Кілька деталей до життєпису Андрія Ніковського

Дитинство Андрійка минуло в селі поблизу Очакова, «в голому, сухому як перець степу, над півсолоною Березанською затокою Чорного моря». Коли хлопчикові сповнилося сім років, батько помер. Невдовзі мати вдруге вийшла заміж і переїхала до Одеси. Одна з адрес, за якою проживала нова сім’я, — будинок 62 на вулиці Успенській.

Спочатку Андрій навчався у народній школі, після закінчення якої впродовж року допомагав вітчимові у роботі, а у вільний час готувався до вступу в гімназію. Це вдалося йому без особливих зусиль. За спогадами автора антології «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, цьому посприяв син одеського ювеліра М. Елік, звернувши увагу на хлопчика, який стояв перед вітриною магазину і на запитання, що він тут робить, відповів: «Учусь, дядю, читати». Зворушений пан допоміг Андрієві здобути освіту: готував його до гімназії, підтримував під час навчання в ній, посприяв вступу до університету.

Навчався Андрій у п’ятій одеській гімназії, яку закінчив в 1905-у (разом з майбутнім нобелівським лауреатом Соломоном Ваксманом). З атестата видно, що найцікавішими предметами для нього були географія, математика і фізика. Можливо, інтерес до цих наук став вирішальним при вступі на природниче відділення фізико-математичного факультету університету в Одесі. По закінченні першого курсу, перебуваючи під впливом українського середовища, передусім Одеської «Просвіти», перевівся на слов’яно-руське відділення історико-філологічного факультету.

У 1910 році Андрій Ніковський здійснив діалектологічну експедицію поблизу Хотина (тепер — Чернівецька область), де записував місцеву українську говірку. Під час експедиції захворів на малярію, через що не встиг опрацювати зібраний матеріал. На прохання наукового керівника професора Б.М. Ляпунова керівництво факультету продовжило йому термін навчання ще на рік — для закінчення розпочатої роботи. Одеський краєзнавець Антон Гриськов згадує про цей період у житті студента Ніковського у статті про Євгена Чикаленка, який запропонував тому разом з дружиною замешкати деякий час у його садибі в Перешорах, чим подружжя з радістю скористалося наступного року.

Із середини 1906-го А. Ніковський брав активну участь у роботі Одеської «Просвіти», зокрема був членом ради товариства, його секретарем і бібліотекарем. Так громадська активність посприяла тому, що його обрали делегатом від Одеси на Всеслов’янський студентський з’їзд, який проходив у червні 1908-го в Празі. Залученість до культурно-просвітнього руху відкрила Ніковському шлях до громадсько-політичної діяльності: ще під час навчання в університеті він став членом Товариства українських поступовців.

У 1909-у зустрічався в Одесі з Іваном Франком, який допоміг студентові-філологу у виборі методу для створення схеми історії української літератури. Пізніше Андрій Васильович так переповів сказане Іваном Яковичем: «Видите, найбільше ту важить, чого людина шукає в літературі. Чи мав би письменник складати документи свого часу? — Се само по собі єсть у його творі. Навіть історичний твір відбиває аспекти сьогочасні більшою мірою, ніж із того часу, що хочеться змалювати. Літературна оцінка мала би зважувати кождий твір з усіх сторін, але найбільше з погляду проблем психологічних та в певнім зв’язку артистичнім». Поради І. Франка проглядаються у всій науковій практиці А. Ніковського.

Після заборони в 1909 році місцевої «Просвіти» Андрій вступив до Одеської студентської громади, де вів курси української мови в таємних гуртках для молоді. Взяв також участь у створенні Українського клубу та товариства «Українська хата», де виступав з рефератами про українську літературу.

У серпні 1908-го Андрій Ніковський одружився зі слухачкою Вищих жіночих курсів Наталією Христо. Тоді ж посприяв у виданні першої книжки подруги дружини, майбутньої письменниці Галини Журби (Домбровської) «З життя» у друкарні своєї тещі Софії Христо. У листопаді 1911-го на вулиці Преображенській, 11 відкрив «Українську книгарню «Діло», яка розповсюджувала українську літературу, займалася передплатою та продажем газети «Рада». Керувала книгарнею дружина Наталя Дмитрівна.

Навесні 1912-го Андрій Ніковський закінчує навчання в університеті й розпочинає працювати викладачем російської словесності в двох одеських гімназіях — Висковатової (на розі вулиць Богдана Хмельницького та Степової, нині в цьому будинку розташоване Одеське професійно-технічне училище машинобудування) та Белен-де-Балю (на розі Канатної та Успенської, тепер це гімназія № 39). Працювати доводилося по 12—13 годин на добу, але це не забезпечувало стабільного і пристойного заробітку. Незважаючи на запрошення керівництва гімназій про подальшу співпрацю, А. Ніковський прийняв пропозицію Євгена Чикаленка стати редактором всеукраїнської газети «Рада», яку очолював із 1 липня 1913-го до її закриття, через початок Великої війни, 20 липня 1914-го.

Коли навесні 1915 року було знято заборону на українське слово, А. Ніковський відразу ж розпочав збирати матеріали для нового українського журналу, що мав виходити в Одесі під назвою «Основа». Він став видавцем і головним редактором, а практичною роботою, пов’язаною з друкуванням часопису, опікувалися його одеські приятелі Ілько Гаврилюк та Володимир Буряченко. Впродовж 1915-го вийшло три числа єдиного на той час україномовного журналу. В умовах війни «Основа» друкувалася з величезними труднощами, зумовленими нестачею паперу, дорожнечею, а головне — цензурними утисками, штрафами або й забороною видання. Приводом для закриття часопису стала стаття Сергія Єфремова «З хвиль життя», що мала досить категоричний характер.

У роки війни А. Ніковський переважно перебував у Києві, зрідка навідуючись до Одеси в родинних та видавничих справах. Подальший період його життя вже мало пов’язаний з містом юності. Після Лютневої революції 1917-го його обрали товаришем (заступником) голови Центральної Ради. З приходом німців на знак протесту він вийшов з Ради, був одним з організаторів антигетьманського заколоту, але до складу Директорії не ввійшов. Коли повернулися більшовики, спочатку переховувався, а потім підробив документи на ім’я Йосипа Степановича. Після вступу в місто Денікіна знову працював у газеті «Рада», згодом — у «Промені».

У листопаді 1918-го померла дружина, залишивши малолітніх дітей — восьмирічну доньку Галинку і сина Володю (Льодика). З присвятою «ясній пам’яті» дружини наступного року в Києві вийшла його книжка «Vita nova», яка містила літературознавчі есе про творчість молодих талановитих поетів-новаторів.

Коли в 1920-у війська Директорії разом з поляками покинули столицю, Андрій Васильович, встигнувши попередити про негайну евакуацію Галину Журбу, виїхав до Вінниці (залишивши дітей у Києві), де йому доручили очолити Міністерство закордонних справ. На цій посаді пробув два роки, відмовившись від неї через непорозуміння з Головним отаманом. Річ у тім, що Андрій Ніковський виділив вдові Петра Болбочана Марії 17 тисяч австрійських марок, а це не сподобалося Симонові Петлюрі. З цього вчинку видно, що він не тримався за посаду будь-якою ціною, порядність для нього була понад усе.

У жовтні 1924 року А. Ніковський завдяки клопотанням С. Єфремова, який весь цей час доглядав за його дітьми, повернувся на Батьківщину. Спочатку оселився у Єфремова, а через кілька місяців винайняв кімнату, куди й переїхав з дітьми. Здавалося, життя почало налагоджуватися. Та у 1929-у його заарештовують, звинувативши в причетності до «Спілки визволення України». Після показового процесу в Харкові А. Ніковського засудили на десять років ув’язнення.

Відбувши покарання, у квітні 1940-го Андрій Васильович поселився у Ленінграді в доньки, яка була дружиною військового моряка. З початком блокади дочку з онукою відправили в тил, а його, як колишньо-го «ворога народу», залишили в місті, де він і помер від голоду та холоду. Там його востаннє бачив український літературознавець Юрій Меженко, який не міг навіть поді-литися своїм мізерним пайком з безправним А. Ніковським. У статті спiвробiтниці Нацiонального музею лiтератури України Павлини Дунай вказана приблизна дата поховання Андрія Васильовича — березень 1942 року, яку знайшли в «Книзi записів жертв нiмецької блокади Ленiнграда». Але точну дату смерті встановити не вдалося. Похований у братській могилі на Піскаревському кладовищі.

Реабiлiтований посмертно, одним з останніх — 11 вересня 1989 року. В 2017-у в Києві з’явилась вулиця Андрія Ніковського. У 2023-у була спроба увічнити ім’я українського патріота і в Одесі, але міська рада на це згоди не дала.

Як бачимо, доля Андрія Васильовича Нiковського цiлком укладається в репресивну полiтику радянського тоталітарного суспільства, спрямовану на соцiальну маргiналiзацiю й тотальне нищення української нацiональної елiти.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.