Уразливістьукраїнських націоналістів

Разом з референдумом проходили і президентські вибори. Кандидатів у президенти зареєструвалося шестеро:

1. Леонід Кравчук — Голова Верховної Ради України (в минулому — другий секретар Комуністичної партії України, відповідальний за ідеологію);

2. В’ячеслав Чорновіл — голова Львівської обласної ради, один з лідерів Народного руху України (в минулому — дисидент, в’язень сумління);

3. Леопольд Табурянський — голова Демократичної партії України, підприємець;

4. Ігор Юхновський — академік, народний депутат, директор Львівської філії Інституту теоретичної фізики АН України, один із засновників Народного руху України;

5. Володимир Гриньов — доктор фізико-математичних наук, народний депутат, віце-спікер Верховної Ради України;

6. Левко Лук’яненко — голова Української республіканської партії, народний депутат, один з авторів Акту проголошення незалежності України (у минулому — дисидент, в’язень сумління).

Уперше і востаннє українці мали такий широкий і безпрецедентний вибір серед кандидатів. Двоє із шести були докторами фізико-математичних наук, а один з них — ще й академіком. Двоє із шести мали величезний досвід організаці-йної роботи. Двоє із шести в минулому були в’язнями сумління. Зазначені відмінності претендентів були визначальними, оскільки їхні програми практично не відрізнялися. Вони були поміркованими в усіх сенсах, крім одного — проголошення незалежної української держави.

Саме ця подібність програм і була дивною. На виборах завжди виникає питання: для чого ти йдеш на вибори? Якщо за-для перемоги, то твоя програма має бути прийнятною більшості виборців, тобто поміркованою. Якщо задля агітації за певний комплекс ідей, то вона має бути максимально радикальною, виставляючи орієнтири на віддалене майбутнє твоєї нації. Вибори — це ідеальний форум для оприлюднення політичних, економічних та етні-чних ідей, звичайно, якщо вони у тебе є. Такого радикалізму слід було очікувати від колишніх дисидентів і в’язнів. Отже, вони або просто їх не мали, або йшли на вибори задля перемоги.

Азами теорії виборів є проста істина: якщо два кандидати перебувають в одній ідеологічній ніші, то вони просто ділять голоси виборців між собою, суттєво зменшуючи шанси на перемогу один одного.

Серед кандидатів в одній ідеологічній ніші були В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко та Ігор Юхновський і Володимир Гриньов. У першій парі перевага, безумовно, була за В’ячеславом Чорновлом, оскільки у нього за плечима вже був досвід керування Львівською обласною радою. У другій парі перевага була в Ігоря Юхновського, оскільки він мав досвід не лише високопрофесійної наукової роботи, а й організаційної.

Те, що жоден із кандидатів не зняв свою кандидатуру на користь іншого, свідчить про те, що всі вони йшли на вибори задля перемоги. Наївність такої лінії поведінки очевидна, і вислід виборів її підтвердив. Голоси розподілились так: Леонід Кравчук — 62%, В’ячеслав Чорновіл — 23%, Левко Лук’яненко — 4%, Володимир Гриньов — 4%, Ігор Юхновський — 2%, Леопольд Табурянський — 1%.

Загалом, нічого поганого у цьому нема. Таким є життя і психологія більшості людей. Але серед кандидатів були дві особливі людини, яких можна було б вважати щирими націоналістами. Це — В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко. Саме від них слід було б очікувати якоїсь нестандартної поведінки, яка дозволила б стверджувати, що вони справді націоналісти, а отже ті, для кого інтереси нації — понад усе. На жаль, дива не сталося. Вони були як усі. Вони не використали вибори для оприлюднення своїх «націоналістичних» поглядів. Вони не надали українській нації прикладу благородної поведінки один до одного. Уявляєте, яким цінним дороговказом для національно орієнтованих українців стала б відмова одного націоналіста від участі у виборах на користь іншого?! Тобто вони продемонстрували, що інтереси нації для них не є вищими за їхні особисті амбіції.

ДРУГИЙ приклад хочу на вести з власного життя. 

Хоча й на президентських виборах я був не пасивним спостерігачем, а довіреною особою Ігоря Рафаїловича Юхновського в Одесі, але справжнє розуміння проблеми прийшло тоді, коли сам взяв участь у дострокових парламентських виборах 1994 року.

Десь за пів року до виборів я був рядовим членом Одеської обласної організації Народного руху України. Жодних планів балотуватися на якусь виборну посаду не мав. Моя професійна кар’єра розвивалася цілком успішно й бажання витрачати життєву енергію на химерне прагнення статусу депутата у мене не було. Вже тоді відчув, яким виснажливим є виборчий процес, якщо ставитися до нього серйозно, і яким низьким є його коефіцієнт корисної дії для власного життя. До речі, Одеса тоді посіла третє місце серед міст України за кількістю голосів, поданих за Ігоря Юхновського.

Аж раптом голова Одеської організації НРУ Віктор Дем’янович Цимбалюк звернув на мене увагу як на можливого кандидата на парламентських виборах від наших рухівців. Для мене це було перше особисте партійне доручення, і я не міг відмовитися, хоч і не мав жодного бажання міняти свою професійну діяльність на політичну. Тоді від Одеської організації була сформована чимала команда претендентів на посади депутатів практично у всіх виборчих округах міста. Як кандидат зареєструвався і голова нашої організації. Почалася підготовка до виборів. Вироблялася загальна ідеологічна концепція наших передвиборних програм. Ухвалили рішення жодним чином не афішувати нашу причетність до НРУ, оскільки в Одесі Рух був не настільки популярним, щоб сприяти перемозі на виборах. З цього я зробив висновок, що всі учасники виборчих перегонів, починаючи з голови партійної організації, сподівалися на перемогу.

Першим сигналом, що такі сподівання марні, стало викрадення 18 грудня 1993 року Михайла Бойчишина — директора секретаріату Народного руху України, фактичного кері-вника виконавчого апарату організації. Саме в його руках були зосереджені всі важелі фінансування НРУ. У висліді виборча компанія Руху залишилася без жодного централізованого фінансування. Кожен кандидат мав самостійно шукати джерела такого фінансування. Віктор Дем’янович видав нам зі свої фінансових можливостей якісь символічні кошти, яких забракло навіть на друкування листівок, не кажучи вже про інші витрати.

Щодо Михайла Бойчишина, то його, швидше за все, вбили не відразу, а довго піддавали тортурам. Про це свідчить той факт, що його приватну автівку спалили на стоянці через багато днів після зникнення. Були й інші схожі сигнали. Мабуть, з нього вимагали гроші партії, оскільки такою інформацією володів саме він.

Як би там не було, але для мене стало очевидним, що гра на перемогу не можлива. Коли я зайшов у найближчу друкарню, щоб замовити передвиборні листівки, то з’ясувалося, що наявної у мене суми достатньо лише на половину з мінімально необхідної кількості. Я вже збирався залишити друкарню, як раптом директор сказав: «А дайте-но мені подивитися ваш текст». Закінчивши його читати, вимовив: «Я покрию нестачу коштів зі своїх ресурсів». Він видав листівки найвищої поліграфічної якості на білому, крейдяному папері. Таких листівок не було у жодного з моїх конкурентів. Згодом дізнався, що директор друкарні був уродженцем Західної України і національно свідомим українцем. Західна Україна — серце нашої нації, земля, яка найдовше зберігала нашу історичну назву Русь, щоправда, з приставкою Червона, — це сотні років після сплюндрування Давньої Русі татаро-монголо-московитами. Це та єдина земля Давньої Русі, де певний час після зруйнування Києва існувало Королівство Руське.

Я ні з ким не ділився сумнівами щодо перспектив виборів для нашої партійної організації, але із здивуванням побачив, що, не зважаючи на жодні обставини, інші претенденти цілком серйозно сподівалися на виграш. У моєму виборчому окрузі розгорілася навіть справжня баталія. Один, далеко не рядовий член НРУ, сприйняв за справжню образу висунення моєї кандидатури від організації саме в тому виборчому окрузі, де він мешкав. Усупереч партійній дисципліні він зареєструвався у цьому ж окрузі як самовисуванець і після скандалу з головою організації порвав з нею зв“язки. Перед тим напідпитку прийшов до офісу організації і мало не побився з Віктором Дем’яновичем, розмахуючи перед його обличчям пачкою доларів, що мали демонструвати потужну підтримку спонсорами його кандидатури. Цим спонсором, швидше за все, був головний претендент на перемогу в цьому окрузі — колишній голова Одеської міської ради, термін перебування на посаді якого збіг, а відтак він шукав собі інше поле діяльності. Він чомусь серйозно сприймав мою кандидатуру як небезпечну для себе й, очевидно, профінансувавши ще одного кандидата від НРУ, спробував розколоти той невеликий електорат, який міг голосувати за кандидата-рухівця.

Але баталії відбувалися і на міжпартійній основі. 

У Києві ухвалили рі-шення, про те, що всі національно-демократичні партії в кожному виборчому окрузі повинні виставити єдиного кандидата і спільно працювати на його перемогу. У моєму окрузі такою кандидатурою на одеському рівні обрали саме мене. Я навіть пройшов співбесіду з Левком Лук’яненком, який був уповноваженим від Києва по Одещині. Це була єдина у моєму житті зустріч з легендарним паном Лук’яненком. У той час він очолював Українську республіканську партію. Однак дивовижним чином, повернувшись до Києва, Левко Лук’яненко подав до координаційного комітету кандидатуру свого однопартійця з Одеси.

Таким чином із 17 кандидатів у моєму окрузі вже троє, всупереч партійним і міжпартійним домовленостям, представляли «національно-демократичні» сили. Мене ця обставина ніскільки не здивувала і навіть не образила. Міжпартійна підтримка ні на що не впливала, хіба що забезпечувала якесь фінансування передвиборної кампанії. Цікаво, що згодом серед кандидатів виявився ще один «демократ».

Через якийсь час я познайомився ближче зі своїм «конкурентом» з Української республіканської партії. Він працював завгоспом в одній із шкіл, був щирим українським патріотом і поетом. Подарував мені дві збірки своїх віршів. Гарна і патріотична поезія.

ТАКОЮ була картина єдності націоналістів перед примарною спокусою влади. Жодних шансів на реальну перемогу ніхто з них не мав, але вони так не думали. Жоден з них, включно зі мною, ніякого уявлення про владу як таку теж не мав, апріорі сподіваючись, що здатен ефективно обіймати владу будь-якого рівня. Яка наївність, яка здатність до зради навіть не заради влади, а заради дуже і дуже сумнівної ілюзії цієї влади! А якби йшлося про реальну владу? Як тут не згадати бандерівців, які напередодні Другої світової війни не лише розкололи український націоналістичний рух, а й почали фізично винищувати його провідних діячів задля перехоплення управління над всією організацією. Або різноманітних отаманів часів Визвольних змагань 1918—1921 років, які, за можливості, також знищували один одного, вважаючи іншого конкурентом на захоплення більшої влади.

Передвиборна компанія проходила хоча й виснажливо, але доволі цікаво. Частину зустрічей з виборцями організовувала виборча комісія, частину — ми самі. Порушуючи партійну дисципліну, я скрізь говорив, що представляю Народний рух України. З кандидатів-рухівців я був єдиним, хто насмілився на цей крок. Решта намагалися приховати свою причетність до Руху. Ця поведінка була характерна і для голови організації. Утім, на кожній його зустрічі з виборцями, а він завжди приходив на такі зустрічі в однострої полковника радянської армії, в залі піднімалася з місця якась людина і голосно казала: «Не вірте йому, він — рухівець».

У передвиборній кампанії мені суттєво допоміг самовисуванець від НРУ. Він був досить активним й організував багато зустрічей з виборцями, переважно з колективами шкіл. Чомусь вважав мене головною перешкодою у своєму поступі до перемоги (можливо, саме для цього його профінансували), і завжди казав: «У наш складний час аморально представляти на виборах інтереси якоїсь партії, як це робить член НРУ професор Швець. Слід виходити з інтересів всього народу». Звідки я це знаю? На одних таких зборах була присутня моя дружина — вчителька однієї зі шкіл, де виступав мій однопартієць.

У висліді весь виборчий округ знав, що я представляю НРУ. За мене проголосували саме ті, хто свідомо підтримував нашу партію. Їх виявилося достатньо, щоб я посів четверте місце серед 17 кандидатів. Це був найкращий показник не лише серед представників так званих національно-демократичних сил мого округу, а й серед усіх кандидатів від НРУ по Одещині. Я став єдиним кандидатом в області, передвиборна кампанія якого сприяла популяризації ідей НРУ, й отримав при цьому найкращий результат. Прості підрахунки показували, що сума голосів кандидатів від національно-демо-кратичних партій забезпечила б друге місце, якби ці голоси були подані за одного кандидата, а це вже вихід у другий тур. Ну що ж, такі ми є. Ні у 1991 році, ні в 1994-у демократи не склали найважливішого іспиту перед виборцями — іспиту на високу мораль у власному середовищі.

Після закінчення виборів я зітхнув з полегшенням, вважаючи свій обов’язок перед партією виконаним. Але помилявся. Яз з’ясувалося, я мав ще зробити щось корисне для голови нашої обласної організації. Попереду був другий тур виборів, у який я не потрапив. У цей тур очікувано вийшов колишній голова Одеської міської ради, з яким у пана Цимбалюка були давні ділові стосунки. На засіданні нашого проводу, де підсумовували результати виборів, пан Цимбалюк раптом порушив питання про те, що я маю звернутися до виборців по телебаченню із закликом підтримати кандидатуру колишнього міського голови. Пам’ятаючи його брутальні методи ведення передвиборної кампанії, я, зрозуміло, відмовився.

Вочевидь, я недооцінив важливості зробленої мені пропозиції, за якою, напевно, стояли певні матеріальні інтереси. Буквально наступного дня, повертаючись з роботи, у районі Пересипського мосту я отримав потужний удар в обличчя від нібито випадкового перехожого, можливо, навіть кастетом, оскільки одна брова була глибоко розсічена і кров лилася струменем, заюшивши і лице, і весь одяг. Не пам’ятаю, хто викликав «швидку», але за кілька десятків хвилин мені вже зашивали рану у якійсь лікарні в центрі Одеси. А вже наступного дня із засиненим обличчям, ховаючи очі від сорому, я читав лекції своїм студентам. Це був мій перший, але не останній «гонорар» за «видатні досягнення» на політичній сцені Одеси.

ЯКИЙ глобальний висновок я зробив з усього сказаного вище? Головна ознака, яка засвідчує, що людина, котру ти вважаєш націоналістом, насправді є націоналістом — це її ставлення до гасла «Нація — понад усе!». Тільки той, хто у всіх — малих і великих — вчинках свого життя живе відповідно до цього гасла, може вважатися щирим націоналістом. Решта — небезпечна імітація.

Цікаво, що найбільше зробила для становлення української державності людина, яку ніхто б не запідозрив в українському націоналізмі. Цієї людиною був аристократ за походженням, колишній царський генерал, людина високої культури і непересічного інтелекту, людина, наділена великою особистою хоробрістю, — Павло Скоропадський, гетьман незалежної Української Держави впродовж історично важливих восьми місяців 1918 року. Саме такі якості роблять представника певного етносу справжнім націоналістом, надзвичайно корисним для нації, а їх відсутність робить націоналіста швидше шкідливим, ніж корисним для неї.

Якщо проаналізувати національно-визвольні змагання українців у 1918 — 1921, 1941 — 1945, 1991 — 2025 роках, то найуразливішою рисою борців часто був примат власного его над інтересами нації. Лише високий аристократизм особистості, який у багатьох націоналістів, на жаль, відсутній, дозволяє їй вгамувати це его тоді, коли воно шкодить інтересам нації.

Чи були так звані українські націоналісти у 1991 році за своїми моральними якостями готові до набуття влади? Думаю, що ні. Якби таке раптом сталося, то це лише збільшило б хаос у країні. Вони б швидко пересварилися між собою, і, не маючи фахової підготовки, швидко втратили важелі керування країною. Лише два кандидати професійно були готовими до цієї посади — Леонід Кравчук й Ігор Юхновський. Президентом став Леонід Кравчук. Це було доволі мудре рішення українського народу, що дозволяло зберегти максимально довго керованість країною. А яким президентом був би Ігор Юхновський? Важко говорити про те, що не сталося, але, думаю, це був би президент, подібний до гетьмана Павла Скоропадського.

Втім, переважна частина українців завжди дотримувалася лівих поглядів. Це про них Дмитро Донцов, провідний теоретик українського націоналізму, писав (щоправда, стосовно їхнього ставлення до гетьмана Павла Скоропадського): «Ці люди не винесуть у своєму оточенні ніякого пана. У цьому корінь їх опозиції до гетьмана». Тому, мабуть, не дивно, що Левку Лук’яненку не сподобалася кандидатура професора. Ну що ж, така наша українська вдача. Можливо, з часом це зміниться. В іншому разі у такої нації нема майбутнього.

Бути справжнім націоналістом — це висока честь і важкий обов’язок, який далеко не кожному під силу. Виховуймо націоналістів, але пам’ятаймо, що не кожен, хто називає себе націоналістом, має на це право.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор,
академік Академії наук Вищої школи України.

НА СВІТЛИНІ: автор на одному з мітингів біля пам’ятника Т.Г. Шевченку в Одесі (фото з особистого архіву).