«...Як став кошовим Калниш — лежав на столі цілий книш»

Його малою батьківщиною була Лівобережна Україна, тодішнє прикордоння між Московським царством і Річчю Посполитою, — село Пустовійтівка (тепер Роменського району Сумської області). Петро був найстаршим сином, але не єдиним, у козацькій родині Івана Калнишевського. Вважають, що він народився 1691 року у день пам’яті святих апостолів Петра і Павла.

На Запорізьку Січ майбутній отаман потрапив, за переказами, у восьмилітньому віці. Тут він пройшов усі щаблі козацької служби — від зброєносця до курінного отамана, військового судді, а згодом — кошового.

Уперше кошовим всього низового воїнства Калнишевського обрали у 1762 році, але невдовзі Катерина II, невдоволена його непоступливістю, домоглася його усунення. Через три роки, у 1765-у, запорожці знову, всупереч волі імператриці, обрали його своїм ватажком. І десять років (!) поспіль він очолював Січ, ставши одним із найавторитетніших керівників за всю її історію.

Петро Калнишевський намагався відстоювати українські вольності у переговорах з імператрицею Єлизаветою, потім — з Катериною II: вимагав збереження козацького самоврядування, свободи віри, права на землю і захист втікачів із кріпацтва. Сприяв розвитку землеробства й торгівлі на території навколо Запорізької Січі, всіляко стимулюючи господарську діяльність козаків. При цьому він категорично відмовляв поміщикам у поверненні їм втікачів, викупив із турецько-татарської неволі безліч українських полонених, розселяючи всіх на землях Війська Запорозького.

Дуже скоро Калнишевський став одним із найбільших землевласників півдня України — мав хутори, зимівники, орні поля та пасовища, 16000 голів худоби — та керівником великого і вірного йому війська відчайдушних воїнів.

Кошовий отаман прославився як меценат: на власні кошти спорудив церкви в Лохвиці, Ромнах, Петриківцях, козацькому Межигірському монастирі під Києвом, робив їм щедрі дари. Храму рідного села він подарував дорогоцінне Євангеліє (вартістю 600 рублів золотом).

При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковнопарафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах діяли шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувалися коштом Калнишевського.

У народі казали: «Як був кошовим Лантух — не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш — лежав на столі цілий книш».

Під час російсько-турецької війни 1768 — 1774 років Калнишевський проявив неабиякий військовий талант. Козацьке військо відзначалося у боях, за що 80-річний отаман був удостоєний вищої нагороди Російської імперії — ордена Андрія Первозванного й отримав чин генерал-майора. У 1771-у був нагороджений іменною Золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці з написом «Війська Запорозького кошовому Калнишевському за відмінну хоробрість проти ворога, вчинки й особливе до служби старання».

Однак імперія не терпіла вільного духу. І після закінчення російсько-турецької війни Катерина II вирішила остаточно ліквідувати Запорізьку Січ. Коли 4-5 червня 1775 року стотисячне російське угруповання під командуванням генерал-поручика П. Текелія оточило Січ, де було лише кількасот козаків на чолі з Калнишевським, козацька рада вирішила не проливати християнської крові й добровільно склала зброю перед московитами.

У другій половині XIX ст. в с. Писарівці на Харківщині Дмитро Яворницький записав козацьку думу про ці трагічні події «Світ великий, край далекий, та ніде прожити»:

Світ великий, край далекий, та ніде прожити:
Славне військо запорізьке хотять погубити.
Ой цариця загадала, 
а Грицько пораїв,
Щоб зігнати запорожців 
та аж до Дунаю.
Вже ж на річці Базавлуці 
і москалі стали,
Славні ж хлопці-запорожці
пили та гуляли.
Ой вже ж москаль Запоріжжя
кругом облягає,
А наш батько Калнишевський 
того й не гадає.
Ой із Низу, із Лиману 
вітер повіває,
А вже ж москаль, 
а вже москаль Січу обступає.
Васюринський козарлюга 
не п’є, не гуляє
Та все свого отамана 
рано пробужає:
«Та встань, батьку отамане,
кличуть тебе люде,
Ой як станеш ти на башти —
москаля не буде!».
А москалі не дрімали, 
запас одбирали,
А московські старшії 
церкву грабували:
Та беруть срібло, та беруть
злото, восковії свічі…
Ой заплакав пан кошовий 
з старшиною в Січі.
Ой взійшов же пан кошовий
та на круту гору:
«Ой та не руйнуйте, люди
добрі, хоч божого дому!»…

У маніфесті від 3 серпня 1775 року (до речі, виданому аж через два місяці після підступної акції) Катерина ІІ радісно сповіщала, «что Сєчь Запорожская во всем ее политическом уродстве, въ конецъ уже разрушена, со изтребленіемь на будущее и самого названія запорожских козаковъ».

Шість пунктів цього довгого указу фактично зводилися до звинувачень запорозьких козаків у незаконному захопленні і присвоєнні чужої власності та спробі створити незалежне управління у великій Російській імперії: «Заводя собственное хлебопашество, разторгали они темъ самое основаніе зависимости ихъ отъ престола нашего, и помышляли конечно составить изъ себя посреди отечества область совершенно независимую под собственнымъ своимъ неистовым управленіемь».

Цей документ, який може слугувати взірцем найяскравішої демагогії й нещирості, зберігається в Центральному державному історичному архіві України (фонд 220, колекція Київської археографічної комісії, справа 630).

Так Росія віддячила запорожцям за роки охорони своїх південних кордонів. Так закінчилася історія Запорізької Січі — форпосту української свободи. З політичної арени зійшла грізна сила, яка існувала більш як три століття й була шанованою в народі, впливовою органі-зацією, що десятиліттями стримувала процес закріпачення селян на українських землях.

А що ж Калнишевський? Страшна і його доля.

Отамана разом зі старшиною заарештували, оголосили «державними злочинцями» і через рік розгляду справи в московській Військовій конторі, відправили на каторгу.

11 липня 1776-го його доставили в Архангельськ, а 20 липня — в Соловецький монастир, де він провів довгих 28 років.

Для Калнишевського місцем ув’язнення спершу було призначена камера Головленкової вежі, а згодом — камера вежі Прядильної, де він провів останні 9 років...

Історик Дмитро Яворницький, який побував там у 1887-у, описував ці страшні камери так: арко-подібні, довжиною 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин — близько 72 см), шириною 2,5 (1,8 м), висотою трохи більше 2 аршинів, тобто в зріст людини. Опалення і меблів там не було. У стіні — щілина висотою 5 вершків, шириною 2 вершки (вершок — ширина долоні), через яку просовували в’язневі харч і воду. Двері зачинялися внутрішніми залізними та зовнішніми дерев’яними дверима з пудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце. У таких ямах, окрім іншого, нещасному ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об’їдали йому вуха, ноги. А щоб дати палицю — зверталися за дозволом аж до столиці.

Історик Петро Єфименко повідомляє, що, за розповідями ворзогорських селян, Калнишевського випускали із камери на свіже повітря тричі на рік: у дні свят Різдва, Пасхи та Преображення.

Від живих свідків, літніх монахів, Яворницький довідався, в яких тяжких умовах перебував Калнишевський у камері Прядильної башти: «…Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей».

І навіть якщо умови його перебування у в’язниці були кращими, як вважає, наприклад, історик Владислав Грибовський, погодьтеся: майже три десятки років ув’язнення — це страшно.

Про що він думав увесь цей час? Можливо, згадував, як його «кращий друг» Григорій Потьомкін просив записати того в «запорізькі козаки» (1772-й), а «матінка-цариця» «із материнською ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори та вольності перед походом на Крим у 1774 — 1775 роках. Можливо, саме тоді він остаточно зрозумів, наскільки фатальною була довіра до імперії та її «материнської ніжності».

У 1801-у новий імператор Олександр I дарував старому отаманові амністію. В’язень, якому було вже понад 110 років, відмовився повертатися у світ і залишився на Соловках, прийнявши чернечий постриг.

Він помер 31 жовтня (13 листопада) 1803-го у віці 112 років і був похований на головному подвір’ї монастиря перед Преображенським собором. Могила його втрачена, але збереглася могильна плита з текстом: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение…».

У 1990 роках була здійснена спроба віднайти поховання кошового або хоча б добитися перевезення в Україну надгробної плити, однак отримати на це згоду російської світської та церковної влади не вдалося.

Знайшли поховання лише у 2002 році. У липні 2008-го УПЦ КП канонізувала кошового і визнала його останки святими мощами.

У 2015-у співробітники Інституту археології РАН здійснили ексгумацію та медико-антропологічне дослідження кістяка з поховання. Реконструкція образу кошового, зроблена вченими, дивним чином збіглася з уявним портретом, створеним у 2011-у Наталею Павлусенко на основі його існуючого зображення на іконі «Покров Богородиці», датованій XVIIІ століттям.

#ЗнайнашихЦікавсянашим.