Діячі Руху на шпальтах «Чорноморських новин»

Мартиросян Вілен (1940 — 2023) — полковник, заступник голови НРУ, перший голова «Союзу офіцерів України» (СОУ). Він був одним із тих, хто активно діяв на перетині військової справи та національного відродження в критичний момент української історії. В жовтні 1991 р., під час зустрічі в Одеському будинку офіцерів, Вілен Мартиросян емоційно і щиро закликав військових долучатися до лав СОУ, наголошуючи: «Ми маємо знати — хто є хто, Батьківщина має знати своїх героїв». Його слова й досі звучать як нагадування про відповідальність військових перед державою та про їхню роль у її становленні.

Мастеренко Віктор (1938) — громадський і політичний діяч, полковник у відставці, один із засновників Одеської крайової організації НРУ. У перші роки незалежності відіграв помітну роль у регіональній політиці: був довіреною особою кандидата в Президенти України Леоніда Кравчука та очолював виборчий штаб НРУ в Одеській області під час парламентських виборів 1994 р. Значну увагу приділяв питанням патріотичного виховання молоді. Ініціював і органі-зовував численні конференції, «круглі столи» та освітні поїздки, присвячені висвітленню героїчних сторінок української історії. До цієї роботи залучав представників академічного та культурного середовища Одеси — науковців, письменників, журналістів, педагогів. Віктор Мастеренко — автор багатьох публі-кацій на теми ветеранського руху, соціального захисту військовослужбовців, формування громадянської свідомості. Був учасником ключових подій новітньої історії України — Помаранчевої революції та Революції Гідності. Його діяльність поєднала військову дисципліну, громадянську відповідальність і культурно-просвітницький чин задля утвердження української державності.

Могильницька Галина (1939 — 2020) — поетеса, публіцистка, послідовна борчиня за національні та духовні цінності українського народу, зокрема за незалежну Українську церкву. Після загибелі В’ячеслава Чорновола, з яким її єднали товариські зв’язки ще з 1960-х рр., Галина Могильницька очолила «Чорноволівське крило» Народного руху України в Одесі та відновила діяльність крайової організації НРУ в регіоні. Активно працювала як публіцистка, зосереджуючи увагу на питаннях української ідентичності, духовності та історичної пам’яті. За свої книги й науково-публіцистичні праці була удостоєна низки престижних відзнак. Її внесок у розбудову українського громадянського суспільства, духовне відродження нації та захист історичної правди є вагомим елементом національного поступу. У 2024 р. за ініціативи Одеської академії неперервної освіти з метою підтримки творчої молоді, популяризації українського слова та літературної спадщини Одещини започатковано обласний конкурс учнівських і студентських робіт імені Галини Могильницької «Талант і слово».

Олійників Олег (1943 — 2018) — український поет, прозаїк, пісняр, фольклорист і краєзнавець, один із помітних учасників національного відродження на Одещині. Його літературна творчість, особливо в жанрі поезії-мариністики, вирізняється глибокою любов’ю до України, усвідомленням національної ідентичності й патріотичною напругою, яка передбачала подальші суспільно-політичні трансформації. У 1990-х рр. Олег Олійників активно долучився до діяльності НРУ, ставши одним із його ініціаторів і координаторів на півдні України. Його участь у Русі мала виразно просвітницький характер: він поєднував творчу роботу із громадським служінням, формуючи національну свідомість серед освітян, молоді й культурного середовища регіону. Своєю багатогранною діяльністю залишив помітний слід у культурному просторі України. Його образ — поета під власним «українським вітрилом» — символізує відданість ідеалам свободи, гідності та національного самоствердження.

Осінська Валентина (1947) — філолог із понад п’ятдесятирічним стажем і активна діячка національного відродження України. Її громадська активність бере початок у період формування сучасного українського громадянського суспільства: у лютому 1989 р. вона стала учасницею установчої конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яке згодом трансформувалося у Всеукраїнське товариство «Просвіта». У вересні 1989 р. Валентина Осінська брала участь в установчому з’їзді НРУ — першої масової політичної сили, що стала каталізатором здобуття незалежності. Відтоді послідовно підтримувала просвітницькі ініціативи, спрямовані на утвердження української мови, культури та державності. За свою професійну і громадську діяльність Валентина Осінська відзначена численними нагородами та почесними грамотами. Особливе місце серед них займає відзнака НРУ «За заслуги перед українським народом», що символічно підкреслює її відданість справі українського національного відродження. Її ім’я включено до ґрунтовної книги «Рух опору в Україні. Енциклопедичний довідник», що засвідчує вагомий внесок Валентини Осінської в історію визвольних змагань новітньої доби.

Павленко Олександр (1932 — 2022) — український історик, краєзнавець, громадський діяч, активний учасник національного відродження кінця ХХ ст. У 1990-х рр. був активістом таких знакових організацій, як «Одеський Меморіал», «Просвіта» та НРУ, долучаючись до творення нового громадянського суспільства на Півдні України. Його інтелектуальні зацікавлення охоплювали праісторичні етапи минулого рідного краю, проблематику дохристиянської культури, традиційного імено-слова та топоніміки. Він був автором численних краєзнавчих і публіцистичних публікацій у регіональній пресі та літературних виданнях, як-от «Літературна Одеса» та «Море». Олександр Павленко ініціював і власним коштом видав низку праць, серед яких — «Молога», «Календар-іменослов. Давайте нащадкам рідні наймення» та «Пращури українців і сучасність», що стала підсумком його багаторічних досліджень. Академік Міжнародної літературно-мистецької академії України Олександр Павленко вирізнявся глибоким історичним мисленням, вірністю українській ідеї та послідовною просвітницькою діяльністю.

Павличко Дмитро (1929 — 2023) — український поет, перекладач, політичний і громадський діяч, один із найяскравіших представників українського національно-визвольного руху другої половини ХХ ст. Як перший голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка, співзасновник НРУ, депутат Верховної Ради, голова Української всесвітньої координаційної ради, а також дипломат у Словаччині й Польщі відіграв ключову роль у розбудові незалежної держави. Діяльність Дмитра Павличка утверджувала українську ідентичність і державність у культурному, політичному та міжнародному вимірах.

Панченко Володимир (1954 — 2019) — український літературознавець, громадський діяч і політик, активний учасник національно-демократичного руху кінця 1980-х — початку 1990-х рр. Наприкінці 1980-х у Кіровограді (нині — Кропивницький) став помітною постаттю місцевого осередку НРУ. Попри формальну позапартійність, саме за підтримки Руху у 1990 р. його було обрано народним депутатом України. У Верховній Раді I скликання Володимир Панченко входив до опозиційної фракції «Народна Рада», співпрацював із провідними діячами національного руху — Ігорем Юхновським, Левком Лук’яненком, Дмитром Павличком та ін. Очолював підкомітет з питань книговидання Комітету з питань культури та духовного відродження. Упродовж депутатської каденції «пройшов школу патріотичного державотворення», брав активну участь у формуванні засад української гуманітарної політики. Водночас Володимир Панченко залишався впливовою фігурою в культурному житті регіону: у 1996 р. за його ініціативи був заснований літературний альманах «Вежа». Його публіцистичні статті регулярно з’являлися на шпальтах газети «Народне слово». Його політична й культурна діяльність у часи становлення незалежної України стала предметом літературного осмислення: Валерій М’ятович присвятив Володимиру Панченку книгу «Нехай святиться ім’я Твоє…», підкресливши його внесок у становлення незалежності України, її духовності і культури. У Любашівці, на фасаді НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. — ліцей» (колишньої СШ №1), де він навчався, встановлено меморіальну дошку. Його іменем названі бібліотека і вулиця в Кропивницькому. У с. Демидівка Любашівської селищної громади вулицю і провулок Мічуріна перейменовано на честь Володимира Панченка.

Петько Анатолій (1947) — верховний отаман ГО «Чорноморське козацьке військо», член проводу Одеської обласної організації НРУ, активний громадський діяч, який поєднує козацькі традиції з патріотичною роботою в умовах сучасної війни. У своїх виступах він підкреслює, що боротьба українців за волю — це не лише сучасна війна, а багатовікова історія спротиву. Під його керівництвом організація веде послідовну просвітницьку і волонтерську діяльність, підтримує Збройні сили України. Анатолій Петько наголошує: «незалежність не була подарована — її виборюють і нині, і саме козаки є символом цього незламного духу».

Різників Олекса (1937) — двічі ув’язнений комуністичним режимом український поет, громадський діяч, людина незламної волі. Його життєвий і творчий шлях — це шлях боротьби за національну гідність, свободу й незалежність України. Під час двох арештів він опинився серед легендарних представників українського й міжнародного правозахисного руху: Левка Лук’яненка, Євгена Сверстюка, Юрія Шухевича, Сергія Ковальова, Йонаса Андрюкайтіса, Гунара Астри та ін. Цей досвід став для нього справжніми «уні-верситетами духу», що сформували його світогляд і поетичне слово. З перших днів створення НРУ Олекса Різників долучився до його діяльності, активно виступаючи з просвітницькими ініціативами та публічними лекціями, формуючи патріотичну свідомість українців. У своїх виступах перед молоддю, студентами, курсантами він проводив велику просвітницьку роботу, говорячи про історичну пам’ять, свободу, гідність. Його книги, зокрема есеїстика, пронизані ідеєю любові до України та ненависті до несправедливості. Його твори — це не просто художні рефлексії, а літературне свідчення боротьби. У них — попередження про небезпеку імперського зла, яке, змінивши вивіску, не змінило сутності. І нині, коли країна-агресор веде відкриту війну проти України, слово Олекси Різникова звучить як ніколи сильно — воно підтримує дух і нагадує: боротьба триває й Україна вистоїть.

Савченко Сергій (1949) — заслужений художник України, яскравий представник одеського культурного середовища, активний учасник громадського руху. Один із засновників Народного руху на Одещині, ініціатор численних просвітницьких, мистецьких і культурно-громадських ініціатив. Його діяльність спрямована на утвердження української національної ідентичності. Він послідовно виступає за звільнення міського простору від імперських символів і популяризує постаті, що уособлюють українську культуру й дух. Сергій Савченко роз-глядає мистецтво як потужний інструмент спротиву, засіб збереження історичної пам’яті та утвердження національних цінностей. Він підкреслює тяглість української воїнської й культурної традиції, що бере витоки ще з Трипільської доби, і вбачає в ній основу сучасної української самоідентифікації.

Тарасюк Борис (1949) — визначний український дипломат, один із творців зовнішньої політики незалежної України. Від перших днів державності був голосом України у світі. У нинішніх умовах він чітко окреслює зміну ставлення до нашої країни: «Світ зараз перебуває у стані переляку, обурення та захоплення — захоплення нами, українцями… До України сьогодні прислухаються, хочуть знати думку України». Разом із В’ячеславом Чорноволом, Іваном Драчем, Геннадієм Удовенком, Василем Куйбідою та Віктором Кривенком Борис Тарасюк належить до покоління державотворців, які формували українську ідентичність і геополітичну суб’єктність на світовій арені, розбудовували НРУ.

Тарнавський Микола (1950 — 2024) — один із фундаторів НРУ на Одещині, активний учасник українського національного відродження кінця 1980-х — початку 1990-х рр. У лавах НРУ пройшов шлях від звичайного активіста до керівних посад: був заступником голови та керівником управи Одеської крайової організації, членом її ради. Неодноразово делегувався на всеукраїнські з’їзди Руху, двічі балотувався до Одеської міської ради. Свою політичну діяльність Микола Тарнавський поєднував із викладацькою працею у вищих навчальних закладах Одеси, де формував у студентської молоді засади громадянської свідомості та патріотизму. У постреволюційний період обі-ймав дипломатичну посаду в Польщі, залишаючись активним у суспільному житті навіть попри важку хворобу. Його діяльність стала важливою частиною громадсько-політичного поступу національного руху в регіоні.

Чайківський Олесь (Олександр) (1938) — український поет, член Національної спілки письменників України, громадський діяч, учасник козацького осередку «Південна січ». Працює на волонтерських засадах в історико-краєзнавчому музеї ліцею ім. В’ячеслава Чорновола в м. Південне Одеської обл. Автор поетичних збірок «Зросту гарячим маком», «Вогнем вулкану я палаю», «Усе, до чого серцем доторкнувся», «Осінній медоцвіт», «Обрій». Його поезія емоційна, глибоко патріотична. Як батько він виховує нащадків в дусі любові до Батьківщини й служіння їй. Його син Сергій віддав життя, захищаючи України від російського загарбника. Один із провідників НРУ за перебудову. Наразі Олесь Чайківський проводить мистецькі заходи на підтримку ЗСУ.

Чорновіл В’ячеслав (1937 — 1999) — борець за Україну, який став на шлях спротиву тоді, коли за це платили волею, а іноді й життям. Політв’язень, журналіст, засновник НРУ, лідер національного відродження. Він мріяв про незалежну, справедливу державу з чесною владою і вільним народом. В’ячеслав Чорновіл не йшов на компроміси з брехнею. Його тверде переконання: «Злодій не може бути патріотом» — вирок усім, хто наживається на війні, хто зраджує країну зсередини. Він мав шанс очолити Україну в момент її становлення і повести її дорогою правди та гідності. Але не судилося. Разом із ним ми втратили не лише людину, а шанс на іншу державу. Ми маємо бути вартими його мрії «України для українців. Вільної, чесної, сильної».

Швець Валерій (1949) — доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук Вищої школи України, колишній голова Одеської обласної організації НРУ, публіцист і активний автор «Чорноморських новин». Його тексти поєднують наукову точність і глибоку національну позицію. Валерій Швець роз-глядає російсько-українську війну не лише як збройне протистояння, а як цивілізаційний конфлікт: між свободою і несвободою, між спадкоємцями європейських культур та азі-йськими загарбниками. У центрі його бачення — діти, армія, наука як головні пріоритети національного виживання. Для нього Україна — це місія і відповідальність, шлях до європейської цивілізації.

Шупта Дмитро (1938) — український поет, перекладач, публіцист, краєзнавець і дослідник творчості Григорія Сковороди. Активний учасник Руху опору 1960—1990-х рр., за що був переслідуваний радянським режимом: заарештований, засуджений, підданий тиску й тортурам. Однак навіть ці випробування не зламали його ні творчо, ні морально. Його поезія — глибоко патріотична й філософська, пройнята темами історичної пам’яті, козацької доблесті та боротьби за національну свободу. Дмитро Шупта відомий і як перекладач світової поезії, майстерно передаючи ритміку та емоційність оригіналу, а також як поет-пісняр. Його творчість органічно поєднує поетичну майстерність з активною громадянською позицією як у час Революції Гідності, так і під час повномасштабної війни з росією. Для Дмитра Шупти слово — це не лише мистецтво, а й духовна зброя, знаряддя спротиву й утвердження української ідентичності.

Шупта-В’язовська Оксана (1956) — філологиня, викладачка з багаторічним досвідом роботи, керівниця управи Одеської міської організації НРУ. Її професійна й громадська діяльність просякнуті глибокою відповідальністю за формування світогляду молодого покоління. Викладання для неї — це не просто передача знань, а формування цілісної ідеологічної картини світу, заснованої на правді, гідності та любові до України. Як активна учасниця патріотичного руху вона послідовно виступає за повну дерусифікацію публічного простору, переконана, що «українська кров, пролита в боротьбі за незалежність, не дає морального права толерувати російський культурний вплив». Її позиція чітка й безкомпромісна: «Південь України, стікаючи кров’ю, виборює Перемогу. Перемогу ми здобудемо. Здобуту Перемогу треба буде не програти».

Щипківський Геннадій (1944) — поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч, заслужений діяч мистецтв України, багаторічний очільник одеських обласних організації НРУ та Національної спілки письменників України. Як активний учасник визвольного руху кінця 1980-х — початку 1990-х рр. зробив вагомий внесок у формування демократичного середовища на Півдні України, був членом Центрального проводу НРУ. Його життєвий і творчий шлях знайшов відображення у 44-му випуску біобібліографічної серії Одеської національної наукової бібліотеки «Письменники Одеси». Видання репрезентує багатогранну постать Геннадія Щипківського не лише як митця. У підрозділах «Спілчанське життя» і «Народний рух України» зібрані матеріали, що висвітлюють його активну громадську діяльність на перетині культури, політики й громадського життя. Погляд автора на значення Руху у становленні української державності відображено й у його художніх творах. Зокрема, в оповіданні «Коріння», де крізь особисту історію подано атмосферу зламу епох — періоду становлення нової держави України, у якому «гартували її незалежність» учасники НРУ.

Яковлєв Ігор (1991) — кандидат історичних наук, викладач, молодший лейтенант Збройних сил України, засновник і голова культурного проєкту КРУК (Корпус розвитку української культури), що діє при Національному університеті «Одеська політехніка». Поєднує наукову, військову й громадську діяльність. Серед ключових ініціатив Ігоря Яковлєва — літературно-меморіальний проєкт «Закарбований у слові», спрямований на вшанування пам’я-ті загиблих героїв. Із 2023 р. цей конкурс проводиться спільно з НРУ. Окрему увагу Ігор Яковлєв приділяє темам гендерної рівності та протидії домашньому насильству. Молодий рухівець.

Євген ЗАБІЯНОВ,
доктор філософії, старший викладач кафедри інформаційної діяльності
та медіакомунікацій Національного університету «Одеська політехніка».

Ксенія СОРОКІНА,
магістерка історії, провідна бібліотекарка Одеської обласної
універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського.