Час передплатити «Чорноморські новини»!

Я із сім’єю мешкаю у дев’ятиповерхівці, на п’ятому поверсі. Поряд з нами живе літня жіночка — Пуганова Олександра Миколаївна, 1940 року народження, з дочкою Тетяною. З моменту заселення нашої сім’ї у цей будинок у нас склалися із сусідами дуже теплі стосунки. Моя дружина Людмила то мисочку борщику свіженького занесе Шурі, то пиріжечків чи млинців. Не забуває частувати нас смаколиками і Тетяна. Отак і живемо, радіючи й насолоджуючись гарним сусідством.

Я виконую тут особливу, так би мовити, моральну, духовну, функцію: ходжу в міську бібліотеку, розташовану в сусідньому будинку, набираю там до п’ятнадцяти книжок про кохання, про дружбу, про природу, про історію (книжки про війну не котируються), дружина ділить той стосик навпіл й одну половину відносить Шурі.

Чоловік сусідки помер, а вона дуже довго і болісно хворіла на цукровий діабет. Як наслідок — спочатку ампутували одну ногу, а невдовзі і другу. Кілька разів Шура вже прощалася із життям, але Бог допоміг, і вона не захотіла йти у рай, стверджуючи, що рай — на землі. Дуже допомогла їй вижити донька Тетяна, яка зараз і є єдиною помічницею матері. Якась невеличка заслуга в цьому є і наша, сусідська. Книжки, які ми приносимо Шурі, вона не прочитує, а проковтує. Каже, що деякі перечитує навіть двічі. Читання є для неї і прогулянками на свіжому повітрі, і подорожжю в Єгипет, і душевними розмовами із сусідками на прибудинковій лавочці, бо ж фізично покинути своє ліжко вона не може.

Але приносимо їй не тільки книжки. Раз на тиждень я сам тішу Шуру «Чорноморськими новинами» і «Рідним Словом» (газета Чорноморської «Просвіти», яка виходить під керівництвом Валентини Олександрівни Сидорук і видається за власні кошти редакції), які вже сам прочитав. Бачили б ви, як світліє Шурине обличчя, якою радістю світяться її очі, коли приходжу до неї зі свіжими номерами! Здається, вона, наче пташка, злітає над своїм гніздом і пурхає під сонцем, у синьому небі. Іноді буває, що пошта на день-два затримує доставку газети, і сусідка вже хвилюється: «У чому справа?».

Якось я запитав її: «А чому ти, дорога сусідонько, так любиш газету? В тебе ж є книжки, от і читай їх, коли газета затримується». На що отримав відповідь: «Льоню, книжки цікаві, але ж усе що в них написано, — десь далеко. Як би правдиво і цікаво автор книги щось не описував, але для мене це все одно, наче щось із сфери фантастики. Зовсім інша річ — газета. У ній все — про нас, про наше життя, про наше щастя і наше лихо. А про своє життя хочеться читати зранку до вечора».

Мої «газетні стосунки» із сусідкою наштовхнули на таку думку: скільки у нас може бути сусідів, а особливо під час цієї тяжкої війни з проклятущими москалями, які горюють, які втратили руки чи ноги, які прикуті до ліжка тяжкою хворобою? Скільки поряд з нами — молодими і міцними — може проживати пенсіонерів, для яких газетна шпальта — наче ковток свіжого повітря, наче надія на щось хороше, щасливе і добре, наче приємні спогади про прекрасне минуле, яке можна відновити і пережити знову, читаючи «Чорноморські новини» чи «Рідне Слово»?

Відтак закликаю вас, дорогі земляки: «Не пошкодуйте 960 гривень — передплатіть стражденному сусіду «Чорноморські новини». Таким вчинком ви запишете надовго в людську пам’ять, що українці добрі і співчутливі люди.

Можливо, читаючи мій заклик, знайдуться й ті, хто скаже: «Дивись, розшаркався, робить газеті примітивну рекламу». Що можу відповісти на це? «А чому б і не зробити рекламу хорошій газеті?». А затятих, невіруючих критиканів прошу приїхати в Чорноморськ і відвідати та познайомитися із Шурою. Я глибоко впевнений: після цього зна-йомства всі сумніви у них відійдуть на дуже далекий план».

Леонтій ПАВЛЮК.
м. Чорноморськ.