Тарас ФЕДЮК. «...допоки ця любов аж світиться бо є»

наляканими ящірками рядки
ковзнули залишивши холод руки
і світобудова яка на віки
хотіла але не була
літопис завершено літа нема
і храм як невіруючий хома
хрести між заліза у небі трима
над купами цегли і скла
 
літопис завершено осінь і тиш
поставити крапку лишилося лиш
вона тільки й лишиться тишею між
й життям що мов злякана пташка
а поки що вітер хмарину плете
і листя ще в чорному гіллі цвіте…
скажи щось хороше Ісусе Христе
тобі — я читав — це неважко

* * *

не важливо котра година
не важливо зима котра
помолитись за Бога-сина
бо пора
 
пахне ладаном чорна книга
пахне єрессю сніг і стих
одягайся старий ханига —
ти не встиг
 
зав’язався трьома вузлами
шлях до храму і віри теж
за якими такими словами
ти ідеш?
 
через всі каяття і схими
через попіл алмаз і дим
що ти хочеш просити ними?
що ти хочеш сказати їм?
 
що ти хочеш коли нічого
вже не хочеш на цій землі?..
…помолитись за сина-Бога
І лишити ключі на столі…

* * *

день і ніч ворушаться в золі
в небі літаки гуркочуть данські
жовтий круг від лампи на столі —
саме час перечитати данте
 
і перелічити все що є
і ковтнути синю аква віту
й шепотіти тихо про своє
у стару ікону алфавіту
 
підійти до тріснутого скла
де пейзаж із вибитим лиманом
де ще вчора тінь її була
з нереально витонченим станом
 
де на підвіконні у кутку
день котрий і ніч уже котору —
сяють мов свічки у свічнику
шість набоїв кулями угору

* * *

не набирай мене тепер тепер сніги
не набирай тепер в снігах нема нікого
ні диму цигаркового терпкого
ні кави ні тепла а ще до того
ні іскри божої та і самого Бога
лиш вмерзлі в чорне море береги
 
пощо тобі сніги і самота
старих книжок печери і завали
нас мила й кращі дні не врятували
коли ми бути вдвох були і мали
коли нам дня і ночі було мало
і я не той і ми не ті і ти не та
 
бо й що ти скажеш врешті крім «привіт»
а я і геть не маю що сказати
зв’язок поганий сніг і вічні втрати
то друзів то тебе то світла хати
лиш світяться кисневі апарати
тримаючи мені цей білий світ
 
не набирай не набирай ці номери
чорт забирай!! чорт забирай! чорт забери

* * *

з ким ти була коли я був
в своїх не знати де й навіщо
вмурований в рядки навічно
в хореїв музику токсичну
і смерть літератури ув
 
з ким не була б — побудь іще
там де була де є де будеш
я зрадник гад капець іуда
вмонтована в слова споруда
що пустоту трима плечем
 
не вір мені коли тобі
збрехати вкотре не зумію
здмухни з щоки тоненьку вію
що впала долу з віка вія
забудь мене і let it be
 
в якійсь країні де тоска
тонка як в пальцях сигарета
як вірші їхнього поета
 
і не кажи нікому де ти
і з ким і зрештою яка…
 
… а що? любов вона така…

Диптих

1

може осліпнеш від снігу і холоду ніч
пальцем веде уздовж вимерзлих вуст і кудись
зграя собача завмерла чекає з узбіч
може і випаде лапи на груди котромусь молись
 
йдеш продираючись крізь чагарі і крізь в них
трьох снігурів що мов крів на гілках і голках
цуциком крутиться дим над усім біля ніг
мертвою рибою світло гойдається на маяках
 
вдень і вночі оминаючи села не ті
йдеш і не хочеш рука темний костур несе
ось зараз виведе шлях на цвіт папороті —
руки простягнеш намацаєш польщу
і все

2

шабля сива світ іржавий
час прощатись з усіма
вершник скаче на варшаву
а варшави вже нема
 
впало військо гонорове —
трави в білих п’ястуках
тільки ворони і сови
на посічених шликах
 
тільки хутори-приблуди
покотом в глухих ярах
а варшави вже не буде —
виклює варшаву птах
 
стане кінь край порожнечі
наполохає сову
і сповза на землю вечір
як сідло з коня в траву…

* * *

я колись любив це місто
я любив у цьому місті
я любив у ньому жити
як любив і як умів
особливо в листопаді
в середмісті серед листя
серед ночі і де хочеш
і коли без довгих слів —
 
жовті вікна відлетіли
чорні сіли ночувати
і коли відлуння кроків
котиться в глухі двори
і стоять на перехрестях
світлофори самокати
і вилазить волохатий
звір з печерської нори
 
і коли я точно знаю
те вікно і те парадне
і те дзеркало в якому
та яка така мені…
 
…я й тепер люблю це місто
ці парадні безпорадні
і цю нитку аріадни
що хрест-навхрест на вікні

* * *

            Ю.Б.

ми купимо лимон
на березі морському
у дівчинки яка
лимони продає
і наш декамерон
й піратська діжка рому
і перстень твій який
аж світиться бо є
 
нам воля ми втекли
від всього що поволі
затягувало нас
у зашморги й сітки
пластмасові столи
і діжка алкоголю
і перстень на руці
і чайки що з руки
 
клюють грузинський хліб
розламаний надвоє
для чайок і для всіх
хто може надійде
 
і ми з тобою як
поезії герої
де є лише любов
лимон і золоте
 
майбутнє що летить
легким заморським змієм
пірнаючи між хмар
тріпочучи своє
ми купимо лимон
ми все в житті зумієм
допоки ця любов
аж світиться бо є

* * *

гіркий осінній ель
холодні клавесини
осиний переліт
з останніх синіх слив
гусині небеса
метелик на коліні
і срібло полинів
між сріблами олив
 
нічого не було
крізь виноградні грати —
лиш піраміда слів
у піраміді книг
нема кого люби-
ти і кому карати
нікого на землі
щоб це хотів і міг
 
завершується цикл
спіраль замкнулась колом
містраль як лис рудий
мете хвостом в полях
 
завершується світ
вечірнім валідолом
й пасьянсом уночі
на мертвих королях
 
і діркою від бу…
де мала би — сториця
і подивом глухим
над шурхотом мурах
і пам’яттю яка
немов підбита птиця
розбризкуючи кров
ще б’ється в бур’янах…