«...Веде свій слідз не бути у буття»

Й от на що варто звернути увагу: у багатьох розповідях та публікаціях у соцмережах йдеться переважно про Голодомор 1932 — 1933 років.

Справді, наймасштабнішим на теренах України був голод 1932 — 1933-го — саме його називають геноцидом українського народу, вчиненим сталінським режимом. Але ж не забуваймо, що у ХХ ст. українці пережили ще дві хвилі голоду — 1921 — 1923-го та 1946 — 1947-го. А ще слід пам’ятати: ідея про їжу (тобто її відсутність) як інструмент контролю — не винахід Сталіна. Першим його застосував Ленін та його шайка, що дорвалися до влади після жовтневого перевороту 1917 року.

Ленін чітко усвідомлював, що: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самим могучим средством учета и контроля... Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов Конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало... Нам надо сломать и пассивное, еще более опасное сопротивление... И мы имеем средство для этого...».

Вдумайтесь! Ось суть «воєнного комунізму» — знищення капіталістичної експлуатації й заміна її суто рабовласницькою, коли раб за свою підневільну працю (трудову повинність) отримує лише визначений рабо-власником (більшовицькою партією) мінімум, та й то лише тоді, коли не виявляє навіть пасивного спротиву, а самовіддано лиже руку гнобителя.

Ленін уже через чотири місяці після жовтневого перевороту впевнено заявив: «В настоящее время задача преодоления и подавления сопротивления в России закончена в своих главных чертах. Россия завоевана большевиками».

Далі йшов наступ на Україну, бої за незалежність, окупація і паралельно «продрозверстка» — продовольча диктатура більшовиків. 1919 року Червоній армії вдалося взяти Київ, куди переїхав уряд Української РСР.

Викачування продовольства на територію РРФСР в період запровадження політики «червоного терору» виснажило запаси українців. У червні 1921-го, незважаючи на посуху в південних губерніях, політбюро ЦК КП(б)У постановило стягнути борги з продрозкладки за минулі роки в усіх без винятку губерніях республіки. Москва і Петроград додатково отримали 138 тис. пудів зерна. З України активно вивозили збіжжя на допомогу голодуючому Поволжю та за кордон. За офіційними даними, експорт зерна у 1921-у становив 70 млн пудів, а за даними зарубіжних дослідників — 101 млн.

Зернові запаси українського селянства були остаточно вичерпані, у селах розпочався голод, катастрофічна ситуація склалася на території Катеринославської, Херсонської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської та Харківської губерній.

Масштаби голоду на півдні України, який тривав до літа 1923 року, більшовики всіляко приховували, повідомляючи лише про «продовольчі труднощі».

А українці продовжували боротися. Зокрема, партизани Холодного Яру до свого розгрому в 1922-у регулярно робили диверсії у центральній Україні, заважаючи Червоній армії вивозити продовольство, рятуючи таким чином цілі села від загибелі.

Після поразки Української Народної Республіки непокора селян, їхні протести проти колективізації породили у вищого керівництва комуністичної партії моторошний план, як не допустити відновлення незалежної Української держави, придушити спротив.

Методи вже були добре відпрацьовані. Їх лише дошліфовували. Наприклад, ввівши так звані «чорні дошки» — коли населені пункти, колгоспи чи райо-ни, які не виконували плани хлібозаготівель, негайно блокувалися, здійснювалось повне вилучення харчів у населення, заборонялася торгівля та заборонявся виїзд за межі села, що призводило до масової голодної смерті.

Цим терором проти селянства радянська влада штучно звела інтереси особистості до інстинктів виживання, тотально деформувала культуру споживання їжі, що природним чином складалася впродовж віків й закарбовувалася у суспільних нормах, неписаних законах, традиціях.

Голодні люди змушені були переступати як ірраціональні, так і раціональні заборони. Вони ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні здавна оберігали, а їхні гнізда ніколи не руйнували. А доведені до останньої межі відчаю порушували й найсуворіше табу — вживання м’яса здохлих тварин та людського м’яса.

Ось жахливі рядки документа тієї епохи — листа Київського обласного відділу Державного політичного управління голові ДПУ УРСР від 12 березня 1933 року (документ №184): «За последнее время мы отмечаем значительный рост трупоедства и людоедства. Ежедневно из райо-нов получаю 10 и более донесений. Имеются факты, когда отдельные лица, замеченные в людоедстве в прошлом году, употребляют в пищу человеческое мясо и сейчас, для чего совершают убийство детей, знакомых и просто случайных людей. За время с 9 января по 12 марта в районах Киевской области учтено: трупоедства — 54 случая, людоедства — 69. В 

г. Киеве за последнее время ежедневно подбирают десятки трупов, а также десятки истощенных, часть которых в больницах умирает. В январе подобрано 400 трупов, в феврале — 518, за 8 дней марта — 243. Кроме того, в городе ежедневно подбрасывают 100 и даже больше детей».

Люди їли котів та собак, недозрілі рослини, «оладки» і «кашу» з кропиви та інших бу-р’янів, виварювали стружку з барилець, ц яких раніше тримали сало, готували страви з непридатних для споживання продуктів, як-от непромитої шерсті, ременів тощо.

За кілька років мільйони українців були знищені страшною голодною смертю.

Мотиви радянської влади добре простежуються у листі Сталіна до керівника філії комуністичної партії в Україні Кагановича. У серпні 1932 року він писав: «Найважливіше зараз Україна. Справи на Україні йдуть вкрай погано… Якщо не візьмемося зараз за виправлення ситуації на Україні, Україну можемо втратити».

Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933-го за підписами Сталіна і Молотова заблокувала українців у межах голодуючої території, заборонивши виїзд із УСРР та Кубані по хліб.

Намір знищити українських селян голодом демонструють і слова другого секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича, який у 1933 році охарактеризував ситуацію так: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну».

Комуністична влада хотіла зламати волю українського народу і придушити його національне й культурне відродження, витравити гідність, самоповагу, чесність, щирість, доброту, людяність. І певним чином їй це вдалося. Ірина Магрицька наводить приказку, широко знану до 1933 року: «Лучче в латанім, ніж в хапанім». Сьогодні її не почуєш. Натомість чуємо: «Хто хапнув — той в почоті», «День колгоспний — ніч моя», «Нє пойман — нє вор», «Нє помажєшь — нє поєдєш», «Що везеш — те й гризеш», «Не вкрадеш — не проживеш»…

Знаменитий Джеймс Мейс переймався пекучими питаннями: «Чому Україна зі своїми колосальними духовними, культурними, інтелектуальними цінностями і здобутками, зі своєю унікальною і високорозвиненою мовою, з 50-мільйонним і талановитим народом, зі своїми сировинними ресурсами раптом опинилася на узбіччі історії? Чому так важко йде процес усвідомлення самих себе як державного народу?».

І знаходить відповідь: «Мені ясно, що щось трапилось. Щось винятково важливе. Це був геноцид».

Далі він ставить діагноз нашому постгеноцидному суспільству: «Це соціум, який був підданий настільки варварській тоталітарній «обробці», причому впродовж життя не одного покоління, що люди, які зазнали таких нещадних випробувань (йдеться, безумовно, не про все суспільство суціль, але про суттєву, значну його частину, і це справді страшно), свідомо чи не свідомо втрачають базові цінності загальнолюдського та національного життя».

Кузьма Матвіюк уточнює: «Страх очевидної смерті, бажання вижити хоча б фізично, позбувшись всього: історії, мови, споконвічних звичаїв, будь-що уподібнитися до вбивць, старатись бути схожими на них і пробувати заховатися поміж ними».

Мабуть, саме про це кричав і Микола Вінграновський:

Прозрімо ж! Люди ми чи ні?
Чи ми раби борщу і сала?
І наша воля нас зассала,
Нас, та у нашому ж човні.
До бою! Бо не буде бою.
Ледачість знелюдить і вас...

Але погоджуюсь з головною редакторкою газети «День» Ларисою Івшиною, яка твердила: «…постгеноцидність — це не на віки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням».

І ми поступово оговтуємось від цього стану. Важко і повільно, але піднімаємось, як писав Микола Вінграновський, «в саду порубанім...»:

Бо він народ. 
Бо він глагол життя.
Він зміна змін. 
Йому нема заміни.
Бо він один крізь весни 
і крізь зими
Веде свій слід 
з не бути у буття.

Ярослава РІЗНИКОВА.