Митець. Воїн. Легенда

Ніл Хасевич народився 1905 року в селі Дюксин на Волині (нині — Деражненська сільська громада Рівненського району Рівненської області) в родині псаломника Антона Івановича та його дружини Феодотії Олексіївни.

Брати Анатолій і Федір стали українськими священниками на Волині. Ніл також навчався у духовній семінарії й перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні. Окрім хисту до малювання, мав ще й гарний голос.

У дитинстві він потрапив під потяг і втратив ногу, але зумів не лише адаптуватися, а й виробити надзвичайну силу волі. Вміючи різьбити по дереву, Ніл сам виготовив собі протез і наполегливо йшов до мети — одержати освіту.

Гроші, отримані від французької залізничної компанії як компенсацію за нещасний випадок, використав на навчання у Варшавській академії красних мистецтв. Закінчив графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша і Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса.

Упродовж 1927 — 1937 років Ніл Хасевич належав у Варшаві до Української студентської мистецької громади «Спокій», що об’єднувала емі-грантів із Наддніпрянської України, Галичини та Волині. Він був одним із засновників і багатолітнім секретарем цього творчого гурту, яким опікувалися митрополит Андрей Шептицький, письменник Юрій Липа і сенатор Сейму від Волині Степан Скрипник (через півстоліт-тя — митрополит Мстислав, перший патріарх незалежної України).

Один із земляків Хасевича згадує: «… невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…».

У 1930-х Ніл належав до студентської спілки «Запоріжжя». У 1931-у його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії.

Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все».

У 1935-у захистив дипломну роботу на тему «Святий Володимир» і здобув диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання у середніх школах.

Поступово переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а саме — дереворитами (дереворізами). Його роботу виставляють у художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса. У 1937-у здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві.

За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Тоді ж в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях» та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність.

Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Він став учасником 35 художніх виставок у Львові, Празі, Берліні, Чикаго і Лос-Анджелесі. Його роботи порівнюють із роботами Івана Труша, Юрія Нарбута, Василя Кричевського.

Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього, але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором.

Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: з 1935 року входить до Волинського українського об’єднання, а згодом вступає до ОУН. Із квітня 1943-го, коли масово формувалися загони УПА, долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН.

З того часу почалося кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами «Бей-Зот», «Левко», «Рибалка», «333», «Старий», «Джміль».

Ніл Хасевич був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював художником і редактором, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Він також розробляв дизайн бофонів (знаків позики на бо-йові потреби), проєкти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 років очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ».

Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952).

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Ніл Хасевич створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». Згодом самого автора було відзначено срібним Хрестом заслуги та медаллю й обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває.

Його роботи виконані у техніці ксилографії — це зворотна різьба на дереві, яка потребує ювелірної точності. Мінімальними інструментами у криївці, при світлі каганця, він створював мініатюрні плакати, карикатури, портрети й цілі серії антирадянської графіки. Саме він сформував візуальний образ українського повстанця.

У 1952 році дереворити Ніла Хасевича вивезли за кордон й у Філадельфії видали альбом «Графі-ка в бункерах УПА». Його роботи також потрапили до іноземних дипломатів та Генеральної Асамблеї ООН. Це «поставило на вуха» все радянське керівництво, адже демонструвало, що українське підпілля існує, хоч війна вже давно завершена.

Зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича. Для розшуку митця створили міжобласну оперативну групу. На слід «Зота» чекісти виходили кілька разів.

Якось у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (поклав їх у скляну банку і закопав у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, але безуспішно.

Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: «Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево» (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала й адресу: бункер на хуторі біля с. Сухівці, що за 12 кілометрів від містечка Клевань Рівненської області. Хутір оточили.

Криївка розташовувалася на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля був у клуні під дровами. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох повстанців, які його охороняли, з гебістами. Ніл Хасевич застрелився з особистої зброї разом із двома своїми охоронцями — В’ячеславом Антонюком («Матвієм») та Антоном Мельничуком («Гнатом»), спаливши перед тим усі важливі документи.

Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА: «Це було 1952 року в Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Білівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовище, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок».

До речі, у 2018 році у Рівному з військовими почестями поховали 95-літнього колишнього капі-тана держбезпеки Бориса Стекляра, який очолював операцію зі знищення Ніла Хасевича. Не дожив до суду. Бо у квітні 2017-го Генеральна прокуратура розпочала розслідування за фактом убивства художника. Кримінальне провадження відкрили за заявою організації «Національний центр правозахисту», котрій раніше вдалося отримати частину архівних документів, які підтверджують, що операцією облави на криївку з Нілом Хасевичем і ще двома повстанцями у 1952-у керував саме Борис Стекляр.

Друга світова викосила фактично всіх його близьких родичів: молодшого брата Анатолія вбили польські військові в селі Дерев’яне, поблизу Клевані, а старший Федір загинув після війни на засланні у сибірському концтаборі Білобородово під Томськом. Їх батько загинув, коли до села Дюксин увійшли німці й спалили його. У 1947 році загинула кохана жінка, яка була зв’язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945-го.

Пам’ять про Ніла Хасевича намагалися стерти, але сьогодні його сприймають як митця-свідка і митця-борця. Його гравюри експонуються в музеях України та світу, а спадщина стала символом стійкості й честі.

Українська шрифтова дизайнерка та науковиця Марчела Можина написала книгу «Історії українських митців. Ніл Хасевич» і на основі його шрифтових композицій розробила шрифт «Воля». Він став частиною сучасної айдентики Збройних сил України та своєрідним містком між минулим і сучасністю.

На пошанування пам’яті про Ніла Хасевича його ім’ям названі вулиці у Києві, Львові, Луцьку, Рівному, Костополі, Ковелі, Володимирі-Волинському та Первомайську Миколаївської області.

У 1992 році на місці загибелі митця і воїна у Сухівцях Рівненського району встановлено пам’ятний знак (художник Валерій Войтович). Також пам’ятник Нілу Хасевичу є у Рівному на вулиці Директорії, а на вулиці його імені на будинку №1 встановлено меморіальну дошку.

На початку 1990-х управління СБУ у Волинській області передало добірку оригіналів дереворитів Ніла Хасевича, які збереглися в архівах, до обласного краєзнавчого музею в Луцьку. А 26 грудня 2008-го Служба безпеки України передала на постійне зберігання до Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні» 103 оригінали гравюр художника та дерев’яне кліше для їх виготовлення, що зберігалися у сховищах КДБ.

Про долю Ніла Хасевича знято фільм «Здобути або не бути» (автор сценарію — класик української кінодокументалістики, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, кінорежисер Михайло Ткачук). Фільм можна подивитись за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=YWjPc88sUCQ

У 2010 році видавництво «Терен» підготувало і видало високоякісний альбом живописних і графічних робіт художника під назвою «Ніл Хасевич. Воїн. Митець. Легенда». Це найповніше зібрання його творів, яке вміщує близько 120 робіт.

#ЗнайнашихЦікавсянашим