Чому Одеса «не південна Калуга». Відповідь у цитатах

Актриса Марія Заньковецька стала зіркою з численними проявами любові і в одеситів. Критик Муров у 1912 році в газеті «Південна думка» писав: «І коли встала ця чарівна донька молодої України, вся обпалена спекотним сонцем, обсипана червоними трояндами, на зустріч їй піднявся шалений вихор краси, підхопив та закружляв її».

У 1915 році, коли вже йшла Велика війна (Перша світова), журнал «Театр та кіно» так описував атмосферу на виступі 60-річної Заньковецької в Одесі: «Цей бенефіс перетворився на велике і серйозне свято. Публіка була особлива, не театральна. Були професори, педагоги, судді. І вони приймали так тепло і щиро Марію Костянтинівну, як близьку і рідну, з якою пов’язані спогади минулого, молодості… Моментами здавалося, що жорстока старість помилувала цю прекрасну артистку — перлину української сцени».

Як бачимо, існування «молодої України» та її «української сцени» сприймалося дореволюційними одеськими журналістами як факт.

Звісно, все це відбувалося на фоні того, що вже у 1860-х російський театр, який виростав у конкуренції з італійським, почав відігравати важливу роль у місті, що символізувало укорінення та поступальний розквіт російської культури як панівної.

Ще в 1845 році низка чиновників та купців ініціювала появу російської трупи з поясненням, що «італійська опера існує лише для найвищих класів». Місією ж російської трупи, на думку сучасників, було єднати суспі-льство, допомогти іноземцям опановувати російську мову та готувати ґрунт для появи власних письменників. Отже, процес росі-йського єднання та націєтворення в Одесі у ХІХ ст. був досить схожим з тим, який уже у ХХ ст. відбуватиметься з українцями і який російський шовінізм клеймуватиме як штучний процес, забуваючи про попередній схожий етап історії своєї культури.

Він критикував пам’ятник Пушкіну в Одесі, коли це ще було не в тренді

Цікаво, що перший в історії український словник, а саме російсько-український, був дописаний саме в Одесі. Автор — юрист Михайло Комаров (1844—1913). Його батько був чиновником з Москви, а мати — полячкою. Але Михайло народився вже в Україні, у сучасній Дніпропетровській області, українізувався і став одним з активних діячів українського відродження, працюючи в Одесі.

Зі слів Комарова ми знаємо, що встановлення пам’ятника Пушкіну в Одесі (1887) відразу не виглядало як прояв чистої любові одеситів до митця, принаймні в очах проукраїнської громадськості. Він звертає увагу на провідну роль «Славянского благотворительного общества», яке встановило цей пам’ятник як, фактично, імперський маркер вищості російської культури над іншими слов’янами. Ось що писав Комаров з цього приводу для журналу галицьких народників «Правда»:

«Одеса: величезне місто с трьох міліоновим щорічним бюджетом за 10 років ледве збилося на якихсь там 20 тисяч на пам’ятник, та й то, дякуючи великій енергії «славянского благотворительного общества», котре і до городян не раз покликувало, і само щиро збірало складки, і міську управу частенько турбувало, і навіть до ґенерал-ґубернатора за підмогою оберталося, поки сяк-так розгорювалося на ті бідолашні 20 тис. руб. Чого-ж так пильно допиналося в сій справі те «общество», коли найголов-нійша мета його по статуту — се поміч братам-Славянам? Як відомо, «Славянські общества» в Росії зовсім не тримаються офіціяльних рямок своїх статутів і найбільше всього дбають про всяку аґітацію та коверзовання посеред Славян в напрямку підгортання їх під руку пановання «старшого брата».

Щодо промов на відкритті Михайло Комаров зазначав таке:

«Рівняючи Одесу часів Пушкіна с теперішнею, професор зупинився над тим, що, мов, тоді Одеса була неначе якимсь чужоземним містом: тільки й чутно було скрізь італійську, французьку, польску або іншу яку чужоземну мову і всім орудували «чужоземці», а тепер, мов, Одеса цілком «обрусела» (читай: обмосковилася) і що найвідрадніше — Росія досягнула сього без жадного утиску інших національностей, без ніякого насильства над ними, а тільки силою своєї високої (?) культури… (...) Казати про «вільну культуру», вихвалятися тим «обрусєнієм», котре єсть не що інше, як гнобительство інших народностей, значило просто морочити людей, котрим ся справа не відома, і нахабно дивитися в очі тим людям, котрі на своїй шкурі добре зазнали ціну того «вільного обрусєнія». Оттак, як бачите, на кожному торжестві Росіяне на всі заставки прилюдне вихваляють свою культуру, а тим часом над своїми-ж таки братами чинять таке насильство, якого і від Турків ніколи не зазнавали Славяне».

Загалом можна додати, що в регіоні була дуже русифікаторською політика щодо румунів сусідньої Бессарабії. Так, у 60-х роках ХІХ ст. в школах румунську мову замінили на російську. А міністр народної освіти Д. Толстой у 1870-у прямо писав, що «кінцевою метою освіти всіх інородців… мають бути їх обрусіння та їх неподільність з російським народом».

То що ж робити з пам’ятником Пушкіну сьогодні? Через сторічну присутність імперських наративів в Одесі, на скромну думку автора, трансформація знакових пам’яток, таких як пам’ятник Пушкіну, і їхній можливий переїзд з символічних місць у «парки пам’яті імперського періоду» мають відбуватися лише тоді, коли буде проведена комплексна підготовка громадської думки, про що мають свідчити результати соцопитувань. Адже рашизм поведе свою пропагандистську атаку у відповідь, і в держави мають бути гарантовані інструменти комунікації для роз’яснення своїх дій широкому загалу містян. В інформаційно-ідеологічному протистоянні такі «наступальні операції» мають бути прораховані, на кшталт того, як це відбувається у бойових діях, щоб сміливий задум спирався на розрахунок сил та засобів. Щодо доцільності, навряд чи хтось тримав би у себе в оселі на видному місці символічну річ, напряму пов’язану з вбивцею, якою б «історичною» вона не була.

Забуті «одеські Крути»

Зі суспільної свідомості зник той факт, що в місті на початку ХХ ст. був хай і не масовий, але певний прошарок одеситів — інтелігенції та буржуазії, які під час громадянської війни у 1918 році виступили зі зброєю в руках за незалежну Україну. При цьому Центральна Рада в Києві, яка проголосила УНР, мала певну юридичну тяглість та легітимність у рамках Російської імперії, на відміну від більшовицького перевороту.

Проти УНР в Одесі було «січневе повстання» паралельно з аналогічними поді-ями у Києві. У результаті місячне протистояння вилилося у триденні запеклі бої в центрі Одеси. І якщо «герої Крут» відомі, то ті бої в центрі Одеси якось зовсім загубилися на фоні героїв Бабеля та Мішки Япончика.

Ось, наприклад, яким був перебіг подій 28 січня 1918 року за описом історика Дмитра Бондаренка: «Гайдамаки та юнкери одеських військових училищ продовжували утримувати значну частину центру міста, вокзал, штаб округу, вулиці Пушкінську, Канатну, Олександрівський парк (сучасний парк Шевченка). У руках більшовиків залишалися морський порт, Пересип, Слобідка, Молдаванка, Близькі та Дальні Млини. Усі атаки червоних на станціях Одеса-Мала та Одеса-Головна гайдамаки та юнкери відбили». У ті дні загинуло близько 180 людей та було до 350 поранених. Багато з них — цивільні, які потрапили під вогонь гармат.

Отже, частина одеситів підтримала український політичний рух зі зброєю в руках, чого не могло б статися без широкої популярності відповідних ідей. У вуличних боях у загонах молодих добровольців «Одеська січ» брав участь студент-одесит Юрій Липа. Пізніше він стане знаним ідеологом українського націоналізму. Назви його трилогії свідчать самі про себе: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). Він продовжив українську справу свого батька Івана Липи, який був українським комісаром Одеси (1917) та міністром віросповідань УНР (1919).

Юрій Липа потім напише про цей період: «Знаємо, що в 1917 р. багато українців ішло вмирати за українську волю, говорячи по-російськи. Здавалося б, вищі питання — це тільки теорія. Однак у 1917—23 рр. були сотні тисяч людей, які з жахом покидали московську духовність і благали прийняти їх до українства, де б вони окупили працею або й життям свій гріх супроти України». Юрій Липа став лікарем в УПА та був закатований НКВД у Львівській області в 1944 році.

Ще один одесит Всеволод Змієнко (1886—1938) став генерал-хорунжим Армії УНР, був начальником штабу Одеської гайдамацької дивізії під час заколоту більшовиків. Після громадянської війни — один з організаторів військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі.

Можна згадати й видавця Юхима Фесенка (1850—1926), який народився на Чернігівщині та створив одне з наймасовіших видавництв Одеси, що, серед іншого, стало осередком української видавничої справи.

Ці долі реальних одеситів, які боролися за Україну на початку ХХ ст., майже не присутні в масовій свідомості. Як і їхні твори, наприклад, новела Юрія Липи «Гринів» із циклу «Нотатник», в якому змальовуються картинки боротьби за Україну в революційній Одесі.

Російська імперія як наше не наше

І тут ми підходимо до ще одного питання. Українські інтелектуали люблять порозмірковувати про внесок українців у розбудову Російської імперії. Проте в шаблонній пропаганді — це ледь не табуйована тема. Виходить трохи дивне протиріччя.

Як ми бачимо з історії, саме приєднання українських теренів колишньої Речі Посполитої призвело до того, що Московія/Російська імперія стала суперсилою, яка відтоді «нависла» над Європою. А, наприклад, Стамбул, віддавши Причорномор’я, з того часу вже не міг почуватися у безпеці, постійно воюючи з Росією, яка ще в Першій світовій ледь не провела десантну операцію для «звільнення Константинополя».

Можна поставити спекулятивне, але цілком виправдане питання: чи не Україна була тим «Х-фактором», який надавав Росії потужності?

Наприклад, за збігом — або за «закономірністю» — дипломатією в Росії в час завоювання Причорномор’я керував етнічний українець Олександр Безбородько (1747—1799) — людина, котра й підписала Ясський мир, за яким територія сучасної Одеси переходила до Російської імперії. Він же брав активну участь в інтригах у Польщі в рамках її поділу.

Безбородько, як про нього пишуть, був відомий своїми розкішними особняками в столицях, найбільшими колекціями картин та легкими стосунками з жінками. Його кар’єру можна вважати уособленням можливостей імперії, яка зросла до «безсоромних розмірів» і яка, звісно, притягувала цим українську козацьку старшину. Щоправда, і помер він рано — у 52 роки.

Відомі пушкінські слова: «В князья не прыгал из хохлов» (1830). Та Шевченковий (1845) меседж до української еліти на службі Російській імперії, в якій він «рубить правду-матку»:

А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
 
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Спрощено виходить, що українці спочатку доклалися до будівництва Російської імперії, потім побачили, що воно не те виходить, якийсь небезпечний монстр, який пожирає і себе, і все навколо. Тому треба щось міняти у підходах. І це цілком зрозу-мілий наратив.

Водночас «механічно-бюрократична деколонізація» призводить до того — і це вже відбувається повним ходом — що з’являється «фронда», яка оспівуватиме імперський період історії Одеси з апломбом сміливих борців за справжню історію «проти фальсифікації уряду України». І цей «заборонений плід» буде солодким. Очевидно, Росія намагатиметься протиставити історію Одеси в Російській імперії та Україну, на що не треба «вестися».

Тому має бути український, але тверезий погляд на Одесу часів Російської імперії, бо «святе місце» пустим не буває, і якщо це не робить Україна — цей символічний капітал захоплює рашизм.

Тут можна вставити традиційний заклик «розширити та поглибити» виробництво українського культурного продукту, шукати нові форми для кросдисциплінарної масової культури.

Здається, українці класно креативлять, але значно менш успішно масштабують інфопродукти в довгі «виробничі ланцюги» з доданою вартістю, тривалим терміном дії та масовим виходом на аудиторію. Відтак можна говорити про банальну нестачу інформаційно-культурних рішень для роботи з наративом Одеси і Причорномор’я.

У цьому лонгріді ми вже говорили про те, що саме українські козаки були ударною силою в завоюванні узбережжя, про популярність українського театру в Одесі, про єврейську третину міста та його «космополітизм під суворим контролем росі-йського шовінізму». Про рух одеситів, які збройно боролися за незалежну Україну в громадянській війні. Все це, як багато чого іншого, наприклад, те, що Причорномор’я було й кримськотатарським регіоном, а задовго до того тут навіть жили античні греки (це взагалі «еллінське бінго», яким мало який регіон світу може похвалитися), — все це і є історією, про яку Україна могла б розповідати з усією «мистецькою правдою». Але у нас в країні якось так влаштовано, що суспільство чудово «виробляє» скандали у Facebook, «бо непрозорі тендери і розпил бабла наближеними до Зе», і менше переймається запусками культурно-освітніх індустрій, які, нарешті, вирішили б питання єдності країни у її різноманітті.

В ідеалі, українська культура мала б бути настільки потужною і впевненою в собі, щоб спокійно «обійняти» всі локальні культури, такі як одеський міф з його частково російською мовою. Бо істеричні інтонації, скоріше, є виявом слабкості та відштовхують на підсвідомому рівні.

Кажуть, що мову від діалекту відрізняє наявність власної армії. Можливо, народжена армія України передасть з часом впевненості й українській культурі?..

Та, врешті-решт, якщо диктатурам легше воювати, то саме демократіям має бути легше розвивати культуру.

«Український націоналіст» Лев Троцький

Повернемося вже до радянського періоду. В 1939 році вже опальний Лев Троцький висунув сміливу ідею створення незалежної пролетарської України. Ця його відчайдушна спроба використати Україну як базу для «пролетарської країни здорової людини» на противагу сталінській Росії показує його віру в силу української нації. За рік, можливо, саме через цей заклик, Троцький був убитий сталінським агентом іспанцем Рамоном Меркадером.

Ось що Лев Троцький писав у статті «Проблема України» (1939):

«...Розіп’ята чотирма державами, Україна зараз займає в долі Європи те саме місце, яке колись займала Польща; з тією різницею, що світові відносини тепер незрівнянно напруженіші, а темпи розвитку прискорюються. Українському питанню судилося в найближчому майбутньому відігравати величезну роль у житті Європи. Недарма Гітлер так голосно порушив питання про створення «Великої України», і так само недарма він так поспішно відкинув це питання».

(...) «Колись ми казали: якби не Сталін (тобто якби не фатальна політика Комінтерну в Німеччині), не було б Гітлера. До цього тепер можна додати: якби не зґвалтування Радянської України сталінською бюрократією, не було б гітлерівської української політики».

Зі статті «Національне питання в Україні» (1939):

«Четвертий Інтернаціонал повинен чітко усвідомити величезне значення українського питання в долі не лише Південно-Східної та Східної Європи, а й Європи в цілому. Ми маємо справу з народом, який довів свою життєздатність, який чисельно дорівнює населенню Франції та займає надзвичайно багату територію, яка до того ж має надзвичайно стратегічне значення. Питання про долю України поставлено в повному обсязі. Необхідне чітке та певне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, на даний момент може бути лише одне таке гасло: єдина, вільна та незалежна робітничо-селянська Радянська Україна.

Ніде обмеження, чистки, репресії та взагалі всі форми бюрократичного хуліганства не набули такого вбивчого розмаху, як в Україні в боротьбі проти могутніх, глибоко вкорінених прагнень українських мас до більшої свободи та незалежності. (...) Звичайно, сталінська бюрократія ставить па-м’ятники Шевченку, але лише для того, щоб глибше придушити український народ під своєю вагою та змусити його співати гімни мовою Кобзаря ґвалтівницькій кліці в Кремлі.

Але ж незалежність Єдиної України означала б відокремлення Радянської України від СРСР, вигукнуть хором «друзі» Кремля. Що ж у цьому жахливого? — відповідаємо ми. Нам чуже палке поклоніння державним кордонам. Ми не стоїмо на позиції «єдиного та неподільного» цілого. Зрештою, навіть конституція СРСР визнає право складових її федеративних народів на самовизначення, тобто на відокремлення. Саме ці безжальні переслідування всієї вільної національної думки призвели до того, що трудящі маси України, навіть більшою мірою, ніж маси Великої Росії, вважають правління Кремля жахливо гнітючим.

(…) Ось чому ми кажемо: Хай живе Незалежна Радянська Україна!».

З цих слів уродженця півдня України, який вчився в Одесі і якому не відмовиш у розумінні реалій тогочасної Росії та «українського питання», ми бачимо, наскільки ідея незалежності України «висіла у повітрі» напередодні Другої світової. Лише м’ясорубка тієї війни і подальший період русифікації пригальмувала її, але ненадовго.

«Останні стануть першими»

І наприкінці ще раз подивімося на піднесення Одеси в момент її першого століття, яке романтично описує Володимир Жаботинський. У своїй розповіді «Моя столиця» він змальовує таку картинку: адміністратори з Російської імперії в Одесі керували євреями, італійцями, греками, а ті, своєю чергою, керували українцями, які «тягнули в’юки знизу».

Так, він згадує «сім народів, які створили Одесу» — німців через Катерину ІІ, французів через Дюка, греків, італійців, євреїв, росіян та українців. А саме: євреї «степ порізали павутиною невидимих каналів, якими потекли до Одеси врожаї соковитої України. (…) Будували місто нащадки трьох племен, що колись створили людство: Еллади, Риму, Юдеї; а правив ними згори й тягнув їхні в’юки знизу наймолодший із народів — слов’янин. У канцеляріях розпоряджалися великороси, і навіть я, ревнивий інородець, шаную з їхнього списку кілька імен — Воронцова, Пирогова, Новосельського; а Україна дала нам матросів на дубки (невеликі парусні судна. — Уточ. автора), і каменярів, і — головне — ту сіль землі, тих стовпів вітчизни, тих істинних зодчих Одеси та всього півдня, чиїх епігонів (нащадків. — Прим. автора), навіть у наші дні, волжанин Горький прийшов шукати — і знайшов — справжню повноважну людину… Дуже довге вийшло речення, але я маю на увазі босяків. І ще другого зодчого дала нам Україна: звали його чумаком, він вантажив жито на дніпровських порогах і, покрикуючи на волів «цоб цобе!», йшов за скрипучим возом степом аж до самої Пересипі — хто його знає, скільки тижнів пішої дороги, чи місяців».

З цих слів випливає, що в ХІХ ст. «пірамі-да Одеси», яку так зручно для себе опанувала Російська імперія, спиралася багато в чому саме на український етнічний фундамент з робітників та селян.

«…Тільки сумно, що всього цього вже нема, і Одеса давно вже не така», — зітхає Жаботинський, як і кожне наступне покоління одеситів, про те, що «Одеса вже не та».

Цікаво, що він нарікає, наскільки можна зрозуміти, на те, що Одеса втрачає свою середземноморськість оскільки її витісняє російськість. У його виконанні це звучить так: «Олександрія Півночі поступово перетворювалася на південну Калугу».

То чи хоче Одеса стати чорним діамантом у короні російського фашизму? Питання риторичне.

* * *

Місто, яке створювалася як проєкт-мрія, найбільше місто України часів Російської імперії отримало, здається, й другу частину, яка додається до великої мрії — гіркоту від того, що мрія не справдилася на всі 100%.

Це певне розчарування у собі, а також в оточенні — у столицях, які зі своєю «політикою» заважають жити, заробляти, розбудовуватися, бути вільними та щасливими, створює те напруження недореалізованості Одеси, що може обернутися відкриттям її «другого дихання». І демократична Україна майбутнього для цього підходить.

Денис САМИГІН, 
публіцист, комунікаційник.

Джерело: «Главком» (https://glavcom.ua/).