Час до опівночі

Автор думи на початку і в кінці твору наводить слова великого французького філософа Вольтера: «Ідіть на Схід, а попадіть на Захід!». Вольтер у своїй праці «Історія Карла XII» назвав Україну «краєм, що завжди прагнув волі», зазначивши її боротьбу за незалежність від Польщі та Московщини, які намагалися її поневолити. Він згадав про право українців обирати гетьмана, яке було скасоване Московським двором. Також Вольтер зобразив Івана Мазепу як сильну історичну постать, використовуючи матеріали, надані Пилипом Орликом. У думі Мазепа і Орлик ведуть діалог, де Мазепа розповідає про свій пророчий сон, і чи не найбільше боїться втратити віру, бо це один з наріжних каменів існування українського народу.

А в Біблії хіба не наші мислі?
Майбутнє наше, Орлику, в диму.
Коли в брехні державна є могуть,
Куди летіти, як намокле пір’я?
А що, коли в нас віру заберуть,
Ввігнавши всіх в Дніпрове безневір’я?

І тільки набагато пізніше по суті відповідає Орлик своїм сном, де та ж страшна тінь двоголового орла намагається накрити Україну темрявою безпам’яті, відібравши віру та історію.

Важкий, мов брила, сон.
Вага його тяжка.
Ще треті півні сплять.
Орел не спить двоглаво.
 
Трагічна пісня сну
В ранковий час Бика.
В нім Боги, як заснуть,
Прокинеться Диявол.

Свобода, про яку згадував Вольтер, коли писав про Україну, християнська Віра, відданим провідником якої був Мазепа, і третій наріжний камінь нашої ментальності й державності — Мова. А її співучим носієм, узагальненим образом духовності нашого народу впродовж століть був Кобзар. Невипадково 1930 року в Холодному Яру на річці Лопань у Харківській області більшовицька влада знищила майже триста кобзарів. Боявся кремль потужного слова, що гартувало український дух. Станіслав Стриженюк присвятив Кобзарю главу, що наповнила драматичну думу звуком бандури, струни якої і досі торкаються глибин української душі.

Майбутнє серцем бачу я — не оком,
Допоки світу-сонця на землі.
Лиш розбратом підступним і жорстоким
Нас можуть подолати москалі.

Понад триста років минуло, а загрози не змінилися, бо ніколи не зміниться імперський садист — росія. І Буча — Судний день нашого часу, це Батурин ХХI століття. В поемі гетьман Іван Мазепа, його наступник Пилип Орлик і трагічний Батурин стають не просто історичними фактами, а символами вічної боротьби за свободу. Мудрий Мазепа, як «лицар у броні з тріщин», балансує між лояльністю до Петра I та прагненням незалежності України. Дипломатичні ігри у Полтаві, переговори зі шведським королем Карлом ХII породжують внутрішній конфлікт. Але чи може серце, яке розривала трагедія в Батурині, попри всі ризики, зрадити тих діточок, котрих розіп’яли списи москалів?!

Коса на камінь — вічні протилежності,
Зерно сухе на камені вмира.
В Батурині, в колисці незалежності,
Катівня сниться пам’яті Дніпра.

Символом відродження постає українська жінка. Вона завжди надихала чоловіків на подвиги, сама вміла терпіти і давала сили іншим для перемоги, для збереження і продовження свого родоводу. Станіслав Стриженюк має тендітну душу, якою відчуває і розуміє ніжне жіноче серце, водночас він захоплюється безмежною жертовністю Мотрі Чигиринки. І Бог дав йому талант передати ці почуття у слові так, щоб і в читача перехопило дух, щоб він відчув на своїй щоці сльозинку Мотрі. Великому твору, а таким, безумовно, є драматична козацька дума «Судний день», притаманна глибина і ясність мислі та втілення її в такій поліфонії звуків, мовних ритмів, яскравості образів, що захоплює читача своєю чарівною атмосферою і потім довго не відпускає.

Я протечу, мов по щоці сльозинка.
І я себе в Батурині знайду,
Бо ще не попіль —
Мотря Чигиринка.

Так, любов, кохання — це ще одна рушійна сила української нації. І жінки наші особливі. Вони вміють і любити, і зрозуміти, і порадити. Вони з племені нашої французької королеви Анни Ярославни, хороброї Марусі Чурай, неперевершеної Лесі Українки… У них не тільки краса і духовність, у них — державний розум. Саме такою є і Мотря Чигиринка.

Минуться турки, ляхи й москалі,
В мені єство супроти всіх повстане.
Бо є живе козацтво на землі,
Яке тримають на плечах селяни…

Художня майстерність відображається в кількох рівнях. Ритм поеми почасти нагадує козацькі думи — розлогий, неквапливий і водночас емоційний. Твір вражає точністю деталей, відчувається глибоке занурення в історичний матеріал, джерела на кшталт «Історії Русів», але яскраві поетичні рядки роблять історію не сухим фактом, а емоційним досвідом. Дума — це гімн українській душі, її стійкості та волі.

У «Судному дні» багато колоритних постатей — гетьманів і підступних москалів, простих українців і мандрівних циган. Щоб передати всі сюжетні лінії, тим більше, нюанси епохи, людських стосунків, потрібен розмах досліджень рівня монографії. У рецензії відзначу воістину глибоке проникнення Станіслава Стриженюка в характери героїв думи, в їх психологію. Тут хочу звернути увагу на образ Василя Кочубея — фігури трагічної та неоднозначної. В радянські часи він — позитивний герой, відданий клятві і російському цареві, нині його часто зображають як заздрісника і зрадника. В думі ж Кочубей постає трагічною постаттю. Адже з Мазепою у нього були складні стосунки не тільки через дочку Мотрю. До кінця життя жила образа на гетьмана, спричинена загибеллю родича Петрика, повстання якого придушив Іван Мазепа. Тому в день страти Кочубея так сумно і млосно на серці у гетьмана. Коли читаєш рядки глави «Борщагівка», жах по спині пробігає.

А по шляху скрегоче вісь ридвана,
Козацькі душі зашпори беруть.
Немов кістки Хмельницького Богдана,
Стрільці на страту в’язками везуть.
Сокира тупо хряснула.
І тиша.
Лиш стогін, що і небо розколише.
І плач, і крик, і галас, мов на ринку,
Де тільки гелготіння — не слова.
Мазепа вгледів Мотрю Чигиринку...
Котилась Кочубея голова.

Страта козаків, винищення всього українського, навіть бандури, зловтішає московських вурдулаків. І саме в цих сценах, як, утім, і в діалогах, вилізає назовні кровожерлива сутність і Петра, і Меншикова, й усіх шалених псів російської псарні. Біль пронизує століття. І сьогодні, в страшний час, коли російська орда вдерлася в Україну грабувати і вбивати, події Батурина й Полтави пропалюють серце рядками драматичної думи Станіслава Стриженюка.

А поки що в кублі ламайте мури.
Та все живе у козаків понищ.
Але спочатку закопай Батурин!
І глибше всіх на світі кладовищ…
…І Божа Матір теж була скорботно тиха
Під хмарами живих небесних корогов.
І вітер, мов німий, в Батурині не дихав,
І крапав з хмар не дощ, а ще гаряча кров.

Мова твору — це справжній поетичний скарб. Вона поєднує лексику козацької доби із сучасними метафорами, створюючи ефект позачасовості. Діалоги урізноманітнюють структуру думи, регулюють її темпоритм. Показовою є доля річки Сейм. Ріка стає і свідком, й учасником кривавих подій. Вона протікає через весь твір, вбираючи фарби дня і ночі, світлого неба і чорної хмари стрілецьких полків. Сейм страждає, йому болить і Батурин, і Конотоп. Ось тільки кілька миттєвостей із життя гордого Сейму в драматичній думі Станіслава Стриженюка «Судний день»:

Та прокололи ніч проміння гострі списи,
Над Сеймом потяглись скелетних тіней риси.
А кров у течію не припинялась литись,
Сейм хлюпотів собі, рівнині вірна річка,
Світило сонце, мов остання свічка.
Сліпий Кобзар на Сеймі осінь бачив
І чув, що в небі гуси не летять.
А місяць хижо плив над Сейм в кривавім німбі,
Вливаючи у сни підступну тишину.
Лише одні Боги не спали на Олімпі,
Збираючи стрільців до Сейму на війну.
А в річці Сейм вода журчить зажурено.
Все глибшає Дніпро, лопатять хвилі весла,
Бо вже з Десною Сейм влились в його потік.
Півмісяць плив і в Сеймі сіяв срібло…

Проєкт годинника Судного дня почали у 1947 році творці першої американської атомної бомби. Він показує символічний час, що відокремлює людство від дня глобальної рукотворної катастрофи. Це так званий час до опівночі.

Періодично спеціалісти переводять годинник, що демонструє напруженість міжнародної ситуації. Рішення про переведення стрілок ухвалює рада директорів журналу Bulletin of the Atomic Scientists і залучених експертів, зокрема 18 лауреатів Нобелівської премії.

За увесь час ведення вимірів наближення людства до глобальної катастрофи, а саме із 1947 року, годинник Судного дня переводили 26 разів. Зокрема, після випробування атомної бомби в СРСР у 1949-у, після краху соціалістичної системи 1990-го, терактів у США 11 вересня 2001-го. Можливо, останні події в Україні змусять перевести стрілки у 27-й раз.

Але і далі захищають нашу країну, а може, і весь світ, воїни козацького роду, жінки-берегині, духовні поводирі — Кобзарі, серед яких і Станіслав Стриженюк — Кобзар ХХI століття.

Анатолій МАРУЩАК,
член національних спілок письменників, журналістів та кінематографістів,
заслужений журналіст України.