Чому Одеса«не південна Калуга». Відповідь у цитатах

То наскільки Одеса є українською?

Само по собі це вже «неправильне» питання. Адже це схоже на те, якби колишній чоловік після розлучення та юридичного розподілу майна увірвався до ексдружини, почав її вбивати та кричати, що має на це право, бо він на все це заробляв. Та замість того, щоб скрутити злочинця силою, поліція почала б з’ясовувати: а хто справді більше вклався — може, чоловік зі своїми заробітками чи, може, дружина, яка «створювала затишок»:

Але, з іншого боку, цікаво поглянути на історію Одеси і під цим ракурсом. Автор не є істориком, а тому не претендує на створення всеохопної картинки в цьому лонгріді. Та як людині, котра провела в Одесі багато років життя, мені цікаво було дослідити етапи її історії, які хоч і не є таємницею, проте не дуже відомі широкому загалу. А ще побачити, як ця історія вписується в більший контекст України та Російської імперії. І чому Одеса так і не стала «південною Калугою, замість північної Олександрії», як про це говорив одесит, один з лідерів руху за створення держави Ізраїль Володимир Жаботинський.

Ми звернемося до фактів та цитат одеситів, які жили в той час, щоб спробувати відчути історію з їхнього погляду. А також торкнемося теми викликів, які стоять перед українським суспільством у зв’язку з існуванням окремішнього одеського міфу.

Одеса зростала на полях України

Історик Тімоті Снайдер нагадує, що навіть стародавні греки годувалися зерном, яке привозили з північного узбережжя Чорного моря. Тобто легендарні Афіни часів Аристотеля чи Сократа були в симбіотичних відносинах з територією півдня сучасної України.

Попри те, що на місці Одеси був порт Коцюбіїв, який у пізньому Середньовіччі також відігравав роль у торгівлі зерном — перша згадка датується 1415 роком у контексті відправлення зерна польським королем у Константинополь — очевидно, що проєкт «Одеса» є наслідком входження великої частини сучасної України після розподілу Речі Посполитої до складу Російської імперії. Паралельно узбережжя Чорного моря було завойоване у Туреччини.

Й ось для того, щоб продавати з новоприєднаних до Російської імперії українських земель зерно — основний експортний товар того часу — і потрібен був новий великий порт, який і виник на місці турецької фортеці Хаджибей, що була захоплена в 1789 році. Є згадки і про два татарських селища, які розташовувалися тоді на місці сучасної Одеси.

У ХІХ ст. зерно становило третину всього експорту Російської імперії, 60—70% з якої — зерно саме з України. У результаті українське збіжжя складало 15% (!) від усіх прибутків Московської імперії в момент її злету в ХІХ ст., якою, нагадаємо, в те століття керувала, фактично, німецька етнічна вер-хівка.

Отже, виходить, що фізично Одеса буквально «проросла» у вигляді українського зерна з чорнозему. А Шевченкові слова «На панщині пшеницю жала, втомилася…» — це, виявляється, не лише про мрії експлуатованої селянки про свободу та успіх свого сина, а й про появу Одеси.

Росія в той момент активно запрошувала іноземців в Одесу працювати на імперську «інтернаціональну корпорацію». Греки, італійці, а пізніше — євреї, які переселилися сюди, забезпечували фінансово-логістичні операції з продажу зерна для всього світу. При цьому саме євреї були ланкою для збору зерна з території України, виконуючи властиву їм ще з польських часів функцію «бізнес-менеджерів» у взаємодії з українськими селянами.

Наприкінці ХІХ ст. євреї складали вже третину (!) населення Одеси. Але їх також можна назвати «українцями» у тому сенсі, що вони переселялися на узбережжя саме з території сучасної України. Про це детально йтиметься далі.

А ось як про «хлібно-золотий» час Одеси пише згаданий уже Володимир Жаботинський (1880—1940), розповідаючи про свого батька.

«Батька я зовсім не пам’ятаю, точніше, пам’ятаю дуже смутно, але чув про нього розповіді й навіть легенди. У ті роки закладалося й піднімалося торгове багатство Одеси, стольного града хлібної України. Батько, вочевидь, був одним із найкращих творців цього багатства. На хлібному ринку керувало «Російське товариство пароплавства і торгівлі» (РОПІТ), воно вважало мого батька серед головних своїх агентів.

Говорили, що він був головним скупником зерна на всій території Правобережної України, області, яка в ті роки годувала Європу. Варто було б написати просторий роман (але така небезпека мені не загрожує, бо не знайду для цього часу) про поїздки батька на пароплавах РОПІТа Дніпром, від Херсона до уступів, що перегороджували русло ріки, які називаються «пороги» по-російськи і «гирло» (устье) по-українськи, у супроводі численної свити помічників, фахівців із визначення якості зерна, обліковців і просто людей без користі й без професії…

Одного разу в Олександрівську зібрався навколо мене десяток старих, ветеранів зернової торгівлі, і до півночі вони намагалися пояснити мені, в чому полягала чарівність, якою володів мій батько. Я їх не зрозумів, але в мене залишилося величезне враження від переплетення зв’язків, відносин, мереж, ниток впливу, що поєднували Аргентину з Україною, Чорне море з трьома океанами, Вальплац у Відні, резиденцію міністра закордонних справ Австро-Угорщини, з Капа Ровіною, де збиралися зерноторговці в Одесі… За чайним столиком на веранді нам розповідали легенди про подвиги батька, про колишню велич Дніпра і про українську торгівлю зерном».

Великий одеський вибух

Не всі знають, але наприкінці ХІХ ст. Одеса була найбільшим містом серед усіх міст сучасної України та четвертим у Російській імперії, значно випереджаючи Київ.

Найбільші міста Російської імперії за переписом 1897 року:

1. Санкт-Петербург — 1,265 млн.

2. Москва — 1,039 млн.

3. Варшава — 626 тис.

4. Одеса — 404 тис.

5. Лодзь — 314 тис.

6. Рига — 282 тис.

7. Київ — 248 тис.

8. Харків — 174 тис.

9. Тифліс (Тбілісі) — 160 тис.

10. Вільно (Вільнюс) — 155 тис.

…

16. Дніпро (тоді Катеринослав) — 113 тис.

(…). Херсон — 59 тис.

І коли вже за радянської доби Одесу наздогнали й випередили інші міста, часом серед одеситів можна було почути фразу: «Ну, Одеса — це ж провінційне місто», в якій насправді читалася недореалізована мрія про «найкраще місто», «не перше, але й не друге».

Одеса була завойована завдяки ударній силі українських козаків. Подальшу історію вона перебувала, як мінімум, дуже близько від «українського етнічного моря». Українці хоч і русифікувалися в імперському плавильному котлі Одеси, але при цьому ставали його частиною, а отже «український присмак» завжди був присутній в Одесі, що ми бачимо на прикладі успіху тутешнього українського театру в другій половині ХІХ ст. А в момент розвалу імперії у ХХ ст. частина одеситів зі зброєю в руках воювала за незалежну Україну, що багато про що свідчить. Про все це і йтиметься далі.

Класичний одеський міф вже за незалежної України сприймає Одесу як певну окрему сутність, яка свого часу відстоювала свою окремішність та «антиімперськість» у рамках Російської імперії і тепер має право на свій окремий міф, часом — російськомовний, і в рамках незалежної України. При цьому носії цього традиційного одеського міфу підтримують незалежність України. Хоч і відстоюють свої погляди. Наприклад, наратив про «Одесі — 600 років» корисний для полемі-ки і розвитку інтересу до історії цих земель, але багато одеситів його не сприймають, адже місто вибухоподібно будувалося саме з ХІХ ст.

Повномасштабне вторгнення суттєво вплинуло на широкі маси одеситів, оскільки змусило робити вибір уже не між росі-йською/радянською та українською культурою, а між російським фашизмом та його відсутністю.

Українські козаки-«чорноморці» як ударна сила в завоюванні узбережжя

Для тих, хто відчуває в собі сили, пропоную піти в історію ще глибше. І тут ми маємо пам’ятати, що узбережжя Чорного моря до завоювання Російської імперії вже було зоною інтересів та військових операцій українських козаків. Знищення Катериною ІІ Запорізької Січі та автономії її земель в 1775 році можна розглядати як усунення важливого гравця, оповитого військовою славою, у рамках експансії Росії у Причорномор’я. Відтоді окремішня українська воля надовго зникає з регіону.

Маємо факт — іспанець на службі імперії Хосе де Рібас при штурмі турецької фортеці Хаджибей, що була на місці сучасного пам’ятника Дюку на Приморському бульварі, покладався саме на новостворене військо колишніх запорожців — чорноморських козаків. Це свідчить про те, що козаки, які мали флотилію човнів, були вправними моряками, яких він і використовував для десантних операцій у кампанії проти Туреччини 1787—1792 років. Тому треба зафіксувати: українські козаки були силою, яка відіграла важливу, якщо не найважливішу, роль при взятті Хаджибея.

Одеський історик Ігор Сапожников у своїй книзі «Запорізькі та чорноморські козаки в Хаджибеї та Одесі» (1998) взагалі висловлює думку, що Хосе де Рібас не відрізнявся скромністю та перетягнув на себе ковдру в багатьох питаннях, зокрема й у військових перемогах: «Й. де Рібас не тільки крав гроші у напівголодних солдатів і козаків, він вкрав славу у найталановитішого інженера Ф. де Воллана (щодо розбудови Одеси. — Прим. автора), як раніше присвоїв собі всі заслуги Чорноморського війська при взятті о. Березань, штурмах Хаджибейської та Ізмаїльської фортець».

Внучатий племінник того де Рібаса, історик Олександр де Рібас (1856—1937) у книзі «Стара Одеса» (1913) написав, що «Росіяни утвердилися вперше в Хаджибеї, який згодом став Одесою, під тупіт запорізького гопака». «Цю фортецю було взято загоном де Рібаса ізольовано, самостійно, після довгої підготовки нападу на неї — підготовки, яку де Рібас здійснював сам, ділячись своїми планами не зі своїм начальником, корпусним командиром Гудовичем, а зі своїми найближчими соратниками, серед яких беззастережно відданими йому були чорноморські козаки».

А ось фрагмент з книги «головного історика» початку Одеси Аполлона Скальковського (1808—1899) «Перше тридцятиріччя історії міста Одеси. 1793—1823», (1837 р.), що, також показово, поляка за походженням. З якого ми бачимо, що частина козаків після війни залишилася жити в місті.

Є ще один аргумент на користь того, що козаки розглядали узбережжя Чорного моря як своє. Відразу після Ясського миру, за яким міжріччя Дністра та Бугу відходило від Туреччини до Російської імперії, козаки розраховували, що ці землі будуть саме під їхнім адміністративним керуванням.

Князь Григорій Потьомкін у листі до кошового отамана Чепіги писав: «…представив я Її Імператорській Величності про поселення цього війська на привільних місцях на березі Чорного моря, між Дністром і Бугом». Тому козаки спочатку дуже засмутилися, коли їх, попри домовленість з Потьомкіним, після його смерті Катерина ІІ відправила на Кубань для колонізації узбережжя та війн з черкесами вже на Північному Кавказі. Саме їхні нащадки, які брали участь у колонізації Кавказу — чорноморці — за сто років після того все ще говоритимуть українською мовою, навіть будучи частиною механізму армії Російської імперії.

Та більше — на початку ХХ ст. чорноморці прагнули відродити українську національну ідею й на Кубані. Ось що пише кубанський полковник Федір Єлісєєв (1892—1987) про ідеї, які «витали в повітрі» у 1905 році. Хоча сам він був з лінійної станиці Кубані, тобто походив від російськомовних донських козаків, а не україномовних чорноморців:

«У той таки час серед техніків (в училищі Майкопа. — Уточ. автора) був і український рух, якому я теж співчував, але якого не розумів. Була домовленість між техніками, що при зустрічах між собою говорити лише «по-хохлацьки». Техніки — козаки чорноморських станиць — взялися за цю справу палко — співали українські пісні, носилися «в гопаку» обов’язково «навприсядки», читали «Кобзар» Шевченка і лилася малоро-сійська мова. «На присядках» ми зранку і на перервах носилися по всьому класу. Дивною в мене була суміш політичних мислень. Я був свято відданий Царю, вважаючи його чомусь козаком, і водночас стояв за союз козацтва з усіма горцями Кавказу та України й відокремлення від Росії, відмежування від російського легковірного мужика, але з Царем на чолі».

У столиці Кубанського козацтва Катеринодарі (Краснодар) заснованому чорноморцями, рідною мовою українську в 1897 році вказали, за офіційною статистикою, 38% містян, російську — 53%.

І вже потім, під час громадянської війни, на початку ХХ ст., саме проукраїнське прагнення до автономії Кубані стало основним внутрішнім конфліктом у «Білій армії» збройних сил Півдня Росії. Той же Федір Єлісєєв часто підкреслює в мемуарах ментальні відмінності, мовляв, чорноморці (українці-запорожці) воювали та поводилися не так, як більш дисципліновані лінійці (росіяни-донці), — розкуто, весело, харизматично, часто з українськими піснями. При цьому козаки-чорноморці не вважали лінійців справжніми козаками, а лише «служаками, які постійно тягнуться перед начальством». Загалом, з його спогадів стає зрозуміло, що й на початку ХХ ст. стародавня українська Запорізька Січ цсе ще була «супербрендом», принаймні серед військових на Кубані.

Той факт, що саме українських козаків назвали «чорноморцями» засвідчує їхню виняткову роль у завоюванні та опануванні узбережжя Чорного моря.

Плавильний котел русифікації

Повернемося до історії Одеси. Місто, з-поміж інших, заселили і росіяни, здебільшого як чиновники. Російська імперія сприймала ці території в ХІХ ст. як такі, до яких треба докладати зусиль для їх русифікації.

З розвитком російської культури як імперської та домінуючої це завдання досить успішно виконувалася. Наприклад, за переписом 1897 року в Одесі вже 49% назвали рідною мовою російську. Але, що показово, у статистиці їх трактують не лише як російськомовних, а вже іменують великоросами. Виходить, що ті ж євреї Лев Троцький і Володимир Жаботинський, які вже не вміли говорити на ідиш в дитинстві, могли стати для статистики росіянами. Як і багато хто з етнічних українців.

Загалом, у 1897 році назвали ідиш рідною мовою 31% одеситів, українську — 9%, польську — 4%, німецьку — 3%, грецьку — 1%. Отже, попри заборону викладання і друкування книг, маргіналізований статус української в рамках Російської імперії, помітна частка одеситів усе ж визнавала себе україномовними.

Одеса була одним з найбільших у світі «єврейських міст». Так, 120 тисяч її мешканців назвали рідною мовою ідиш. Більше євреїв тоді жило лише в Нью-Йорку та Варшаві — по понад 200 тисяч. Але й попри таку велику громаду, в Одесі навіть євреї з їхньою окремішньою та стійкою культурно-релігійною традицією також активно русифікувалися.

Корінні одесити з українських теренів

Статистика 1897 року має ще один цікавий розділ — звідки саме походять одесити. На той момент більша частина — 55% — були приїжджими з інших регіонів та вказували, де саме вони народилися.

Найбільше Одесу у другій половині ХІХ ст. заселяли вихідці з Херсонської губернії — 39009 (переважно Херсонська, Миколаївська, Одеська, Кіровоградська, Дніпропетровська області, Молдова). Київську губернію (сьогодні це Київська, Черкаська, Житомирська та Вінницька — частково) вказали місцем народження 26340 одеситів, Поді-льську (Хмельницька, частково — Вінницька та Тернопільська) — 25427, Волинську (Волинська, Рівненська, частково — Житомирська) — 14311, Бессарабську (Молдова, частково Одеська область) — 11743.

Для порівняння: із Санкт-Петербурзької губернії в Одесу переселилися 1558 людей, з Рязанської — 1950. Як бачимо, Одесу заселяли переважно люди з України, особливо з її «єврейських регіонів». І їх було в десятки разів більше, ніж із сучасної Росії.

Місто біля «україномовного моря»

У статті «Наука з Шевченкового ювілею» в газеті «Одеські новини» (1911). Володимир Жаботинський порушує мовне питання:

«Ми самі тут, на півдні, так завзято й так наївно насаджували в містах русифікаційні начала, наша преса так багато клопотала тут про російський театр і поширення російської книги, що зрештою ми зовсім втратили з поля зору справжню, відчутну, арифметичну дійсність, якою вона «виглядає» за межами нашого курячого кругозору. А за цими містами колишеться суцільне, майже тридцятимільйонне українське море.

Загляньте колись не лише в його центр, у який-небудь Миргородський чи Васильківський повіт: загляньте на його окраїни, до Харківської чи Воронезької губернії, біля самої межі, за якою починається великоруська мова, і ви здивуєтесь, наскільки недоторканим і безпримісним залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть «хохли», а по той бік — «кацапи». Живуть здавна поруч і не змішуються. Кожна сторона говорить по-своєму, одягається по-своєму, зберігає особливий свій звичай; одружуються тільки між своїми; чужуються одне одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння».

Цікаво, що Жаботинський передбачив, що українська мова з часом займе своє місце під сонцем і в русифікованих містах:

«Український народ зберіг у недоторканності те, що є головною, непереможною опорою національної душі: село. Народові, коріння якого міцно й густо вросло на величезному просторі в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою племінну душу, що б там не робилося в містах над бідними паростками його культури, над його мовою й його поетами. Мужик усе витримає, усе переживе, усіх переможе в суперечці й повільно, крок за кроком, але неухильно й непереможно з усіх боків увійде до міст, і те, що тепер вважається мужицькою говіркою, стане в них через два поко-ління мовою газет, театрів, вивісок — і навіть більше».

Отже, українізація, яку ми бачимо сьогодні, — продовження трендів, які існували вже понад сто років тому. Жаботинський вважав, що російський чорносотенний шовінізм (рашизм?) може зупинити тільки український рух.

Одеса як «інкубатор» українського театру

Доказом наявності певної «української прошивки» в Одесі є успіх в місті в останні десятиліття ХІХ ст. україномовного театру.

Кілька фактів. Майбутній «батько українського театру» Марко Кропивницький (1840—1910) саме в Одесі в 1871 році розпочав професійну акторську кар’єру після чудового прийому в місцевої публіки у виставі «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка. Газета «Одеський вісник» тоді писала: «Дебютант у ролі Стецька Кропивницький привернув загальну увагу своєю грою; під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його повторювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця».

У 1882 році була організована перша українська професійна трупа, яка з великим успіхом виступила в Києві. У відповідь, злякавшись поширення української ідеї, її виступи були заборонені на Київщині, Волині, Поділлі, Чернігівщині та Полтавщині. Відтак залишалися Слобідська Україна, південь з Одесою, Бессарабія, Дон та Кубань. Одеса з її італійською оперою та регулярними гастролями світових артистів була одним із центрів цієї галузі. А відтак стала одним з «базових міст» трупи.

У ХІХ ст. театр в Одесі — це «шоу-бізнес», який заміняв і ТБ, і кіно, й естраду. Як розповідає режисер та театрознавець Володимир Голота (1939—1996) у своїй книзі «Театральна Одеса» (1990), за українською трупою уважно стежили із Санкт-Петербурга та періодично запитували владу міста, чи не забагато вистав українською. На сигнали зі столиці взявся письмово відповідати генерал-губернатор Христофор Рооп (1831—1918): «В Одесі з її строкатим, різноплемінним населенням аж ніяк не міститься скільки-небудь сприятливих елементів для розвитку українофільського спрямування, якого тут і не було жодного часу виявлено». Далі Рооп пояснює, що в місті й так багато російських вистав і він контролює ситуацію, адже цензурує репертуар української трупи особисто. Він пише: «Мною були вилучені деякі малоросійські п’єси історичного змісту, які здатні запалювати уяву спогадами минулої запорізької вольниці». Бачимо деяке протиріччя — «елементів» нема, натомість «запалюватися спогадами» є кому.

В архівах збереглося повідомлення Марка Кропивницького від 1886 року, яке він подав на ім’я генерал-губернатора. В ньому він каже, що готовий прибрати з вистави на вимогу влади слова: «запорожец», «козак», «вольная», «украинец».

(Далі буде).

Денис САМИГІН,
публіцист, комунікаційник.

Джерело: «Главком» (https://glavcom.ua/).