинство» Максима Горького і його «Італійські оповідання». «Босяцькі оповідання» батько забрав і сховав, щоб я не читала, бо там було оповідання про малолітню повію. «Тома Сойєра» і «Гекльберрі Фінна» я прочитала дуже рано, але найбільше із Марка Твена мені сподобалися «Янкі при дворі короля Артура». Я прочитала всі комедії Шекс-піра — у нас було повне зібрання його творів, а трагедії, зокрема «Гамлета», прочитала вже в дорослому віці…

— Як для вас почалася війна?

— Я закінчила вісім класів влітку 1941-го. 22 червня, коли по радіо оголосили про початок війни, була неділя, але батько побіг на роботу. 14 липня ми вже пливли на пароплаві «Клим Ворошилов» до Новоросійська. Нам не дозволили брати в евакуацію валізи. Одяг, теплі речі ми зашивали в тюки — так було легше. Після Новоросійська жили в П’ятигорську, батько працював у кількох госпіталях. Згодом переїхали в Ашхабад. Там я вступила в медичний інститут — під час війни туди приймали дітей навіть після восьми класів. Я була освічена й начитана порівняно з іншими студентами. Коли одну із туркменок на іспиті з історії компартії запитали, що таке «Дитяча хвороба лівизни в комунізмі» (йшлося про статтю Леніна), то вона відповіла: «Дитяча хвороба — це коклюш, кір, вітрянка»…

В інституті ми вивчали туркменську мову. Викладач був надзвичайним красунчиком, виглядав як розкішний американський актор. Він диктував нам диктанти, ми писали твори туркменською, різні слова. Місцеві сподівалися, що ми, студенти, після інституту залишимося у Туркменії і будемо їх лікувати.

Батько працював у кількох госпіталях, згодом був директором трахоматозного інституту. У Туркменії тоді був височенний рівень захворювання трахомою, це інфекційна хвороба очей. Батько та інші лікарі активно боролися із цим, їздили по аулах, створювали нові методи лікування, і таки перемогли масове поширення хвороби. Наразі трахоми там нема.

В Ашхабаді було голодно, але якось ми вижили. Їли недобре м’ясо віслюка, конину, ловили черепах. Це делікатес, але для нас це була дивна їжа.

Дуже хотілося додому. В Одесу ми повернулися у вересні 1944 року. Коли приїхали, ніяк не могли поселитися в свою квартиру — там жив заступник начальника НКВС і не хотів ви-їжджати. Скаржився, що в нього хвора дружина. Поки йому секретар обкому не пригрозив виключенням з партії. Сім місяців ми спали на підлозі у знайомих, родичів, а коли він отримав квартиру, віддав нам тільки дві кімнати і чекав, поки в його новій квартирі коштом держави зроблять ремонт.

— Ви стали лікаркою?

— Медичний інститут я закінчила вже в Одесі, коли ми повернулися. Батько знову працював в інституті Філатова, я також стала окулістом.

Якось до мене прийшла на прийом жінка з орденами, яка була знаною буряківницею. Я їй поставила діагноз, а вона мені каже: «Випишіть мені хороші краплі, бо ту лікарку, яка мене лікувала, вже перевіряють у КДБ»...

Я старалася подалі триматися від радянської влади, мені вдалося не вступити ні в комсомол, ні в партію. Коли весь мій клас вступав, я була ще маленькою, а потім, коли мене запрошували, завжди віднікувалася, що я ще недостатньо осві-чена, не доросла до партії. Хоча й обіцяли золоті гори і посади.

— Як жилося в повоєнні роки в Одесі?

— Було легше, ніж в Ашхабаді, бо вдома. Хліб видавали по картках. Потім їх відмінили. Хліб привозили зранку, стояли черги, люди розбирали і везли в село, щоб годувати поросят. З цим влада боролася. У 1960-ті у магазинах було порожньо. На полицях — лише сіль і консерви «Пе-чінка тріски», які згодом стали великим делікатесом. Ми могли б жити краще, цікавіше, але…

— Яким ви пам’ятаєте Володимира Петровича Філатова?

— Разом з батьком я бувала у нього на дачі, де зараз його музей. У вільний час він любив писати картини олійною фарбою. Пам’ятаю, як у нього на дачі жив Олександр Малиновський, син Олександра Богданова, друга Леніна. Малиновський був ученим, генетиком, філософом, одним із перших кібернетиків. А його батько, Богданов, організував у Москві інститут переливання крові. Він висунув ідею, що людина старшого віку може жити довго, якщо їй переливати молоду кров. Він успішно це практикував, роблячи переливання крові радянським чиновникам, але сам загинув саме від переливання крові, бо лікарі тоді ще не мали достатньо інформації про резус-фактор, який може бути позитивним і негативним.

Володимир Філатов був віруючим і любив спілкуватися із священниками, допомагав церкві…

— Як ви сприймаєте нинішню війну?

— Я, як тільки можна ненавидіти, ненавиджу Путіна. Він 25 років сидить на троні — і це злочин! Він незаконний президент Російської Федерації. Якби там було демократичне суспільство, може, прийшла б інша людина, яка змінила б політику. Те, що вони коять — жахливо.

Ми ніяк не могли наговоритися Ніною Семенівною. Наостанок почали читати улюблені вірші. Вона й і досі любить і прозу, і поезію. Розпитувала мене про цікавих українських авторів…

Пані Ніна спокійно і з гумором сприймає свій вік. Донька Зоя розповіла, що коли мама була ще «молодою», у 85 їй зробили операцію. Лікар-анестезіолог, попереджаючи її про вихід з наркозу, сказав: «Не лякайтеся, що у вас стирчатимуть трубочки — так треба». На це вона відповіла: «Та ні, що ви?! Я злякаюся хіба що в тому випадку, коли побачу святого Петра».

Секрет її довголіття — гострий розум, чисте серце і хороші звички, які їй прищепили з дитинства. А ще, мабуть, влучне прізвище: слово «кальпа» у буддизмі та індуїзмі — це велетенська одиниця часу, що становить 4,32 мільйона років й означає «один день Бога».

Що ж, я знову з радістю забіжу до пані Ніни. щоб почитати їй «Чорноморські новини», поговорити про життя під час війни і згадати гарні вірші…

Розпитувала

Ольга ФІЛІППОВА.

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Створення культурно-освітнього ХАБу для підтримки ВПО та інших вразливих груп» за сприяння Pro Peace.