«Я не слуга його, я — син його на чатах...»

Цього вечора незабутнє слово Миколи Вінграновського лунало у виконанні молодих поетів і поеток Марини Забуранної, Анни Малицької, Сабіни Камінської, Аріни Ковтанюк, Вікторії Тарасенко, Віталія Ольжича, Олега Таранішина та Марії Чекарьової. Їхні голоси створили живу, емоційну палітру — кожен вірш Вінграновського набував нового звучання, резонуючи з нашою реальністю.

Зворушливо і світло прозвучали пісні у виконанні Ксенії Гнатущенко, а музичним серцем вечора став маестро Олексій Петухов, чия гра наповнила простір витонченими ритмами, що перегукувалися з настроями й образами поета, віддзеркалювали енергію та глибину його рядків…

Особливого символізму заходу надала участь Олекси Різникова — поета, перекладача, літературознавця, одного з останніх представників покоління шістдесятників, який особисто знав Миколу Вінграновського, відвідував драмгурток у Первомайському будинку культури на Богополі (недалеко від 17-ї школи, яку закінчив Микола), спілкувався в його одеський період 1963 — 1966 років, підтримував з ним дружні стосунки до останніх днів.

Пан Олекса поділився теплими й водночас болючими спогадами про свого земляка-первомайця — про його шлях, характер, внутрішню гідність і любов до України, що ніколи не була декларацією, а способом життя. І його розповідь прозвучала як жива присутність часу — тих розмов, суперечок, переживань, натхнення, з яких народжувалася українська поезія другої половини ХХ століття.

Яскравим свідченням характеру поета стала історія, яку Олекса Різників пригадав із квітня 1963 року. Тоді, під час їхньої зустрічі в Первомайську, Микола Вінграновський розповів йому про свій виступ-реакцію на звинувачення у формалізмі під час республіканської наради активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України.

Слухаючи його, Олекса, який уже відсидів у Мордовії свій перший термін за антирадянську агітацію, спочатку навіть не повірив, що Микола міг просто в обличчя партійним функціонерам кинути такі слова:

Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення 
не пропащі! 
…….
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, 
я — син його на чатах,
Я — син зорі його, 
що з Кобзаря росте.
…….
Я — формаліст? 
Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій 
числиться формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!
 
Та де вже дінешся, 
раз світ заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі!..

Але, отримавши черговий номер «Літературної України» і прочитавши слова з виступу Андрія Малишка: «Ви, Миколо Степановичу, кажете, що Ви син народу, а не слуга. А я пишаюсь, що є слугою народу…», біг до Вінграновського вибачатися за сумніви. Це був чи не найяскравіший і найвідвертіший виступ Миколи Вінграновського проти радянської системи.

А я, слухаючи цю розповідь, думала: ну звідки ж беруться такі Люди?! Адже буквально за кілька років до народження Вінграновського (1936) Україна пережила величезну трагедію — Голодомор 1932 — 1933 років, що зумисне був організований радянською владою, аби зламати й упокорити дух українців. У 1937 — 1938 роках досягли піку страшні репресії сталінсько-комуністичного терору, що забрали життя сотень тисяч українців і мали посіяти страх у серцях людей. Скільки горя, страждань і страшних втрат України та її народу!

Але… Воістину, як писав Павло Тичина: «Де грози падають, там райдуга встає…». У тому ж 1936-у народилися Іван Драч, Василь Захарченко, Володимир Підпалий, Надія Світлична, Валентин Мороз, Іван Марчук, у 1937-у — В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, Степан Хмара, Петро Осадчук, Іван Гель, Олекса Різників, Галина Могильницька, Ніна Бічуя, Євген Гуцало, Володимир Рутківський, Володимир Яворівський, Юрій Щербак, Лідія Орел, Ада Роговцева та інші правозахисники, громадські діячі, письменники, педагоги, вчені, актори!

Україна знову й знову народжувала тих, хто світив у темряві, хто ніс її слово, гідність і правду. І Вінграновський — один із них.

Поет, який прийшов у світ, щоб засвідчити:

Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.
Що наросли з худеньких матерів
В саду порубанім.

Це відчуття приналежності до українського народу не відпускало поета, формувало його творчу палітру, диктувало вчинки і слова, аж до таких:

Ми тут. Ми є. Ми — всі. Ми — гурт.
Єднаймося! Ми той є ґрунт
Подій майбутніх, вирішальних.
……
Я вірю в бога — в Україну.
Вона мій бог і поводир.
В свободу вірю, вірю в мир.
І хоч загину — до загину.

До мурах по шкірі — наскільки актуальні слова саме для нашого часу!

А завершився вечір заглиблення в поезію Вінграновського виступом Олександра Висоцького — організатора й ідейного натхненника «Вінграновський ART FEST», що вже втретє стартував у Первомайську (як я очікую на його перейменування на Богопіль!) на основних локаціях — у Краєзнавчому музеї та артхабі «Вінграновський».

Олександр розповів, що 4 листопада відбулася прем’єра оцифрованого фільму Петра Марусика «Микола Вінграновський» (1992), де сам поет мислить, згадує, декламує — живе перед камерою. А 7 листопада, у день народження поета, у межах фестивалю презентовано його першу повну біографію — чудову книгу науковиці Світлани Богдан «Вінгран: Життя Миколи Вінграновського».

Цьогоріч до фестивального марафону долучилися Анжеліка Рудницька — артистка, співачка, телеведуча, промоутерка українських традицій; Лариса Ніцой — дитяча письменниця; Наталія Мієдінова / Тьотя Панда — популярна дитяча аніматорка й авторка контенту для дітей; Анатолій Кичинський — поет, лауреат Шевченківської премії; гурт «Мова», що виконує пісні української естради 1960 — 1970 років, а також численні шанувальники таланту Миколи Вінграновського.

Командою однодумців зроблено вже чимало, але саме тепер закладається фундамент для великого ювілею — 90-річчя поета у 2026-у.

І це не лише про пам’ять — це про наш культурний фронт, про опір русифікації. Олександр Висоцький наголосив: «Проти нас воює русифікований YouTube, TikTok, російська література і попса, совєцькі пам’ятники й міфи. Вони окуповують мізки людей своїми книжками, храмами, блогами, «камєді-клабами» і фільмами. А потім людина втрачає здатність до спротиву, бо сама потихеньку стає спірною територією. Маємо говорити про Вінграна, маємо популяризувати українських поетів, маємо творити дуже крутий, сильний тил. Бо якщо у нас не буде української ідентичності, якщо в наших головах не звучатимуть вірші Вінграновського й пісні сучасних українських музикантів — то за що ми боремося?».

Його виступ став глибоким акордом вечора і своєрідним маніфестом фестивалю: культура сьогодні не може бути «поза війною», бо саме вона є нашою духовною обороною.

А добровільні донати, зібрані під час заходу, будуть передані на підтримку військових ППО ЗСУ в Одеській області — як знак вдячності тим, хто сьогодні боронить небо, під яким живе українське слово.

Юлія ЯСІНА.