Рубікони Володимира Черненка

А коли почав читати, мене чекали нові несподіванки…

Наведу дослівно анотацію до збірки поезій Володимира Черненка «Рубікони». Це дозволить усім, хто його знав, миттєво відновити у пам’яті цю чудову людину, а мене звільнить від потреби писати зайві вже нині слова про високі людські, моральні і професійні якості Володимира Григоровича. Під кожним словом анотації готовий підписатися особисто.

«Меморіальне видання віршів В.Г. Черненка (1928 — 1999) знайомить читача з непересічною особистістю, чутливою душею прекрасної Людини, Поета, Журналіста, який жодного разу в житті не поступився совістю і честю, порядністю. За життя він майже не друкував своїх віршів, прискіпливо доопрацьовував їх, підбираючи одне, єдине влучне слово, писав «у шухляду». Життя «било» боляче, але він ніколи не нарікав, хоча біль і страждання відчуваються у віршах. Деякі поезії вражають неймовірними передбаченнями, болем та відповідальністю за те, що відбувається довкола».

Я знав Володимира Черненка чи не з перших днів його перебування в Одесі. А в 1980-у він став кореспондентом газети «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини»), де я тоді був відповідальним секретарем.

У редакції мало цікавляться біографією нового працівника. Головне — хто ти є як журналіст, що вмієш робити, яку тему тобі можна доручити. У цьому сенсі Володимир Григорович був знахідкою для колективу. Це ж неймовірна удача отримати готового професіонала, так би мовити, з вулиці: може писати на всі теми, чудово володіє українською мовою, усі свої побутові проблеми вирішив сам.

Для мене як для відповідального секретаря Володимир Григорович став близькою людиною з перших днів ще й тому, що виявився моїм щирим однодумцем у багатьох професійних підходах: ми однаково вважали, що справжній журналіст-професіонал має вміти не лише написати гарний матеріал, а й мусить знатися на всій технології газетного процесу і брати у ньому активну участь. Володимир Черненко був саме таким. Він не лише оперативно працював як кореспондент і досконало вичитував свої матеріали як літредактор і коректор, а й пропонував форму подачі своїх публікацій у газеті, сам робив заставки, виділення тощо. Та й узагалі досконало знав (і любив!) справу редакційного секретаріату, міг замінити у процесі випуску газети будь-кого, у тому числі й відповідального секретаря. При цьому завжди залишався дуже скромною, доброю, співчутливою людиною.

Усіх у редакції це радувало, але ми не замислювалися над тим, звідки це в нього. Кажуть, працював уже в газетах на Донбасі, у деталі ми не вникали…

Скажу щиро, що і я лише з передмови до «Рубіконів» його дочки Ірини Шепельської дізнався про справді багатий і складний журналістський шлях Володимира Черненка.

Народився у простій сім’ї 26 жовтня 1928 року в місті Лозовій Харківської області. У тій самій Лозовій, яку сьогодні щодня обстрілюють «шахедами», КАБами й артилерією російські окупанти. Після школи вступив на історичний факультет Харківського університету, але у 1953-у був виключений, за що — невідомо (поновився у 1956-у на філологічний факультет Харківського педагогічного інституту). Працював у школах, журналістом. У 1954 році доля занесла його до Горлівки Донецької області, де згодом став кореспондентом газети «Шахтерская вахта». Однак почали з’являтися ознаки посиленої уваги «органів» до особи Черненка, і за порадою друзів він повернувся до Лозової, де оселився у родинному будинку. Там влаштувався у редакцію «Правда Лозі-вщини». У 1964-у переїхав до Донецька, де працював у газетах «Радянська Донеччина», згодом — «Вечерний Донецк». Був кореспондентом, завідувачем відділу, відповідальним секретарем.

Ось, виявляється, звідки у нього досвід! Багаторічна праця зробила його справжнім професіоналом, а закладені Богом і батьками доброта і чуйність завжди диктували йому правильну поведінку у житті.

До Одеси Володимир Григорович переїхав за порадою лікарів, коли у нього діагностували туберкульоз легень. Тут спочатку працював у багатотиражці «Верстатобудівник», потім — у «Чорноморці». Із 1992 року і до кінця життя був оглядачем газети «Одеські вісті». Його там теж любили і поважали, там він теж, як і скрізь, віддавав себе усього газеті. У вересні 1999-го став лауреатом редакційної премії імені Івана Гайдаєнка. Про те, що пише вірші, більшість колег навіть не здогадувалася…

А тепер, нарешті, про несподіванки від «Рубіконів», про які я натякав на початку.

Я просто не очікував, не міг сподіватися, що до книжки Володимира Григоровича Черненка потрапить і вірш, присвячений особисто мені. Він так і називається: «Дорогий Йосипе Олександровичу!». Точну дату його написання дочка-упорядниця не наводить, але за змістом я розумію, що то був 1992-й. У той час я працював відповідальним секретарем у газеті облради «Одеські вісті», яка почала виходити із січня того ж року. Очевидно, свій вірш-присвяту Володимир Григорович написав у вересні, до мого дня народження.

Тоді йшов другий рік української незалежності, становище місцевої преси, яка раптом позбулася партійної опіки і фінансової підтримки, стало надзвичайно складним. Зокрема й газети «Чорноморські новини», яку тоді покинули багато досвідчених журналістів. Не на жарт панувала думка: хочеш допомогти редакції — звільнися, щоб не бути для неї грошовим тягарем. А «Одеські вісті» отримували кошти з обласного бюджету, і я багатьох із «Чорноморки» запросив туди на роботу. Серед них був і Володимир Григорович. Тому й адресував він мені доброзичливо такі слова у привітанні:

А ще ж ми скажемо сміливо,
Що у серцях лишився ти
У половини колективу,
Яку перетягти не встиг.

Хочу зробити одне уточнення щодо наведеного у книжці факту, про який укладачка Ірина Шепельська просто не знала. У своїй передмові вона пише: «Коли «розвалився» Радянський Союз, тато одним з перших у 1991 році вийшов з партії».

Так, одним з перших. Але не у 1991-у, а в листопаді 1990-го. І було це так.

Я написав заяву про вихід із КПРС восени 1990 року, і приводом для мене стало рішення Одеського обкому сформувати спеціальний поїзд з одеських комуністів для поїздки у Ленінград, щоб там місцевому населенню не дозволити пере-йменувати місто на Санкт-Петербург.

Як і годиться, у редакції були призначені партійні збори. Звичайно, ніхто мене там не засуджував, але й ніхто не відмовляв. Тоді взяв слово Володимир Григорович і на знак солідарності зі мною заявив, що він теж виходить з партії. Тож збори голосували за нас обох.

Своє переднє слово до книжки «Рубікони» дочка Володимира Черненка назвала «Романтик». Так, він таким був. Володимир Григорович належав до когорти тих, які вірили, що світ можна зробити кращим, а для цього треба просто багато працювати. І він працював. Він любив людей і допомагав кожному у конкретних життєвих ситуаціях не лише співчуттям, а й особистою підтримкою. Вірив, що у житті кожен несе свій хрест, і знав, що його хрест — багатопудовий.

Із передмови:

«Все життя він долав Рубікони…
…
Коли він помирав — у повній свідомості, — сказав: «Так хочеться жити!..».

Він розумів, як багато справ ще не зроблено…

Йосип БУРЧО,
заслужений журналіст України.

Фото Анатолія КНЯЗЄВА.