Секунди стають коротшими: наука про вікове відчуття часу

Дослідження показують, що в цей час знижується точність оцінки інтервалів і порушення синхронізації нейронних ритмів у тім’яно-лобних мережах. При депресії більшість пацієнтів кажуть, що час тягнеться дуже повільно, а це пов’язане з гіпоактивністю дофамінової системи та підвищеною активністю мережі пасивного режиму, що підсилює саморефлексію. Тривожні розлади та панічні атаки, навпаки, викликають прискорене суб’єктивне сприйняття, коли хвилини «зникають» за рахунок підвищеного рівня норадреналіну та активації амигдали. Лобно-скронева деменція призводить до порушення пам’яті й уваги, що веде до втрати відчуття тривалості подій та хронологічного порядку. Під час епілепсії та мігрені деякі пацієнти описують короткочасні «спалахи зупинки часу» або спотворення швидкості його плину в момент нападів або у продромальний період. Та навіть більше: наукові дані підтверджують, що різні психоактивні речовини по-різному змінюють су-б’єктивне відчуття плину часу, і ці зміни корелюють із нейрохімічними системами мозку (передусім дофаміновою та серотоніновою).

Багато експериментів показують, що тетрагідроканабінол призводить до перебільшення тривалості часу, коли людині здається, що минає більше часу, ніж насправді. Механізм пов’язують з дією на ендоканабіноїдну систему та зміну активності префронтальної кори й базальних гангліїв, які беруть участь у внутрішньому «хронометрі». Психоделіки (LSD, псилоцибін, мескалін, DMT) часто викликають відчуття «позачасовості» або «розтягнення» хвилин і навіть зупинки часу. Тоді як стимулятори (амфетамін, кокаїн, метилфенідат) призводять до прискореного суб’єктивного часу. Депресанти (алкоголь, бензодіазепіни) можуть давати як уповільнення, так і прискорення сприйняття залежно від дози, але частіше викликають «компресію» часу, тому події здаються коротшими, ніж вони є насправді.

Наше відчуття часу — це не просто «секунди на годиннику», це результат спільної роботи багатьох частин мозку, які допомагають нам жити у ритмі світу і своїх власних переживань. Це не лише суб’єктивне відчуття, а наш мозок буквально «вимірює» час різними способами, це продукт роботи мереж мозку (лобно-тім’яні ділянки, базальні ганглії, мозочок) і балансу нейромедіаторів (дофаміну, серотоніну та норадреналіну), й тому будь-яке захворювання, що порушує ці системи, може змінювати сприйняття плину часу.

Водночас з’ясувалося, що періоди життя, наповнені змістом, зростанням і досягненнями, сприймаються суб’єктивно як швидкоплинні, тоді як більш одноманітні відрізки не обов’язково здаються коротшими. Для пояснення цього науковці за-пропонували дві теорії. Перша з них — «теорія зануреного розвитку», коли людина інтенсивно росте й навчається, вона настільки зосереджена, що перестає помічати плин часу. Іншими словами, коли ми повністю захоплені тим, що нас розвиває, як-от новою справою, творчістю, навчанням, навіть боротьбою за щось важливе, то наша увага спрямована на зміст, а не на відлік хвилин. У такому стані час ніби «розчиняється», а ми відчуваємо його не за годинником, а за внутрішнім зростанням. Друга гіпотеза пов’язана із зростанням ностальгії: в ретроспективі важливі періоди спогадів викликають почуття, через які здається, що вони минули дуже швидко. Найважливіше, що, згідно зі статистичним аналізом, не кількість подій, а задоволення від життя краще передбачає відчуття швидкоплинності часу. Отже, відчуття, що час летить, — це не ознака порожнечі, а свідчення глибини та змістовності прожитих моментів. Замість того, щоб за-смучуватися через швидкий плин років, варто розглядати це як знак наповненого життя, такого, що розвивається.

Особливої уваги заслуговує і пропорційна теорія («закон Жане»). Він популярно описує її так: «Уявіть, що вам десять, тож один рік — це ціла десята частина всього вашого життя! Він сповнений подій і здається довжелезним. А тепер уявіть, що вам п’ятдесят: той самий рік — уже лише п’ятдесята частина вашого досвіду. На тлі всіх попередніх десятиліть він ніби «стискається», тому й пролітає швидше». Отже, ми відчуваємо час не в абсолютних цифрах, а порівнюючи з тим, скільки вже прожили. Чим старшими ми стаємо, тим менше «місця» займає один рік у нашій біографії — от і виникає відчуття прискорення часу.

Якщо розглянути цю закономірність у хронологічній послідовності, то вона має такий вигляд. У дітей (особливо до 10—12 років) сприйняття часу нестабільне: інтервали часто переоцінюються і навіть хвилина здається довшою, ніж є насправді. Вміння точно відтворювати заданий проміжок формується поступово й пов’язане з розвитком префронтальної кори та навичок уваги. Робочий обсяг пам’яті у дитини — обмежений, тому вона гірше утримує завдання «відстежуй час». Через велику залежність від подій та новизни і через те, що майже кожен день сповнений нових вражень, ретроспективно час здається «великим».

У підлітків та молоді є найвища точність у коротких інтервалах (від секунд до кількох хвилин) і здатність планувати та оцінювати майбутнє зростає. Спостерігається пік когнітивних функцій: увага, робоча пам’ять, виконавчий контроль та оптимальний рівень нейротрансмітерів (дофамін, норадреналін), які впливають на «швидкість» внутрішнього годинника.

Для людей середнього віку (30—50 років) точність короткочасного відліку лишається доброю, але з’являється феномен «роки минають швидше». Зменшується кількість нових «яскравих» подій у житті, а ретроспективно великі періоди здаються коротшими. Відношення одиниці часу до прожитого життя: один рік є меншою часткою від усього досвіду, тому він здається «коротшим».

Для людей старшого віку (60+) в умовах дуже коротких інтервалів (секунди) спостерігається тенденція до переоцінки або більша варіативність і їм здається, що минуло більше часу, ніж насправді. Для довгих відрізків (години, дні) може виникати протилежний ефект, де «дні зливаються», а «тижні пролітають». Такі відчуття залежать від нейропсихологічних факторів, оскільки повільніше функціонують базальні ганглії та дофомінова система, тобто «внутрішній пейсмейкер» спові-льнюється. Окрім того, знижується робоча пам’ять й увага, тому важче підтримувати точний відлік часу. Коли спостерігається монотонність життя або менше нових епізодів у пам’яті, то час, незалежно від нас, ретроспективно стискається.

Під час спогадів минулого пам’ять працює не як відеозапис, а, радше, як мозаїка з окремих моментів. У цій мозаїці є особливо яскраві «камінці» подій, що запам’яталися найкраще, саме їх психологи називають «якорями пам’яті». Вони є важливими, бо емоційно насичені подіями, які закарбовуються у довготривалій пам’яті. Це може бути перший день у школі, весілля, народження дитини, незабутня подорож або навіть дрібниця, що викликала сильне відчуття, як-от запах дощу перед важливою зустріччю чи пісня, яка лунала в момент закоханості.

У контексті сприйняття часу «якорі пам’яті» виконують роль опорних точок, до яких ми «прив’язуємо» нашу особисту хронологію. Вони допомагають мозку відновити послідовність подій та оцінити, скільки часу минуло між ними. Наприклад, якщо вас запитають, що ви робили три роки тому, ви, швидше за все, не згадаєте звичайний день, але зможете відтворити рік через важливу подію — «це було після того, як я переїхав», або «перед тим, як народилася дитина». Отже, мозок не вимірює час у секундах чи днях, а орієнтується на емоційно значущі «якорі». Метафора тут цілком точна: як корабель тримається на якорі, щоб не дрейфувати у морі, так і наша історія минулого «триматиметься» за певні моменти, щоб не загубитися у безперервному потоці часу. Саме завдяки цим «якорям» минуле не здається суцільною плямою, а має структуру, з подіями, періодами і «відрізками життя», між якими наш мозок розтягує або стискає час.

Наше життя складається з тисяч подій, але більшість із них губиться у повсякденній рутині. Ми можемо прожити рік і він здається «зниклим», оскільки не пам’ятаємо, що робили, куди ходили, як змінилися. Це відбувається тому, що мозок не має за що «зачепитися». Якщо нема яскравих епізодів, час ніби стискається і здається, що він минув миттєво.

Під час війни, коли дні схожі один на одного й нічого нового не відбувається, вони ніби зливаються в суцільну стрічку. У пам’яті не залишається яскравих подій, за які можна «зачепитися», тому минуле здається розмитим, а час спотвореним і без чітких меж.

Саме тому, як кажуть психологи, важливо створювати свої «якорі пам’яті», які допомагають мозку позначати часові межі життя. Вони формують структуру нашої особистої історії, роблять її відчутною, насиченою й осмисленою. Люди, у яких багато таких «якорів», частіше мають відчуття повного життя і краще орієнтуються у власному минулому.

Як створювати «якорі»? Шукайте новизну. Мозок добре запам’ятовує те, що виходить за межі звичного. Нові місця, люди, враження є ідеальним ґрунтом для майбутніх «якорів». Подорож, концерт, навіть незвичайна прогулянка можуть закарбуватись надовго. Фіксуйте моменти! Фото, щоденник, нотатки чи короткі відео допомагають «прикріпити» спогад. Коли ви потім повертаєтесь до цих записів, мозок активує пов’язані відчуття й емоції і це зміцнює пам’ять.

Проживайте події усвідомлено. Коли ми повністю занурюємось у момент — слухаємо, дивимося, відчуваємо, то він стає яскравішим. Усвідомлена присутність створює сильніші зв’язки у пам’яті. Додавайте емоцій! Радість, здивування, натхнення — це ті емоції, які діють, як «клей» для пам’яті. Навіть невеликі, але емоційно забарвлені події залишають глибший слід. Створюйте символи й ритуали! Невеликий сувенір із поїздки, традиція святкувати певну дату чи навіть запах певного парфумів можуть стати потужним «якорем», що повертає вас до моменту.

У такий спосіб, створюючи «якорі пам’яті», ми уповільнюємо власний час, робимо життя насиченішим, спогади — глибшими, а відчуття прожитих років — повнішими і теплішими.

Микола ГОЛОВЕНКО,
доктор біологічних наук, професор, академік НАМН України,
завідувач відділу біомедицини Фізико-хімічного інституту
ім. О.В. Богатського НАН України.