ОУН в історії театральної Одеси

З опрацьованих і опублікованих дослідницею документів, в основі яких були матеріали підготовлених до друку спогадів С.К. Бондарчука, дізнаємося про перебування Степана Корнійовича разом із сім’єю в окупованій Одесі в 1941 — 1944 роках, про короткострокову (із січня по червень 1942-го) діяльність тут Українського театру імені Т. Шевченка, директором якого він був, про репертуар і склад театральної трупи, а також про повоєнне (із 1947-го по 1956-й включно) перебування митця у таборах сталінської системи ГУЛАГ у заполярній Воркуті, а саме в Ухто-Печорському виправному таборі.

Утім, обставини, за яких відбулося відкриття і становлення українського театру в умовах тимчасової фашистської окупації Одеси, та коло причетних до цього осіб київській дослідниці з’ясувати не вдалося через брак такої інформації в архіві.

Певні прогалини в цьому питанні були закриті завдяки цілеспрямованій роботі групи одеських дослідників в українських та румунських архівах. Зокрема, історик В. Щетников на підставі вивчення румунських документів, що збереглися у Державному архіві Одеської області, склав перелік щонайменше десяти осіб, які працювали у культурно-навчальних закладах міста і яких окупанти підозрювали в причетності до «українського сепаратизму». У цьому переліку є і прізвище С. Бондарчука, директора українського театру. (Див.: Щетников В.П. До питання про діяльність українського руху опору в Трансністрії // Одеса і українці. — Одеса, 1997).

Професор-історик Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Т. Вінцковський і директор Центру міжнародних зв’язків та менеджменту Кагульського державного уні-верситету ім. Б.П. Хиждеу (Молдова) І. Нікульча, котрі опрацьовували відповідні джерела румунських архівів, повертаючись до тієї ж десятки імен українських активістів, що фігурували у виявлених ними документах румунської жандармерії, допустили узагальнення: «група С. Бондарчука», як вони класифікували її на підставі дослідження, «могла належати як до ОУН, так і до іншої націоналістичної організації», і дійшли спільного висновку, що, «на жаль, простежити цю гіпотезу за іншими джерелами неможливо». (Див.: Вінцковський Т.С., Нікульча І.Я. Українське самостійницьке підпілля у Трансністрії (1941 — 1944 рр.). // Український історичний журнал. — 2007. — №.5).

Ця проблематика випала з поля зору і в порівняно недавньому дослідженні відомого історика та краєзнавця, члена історико-топонімічної комісії Одеської міськради О. Бабіча, який, разом з іншими питаннями, переймався й вивченням театрального життя під час окупації. Зокрема, посилаючись на інформацію, опубліковану в окупаційному виданні «Одесская газета» від 25 березня 1942 року про відкриття Українського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, він обмежився повідомленням про те, що «Перед відкриттям театру священик Федір Петрунівський і протодиякон М. Бойко відслужили молебень та здійснили освячення театру. Перед початком спектаклю хор виконав… «Заповіт» Т.Г. Шевченка. Перша постановка театру, п’єса Т. Шевченка «Назар Стодоля», пройшла з виключним успіхом в переповненій залі театру». (Див.: Бабіч О.В. Одеса 1941 — 1944. Пережити окупацію. — Одеса. Чорномор’я, 2020).

Тож певним проривом у цій царині можна вважати документи, віднайдені автором цих рядків в одному з одеських архівів, що пов’язані з арештом 14 квітня 1944 року С.К. Бондарчука тодішнім УНКДБ по Одеській області за підозрою в причетності до організації українських націоналістів. Так-от, у постанові про арешт від 16 квітня (письмово оформленій, як бачимо, дещо пізніше) зазначається, що він «належав до контрреволюційної організації українських націоналістів, створеної представником Центрального проводу ОУН Богданом Яворським в Одесі».

Варто звернути увагу на те, що сучасні історики Є.Г. Горбуров і М.М. Шитюк називають Яворського керівником Миколаївського обласного проводу ОУН — псевдонім «Директор». При цьому констатують, «що «Директор» тримав зв’язок з Одеським обласним проводом ОУН, куди часто виїжджав, через Одесу надходили завдання та вказівки з центрального проводу ОУН в Україні. «Директор» також займався питаннями матеріального забезпечення миколаївських осередків ОУН, безпосередньо керував інформаційною мережею в області, яка мала на меті агітацію, поширення літератури серед населення, залучення нових членів до організації тощо». (Див.: Горбуров Є.Г., Шитюк М.М. Суспільно-політична та бойова діяльність націоналістичного підпілля Півдня України в роки німецько-румунської окупації. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003).

У третьому томі «Одесского мартиролога» (Одеса, 2005) Богдан Яворський згадується як представник оунівського підпілля, який восени 1942-го залучив до лав учасників руху опору студента історико-філологічного факультету Одеського університету Святослава Караванського, майбутнього українського дисидента, котрий у повоєнний час провів у сталінських і радянських таборах понад три десятиліття. (Детальніше див.: Музичко О. Український студентський рух в Одесі у роки румунської окупації (1941 — 1944) // Інтелігенція і влада. Матеріали п’ятої Всеукраїнської наукової конференції 24 — 25 грудня 2009 року. — Ч. 1. — Одеса, 2009).

В опублікованому у канадському виданні «Гомін України» (м. Торонто) «Частковому списку членів ОУН — жертв нацизму» Богдан Яворський (уже під іншим псевдонімом — «Мирон») вказаний як учасник Похідних груп ОУН(б), обласний провідник ОУН(б) Одещини, референт СБ обласного проводу ОУН(б). (Див.: «Гомін України», рік LXII, № 40 (3380), 26 жовтня 2010). У цьому часопису, поряд з іншими учасниками визвольних змагань, вміщена також його фотографія.

Тут важливо зробити певне уточнення з історії ОУН загалом. Ця організація була створена українською націоналістичною молоддю у 1929 році і ставила за мету боротьбу проти всіх окупантів України. З часом під впливом подій, пов’язаних зі зміною міжнародної ситуації та обставинами Другої світової війни, а також із загостренням певних протиріч у самій організації, стався розкол і від лютого 1940-го існували фактично дві різні структури, які мали однакову назву — ОУН. Степана Бандеру обрали головою революційної ОУН, а керівником поміркованого крила залишився полковник Андрій Мельник (відтоді їх популярно називали бандерівцями і мельниківцями). Метою націоналістів було створення на окупованих територіях України незалежної держави. (Див.: Косик О. Українська повстанська армія. Короткий історичний огляд // Українська Повстанська Армія: шлях до визнання. — К. — Видавець Дмитро Мартинюк. 2007).

Ім’я Богдана Яворського як представника «центрального комітету українських націоналістів» назвав під час першого після арешту допиту і Степан Корнійович Бондарчук, що й зафіксовано в протоколі слідства. Впадає у вічі й те, що він одразу і без вагань назвав слідчому УНКДБ дату свого вступу до ОУН — листопад 1941 року, а також засвідчив свою участь у проведеній у той час зустрічі з Богданом Яворським у присутності близько десяти осіб із числа одеської інтелігенції. Бондарчук зазначає головну мету того зібрання: «відкрити українські театри, школи, випускати газети, журнали і таке інше з метою організації та виховання українців в націоналістичному дусі Самостійної України». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. — Арк. 14).

Серед учасників тієї зустрічі в Одесі Степан Бондарчук назвав Садового Федора Йосиповича, вчителя початкової школи, Крижанівського Віктора, Каковського Всеволода, Мануйлович Софію Андріанівну, свою дружину, Черняхівського Володимира та його дружину, Маяка Йосипа Федоровича, артиста українського театру, Шумлянського Федора Михайловича, професора університету (як імовірного учасника), Пелішенка Євгена Івановича. Як підсумок, що зазначено у протоколі, підслідний і професор Шумлянський взяли під свою опіку написання тексту звернення до румунського окупаці-йного губернатора з клопотанням про відкриття в Одесі українських шкіл, театру, випуск газет та ін. Бондарчук також визнав факт отримання і знайомства зі змістом українського націоналістичного видання — газети «Нова доба», наданої Богданом Яворським у розпорядження всіх присутніх на зібранні для індивідуального розповсюдження.

В опублікованому професором Т.С. Вінцковським документі (в перекладі з румунської) з Державного архіву Одеської області під назвою «Український рух в Одесі» від 23 травня 1944 року міститься кілька деталей щодо посад та місць роботи деяких учасників тієї зустрічі. Зокрема, крім Бондарчука як директора українського театру, зазначені імена Шумлянського Ф.М. як викладача української мови в українському ліцеї, Каковського Всеволода як художника, що працював в примарії, Кисельо-ва Василя Федоровича як працівника муніципальної санаторної дирекції, Пелішенка як директора українського ліцею на вул. Єлизаветинській, 5 (сучасна назва — вул. Університетська), Крижановського Віктора Миколайовича як викладача математики у цьому ж ліцеї, Садового Ф.Й. як директора початкової школи, Черняховського Володимира Євтихійовича як викладача латинської мови у чоловічому ліцеї. (Див.: Вінцковський Т. Документи Державного архіву Одеської області про Українське самостійницьке підпілля у Трансністрії // Лукомор’я. — В. 2. — Одеса, 2008).

Слід зазначити, що на момент проведення згаданої зустрічі у листопаді 1941 року румунська окупаційна влада вже надала офіційний дозвіл на відкриття в Одесі лише шкіл з німецькою, румунською та російською мовами викладання, а щодо статусу українських установ і закладів освіти, то це питання залишалося неврегульованим, що й викликало справедливе невдоволення з боку української спільноти окупованого міста і спонукало до дій її кращих представників з числа інтелігенції.

Важливо також підкреслити, що в умовах окупації вимушено опинилися такі відомі українські театральні митці, як В. Красенко, Й. Маяк, І. Твердохліб, Я. Возіян, М. Боярська та інші. Заручницею трагічних обставин стала й здібна театральна молодь. За такої несприятливої для українців ситуації саме завдяки провідній організаційній ролі представника Похідної групи ОУН (бандерівців) Богдана Яворського Степан Бондарчук став найактивнішим діячем з формування колективу Українського драматичного театру ім. Т. Шевченка. Цей театр працював в Одесі лише півроку — із січня по червень 1942-го. За такий короткий проміжок вдалося сформувати репертуарну афішу із семи постановок, згуртувати творчий осередок акторів-однодумців, подбати про реквізит та сценічні обладунки, відремонтувати приміщення.

Усі сім вистав, запропонованих спраглим до театрального мистецтва глядачам, — це українська класика: п’єси М. Старицького («Маруся Богуславка», «Сорочинський ярмарок», «Циганка Аза», «Ніч під Івана Купала», І. Карпенка-Карого («Суєта»), Т. Шевченка («Назар Стодоля») та І. Котляревського «Наталка Полтавка»). Степан Корнійович Бондарчук був художнім керівником театру, а його дружина Софія Андріанівна Мануйлович — режисеркою.

Захоплення від гри українських акторів і загальний успіх театральних постановок спричинили неабияке роздратування у тимчасових володарів міста. Через брутальне втручання окупаційної влади приміщення довоєнного Українського театру імені Жовтневої революції по вул. Херсонській (нині — Пастера), 15 довелося терміново звільнити, поступившись румунському театру. При цьому значна частина майна і цінних у художньому сенсі декорацій була розграбована та втрачена назавжди.

За спогадами С.К. Бондарчука, в період нетривалого існування в окупованій Одесі Українського театру у стосунках з представниками бандерівського крила ОУН, які діяли тут у нелегальних умовах, настала вимушена й несподівана прохолода. Вона була зумовлена тим, що представники бандерівського підпілля наполягали на включенні до складу трупи окремих своїх побратимів задля їх легалізації. Розуміючи всі ризики для української громадськості міста загалом і колективу театру зокрема, Степан Корнійович змушений був відмовити їм у співпраці. Натомість після закриття театру на контакт із ним вийшли представники мельниківського крила ОУН, але то вже тема для іншої публікації…

З архівних матеріалів і дослі-джень істориків та краєзнавців стає цілком зрозумілим, чому Степан Корнійович Бондарчук та його дружина Софія Андріанівна Мануйлович у повоєнний час опинилися у сталінських концтаборах. На жаль, їхні імена й багатогранна діяльність і досі перебувають у тіні історії одеських театральних студій, а їхня безпосередня роль у визвольній боротьбі українських патріотів проти фашистських окупантів, у русі українського опору залишаються мало висвітленими й неналежно поцінованими нашою міською спільнотою. Безумовно, подальше вивчення біографічних матеріалів цих талановитих творчих особистостей проллє світло й на імена інших учасників визвольних змагань, причетних до діяльності ОУН в Одесі в період її тимчасової окупації.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.