«Я щаслива, що була йому матір’ю»

А водночас і про те, чи буде колись написано про матерів. Про всіх, чиї сини, чиї донечки вже… Про матерів — їхню шляхетну витримку, їхню мужність, що рівна мужності їхніх дітей: дивовижно, звідки беруть вони сили. Може, від своїх дітей, від своїх синів, яких виховували такими, якими вони запам’ятаються Батьківщині. Попри втрату, неймовірно важку, невиправну, вони залишаються сильними, здається, ще сильнішими, у них стає гордості за своїх дітей, попри невимовні біль і жаль. Як багато можна сказати про матерів — про Матір. Про матір, яка, без сумніву, також є символом України — її відродження після війни.

Після війни… Як страшно вимовити ці слова вголос — перед матір’ю Героя, коли одні стрічатимуть переможців, а інші… Не знаю, які слова для матері гіркіші — почути про свою дитину вже від її командира чи побратимів або ж оці — «коли закінчиться війна».

Коли закінчиться війна…

…Сьогодні я думаю про Сашка. Думаю про всіх тих, котрі там, у тих місцях, які у зведеннях про бої називають напрямками. І про тих, котрі вже зоддалік, з інших сфер, допомагають своїм побратимам долати страх, додають їм сил, а найголовніше — мужності. Є для них прик-ладом. Думаю про Олександра Станкова.

Він завжди хотів бути на першій лінії. Там, де небезпечно, де треба негайно зупиняти ворога. Воїн не псевдо «Перун». Це ім’я він взяв собі ще в 2015 році. Тоді вирізав маленьку фігурку і поставив собі на приціл. Для захисту, щоби оберігав його.

Перун — володар блискавок і грому у стародавній українській міфології. Могуть і сила небесної енергетики. Перти, уперти, періщити, уперіщити… Йому завдячує наша мова цими словами. Скинутий у Дніпро за наказом князя Володимира, він видибав за порогами,

І слава сяяла з тих скель
        впродовж віків —
Безсмертна слава
        Лицарів Вкраїни…

Сашко мав цінності лицарські, і з ними йшов по життю. Нікого не образити, не вдарити в спину. З дитинства мав якусь вроджену мудрість. І навіть сьогодні він допомагає долати ворога — вже разом з небесними побратимами. Вони всі залишаються там, де завжди прагнули бути — на рубежі найбільшої небезпеки…

Тримаю в руках аркушики, списані акуратним жіночим письмом. Тетяна Станкова згадує про єдиного сина, сенс життя матері, гордість і надію, котрий приніс у цей світ приклад людяності, честі, шляхетності й безумовної любові, про його короткий, нелегкий, але життєстверджуючий життєвий шлях. Що вирувало в ті хвилини у материнській душі? Безперечно, гордість за сина. Так, є у нас такі люди, ними пишається і буде пишатися рідна країна. Їхні життєписи — наша гордість і наша майбутня перемога.

Дивовижно, як він усе встигав. Ми багато говоримо зараз про потребу читання, про книжки. Та якби бодай третина нашої молоді читала так, як читав Сашко, наше суспільство було б таки трохи інакшим. Дуже багато читав, цікавився українською літературою, цитував Івана Франка, Василя Стуса, читав давніх філософів Марка Аврелія, Сенеку... Мріяв подорожувати, хотів побачити всі куточки рідної України. Навчав юних, переважно власним прикладом, любові до Батьківщини. Багато знав про історію Визвольних змагань, боротьбу українського народу за самостійну державу, багато читав на цю тему. Говорив про те, що вирішальна битва за Україну ще попереду. Тоді й відчув своє покликання боротись за незалежну соборну Українську державу. Це стало сенсом його життя. Брав участь в акціях «Свободи». І зрозуміло, що в час Революції Гідности такий хлопець не міг не бути на Майдані. І матір — поруч: розуміла, йому конче потрібна ця допомога. Ті дні видавалися найстрашнішими в житті. А він знав, говорив про це й наголошував, що найбільші випробування ще попереду. Дуже пишався тим, що мати його підтримує, прагне завжди бути поруч.

…Він пішов на війну того найпершого дня, найпершої навіть ночі, щойно лише почалося повномасштабне вторгнення. Та інакше й не могло бути. Спочатку записався в тероборону. Невдовзі вирішив перевестися на схід, туди, де найгарячіше. Попросився у Третю штурмову бригаду. Брав участь у таких операціях, де вижити було майже неможливо. А в хвилини відпочинку, біля вогнища, розповідав різні смішні історії, — згадують побратими. Поруч з ним було спокійно, він заряджав своєю енергією.

Всюди, де доводилося бувати, Сашко, за можливістю, намагався вести просвітницьку роботу, роздавав різні українські видання. Коли виходили зі Слов’янська, люди навіть писали петицію, щоби батальйон «Січ» не покидав їх.

Маріїнка, Курахове, Піски… Було таке: поверталися з боїв і несподівано потрапили в оточення. Вийти з нього надій майже не було. Тоді — про це вже значно пізніше вповідав матері — Сашко взяв телефон, щоби попрощатися. Мати саме верталася з роботи, серце відчувало, що з ним щось негаразд, душа виповнювалась непояснимою тривогою. Помолилася за сина і його побратимів — і відійшло. Пізніше повідомив, що вийти з оточення їм несподівано допомогли артилеристи.

Батальйон переводили на нові позиції. Командир не хотів брати Сашка — ще не мав повних 25. Після короткої телефонної розмови мати сказала командирові: «Я віддаю сина у ваші руки. Бережіть його, дуже прошу. Бо я знаю, що він відчайдух і буде попереду».

Війна є війна. Про неї багато сьогодні пишуть, а скільки ще буде написано. Не лише про війну як таку. Передовсім, про тих, котрі зупинили ворога, дуже часто — своїм власним життям. Вони прийшли на війну з мирного життя, але й у ньому вони були особливими. Вони показували приклад гідності й честі. Прагнули показати, як має бути у вільній Україні після перемоги. Друзі любили Сашка, бо з ним завжди було цікаво, залюбки слухали його розповіді. Його знання здавалися неосяжними. Виглядало, що народився з цією жагою до нових і нових знань. У ньому, без сумніву, був отой стержень, розуміння честі, моралі, необхідності особистої свободи. Все це прагнув втілити в життя, свідомо чи підсвідомо.

Коли попросився у прославлену 3-ю штурмову, мати казала: може, твоя присутність більше потрібна саме тут? «Ні, мамо, я маю піти на передову, бо у мене досвід». Як завше, хотів туди, де зможе бути найефективнішим…

…Стоять державні прапори України в місцях, куди маємо приходити з поклоном і вдячністю. Стоять, неначе солдати, котрі й понині — в строю. І це свята наша правда.

Олександр Станков поліг неподалік Бахмута 13 травня 2023 року, за тиждень до свого дня народження: йому мало б виповнитись 33.

Героям слава!

Роман КРАКАЛІЯ.