Час для «Хвата»

А коли ж вона, властиво, почалася? Та й чи годиться називати кар’єрою цілісіньке життя людини, віддане воєнному служінню Батьківщині, її оружному захисту, навчанню ще недосвідчених її оборонців? Від сержанта до майора — такий начерк її у недовгому його військовому життєпису…

Спогад з дитинства. У першому класі те було. «Діти, хто може розповісти про Геркулеса?» — вчителька. «Каша! Каша!» — ліс рук. Окрім однієї. «Віталику, а ти що скажеш?». «Геркулес — це герой давньогрецької міфології, можу розповісти про всі його подвиги».

Он як! Діти епохи Незалежности. Одні знають багато, хоч не про все те, можливо, й слід би їм знати; інші — майже нічого не знають. Ще б кілька десятків літ, і країна б тоді — ого-го! Була своя «ядерка» і була своя «Мрія», що дивувала світ своїми польотами. Та не дали ж «воріженьки»! Їхні найманці, яких запустили в країну «дядьки отечества чужого», зсередини попідгризали національне коріння, позамулювали життєдайні націєтворчі джерела. А далі — найстрашніше: повномасштабне вторгнення. І це вже настав цілковито час для «Хвата».

Ще перед тим потрапив до АТО, вступив до полку «Азов». От там і отримав позивний «Хват». «Якраз про нього, — казали побратими. — І для нього». Всього, що лиш собі намислить, досягне. А на війні які можуть бути особливі бажання? Бити ворога. І з’ясувалося, що саме там, в «Азові», заховане його справжнє покликання. Те, про яке сказав удома, вирушаючи на війну: «Мамо, я не можу не піти. Хто, як не ми?». Ці слова не раз повторював й опісля, вже там, на війні. 

Влітку 2015-го створив та очолив снайперський підрозділ полку «Азов» і став командиром. Могли виконати найскладніше завдання. Молоді воїни буквально обожнювали свого командира. «Мені тоді було 19. І я зрозумів, що моє місце серед цих людей, і що це саме той командир, з яким я готовий іти і в огонь, і в воду». Ці слова молодого солдата сьогодні відомі, і вони є най-кращою характеристикою майора Віталія Блажка.

Навесні 2019-го — важке поранення в бою. Ампутація двох третин стоп обох ніг. Протезування у США. Та за три місяці — знову в строю. Від інвалідности відмовився, бо не зміг би тоді воювати. Трапилось так, що в бою одна пара протезів згоріла, а друга зламалася. Але він і на поламаних продовжував бій. Уже й не злічити, скільки знищив ворогів та ворожої техніки, скільки взяв у полон. Тому що позиційна війна — не для нього, не для таких, як він, бути постійно в русі — це для нього.

Олег Вікторович, батько, пригадує той день, коли Віталій прийшов до нього на роботу і просто сказав: «Тату, я їду». «Куди, знову в Африку?». (Було таке, що мав їхати з миротворчим батальйоном). «Ні, — каже, — в АТО». «Ти що, здурів? А ти можеш не поїхати?». «Не можу. Я повинен».

«Я повинен, я мушу, ніхто, крім нас»… Заперечувати — дарма, всі це знали. Розуміли, що кожне своє рішення він ретельно обміркував, спланував, а всю відповідальність брав на себе.

Дві матері були і залишаються у Героя України Віталія Блажка. Перша — це, звісно, та, що народила. А друга — це рідна Україна. Для нього обидві були тим, що найсвятіше в житті, що дорожче навіть за саме життя. Коли життя стає щоденним подвигом — подвигом в ім’я Батьківщини. Коли захоплюються ним побратими, котрі бачили вже немало на цій війні, котрі нарекли його таким славним позивним — «Хват». Позивним якраз для нього, іншого важко було й придумати.

Згадує батько: «Стоїмо біля шпиталю в Дніпрі, куди приїхали відвідати пораненого сина. Неподалік на лавочці троє військовиків розмовляють. Несподівано чуємо: «Ти був тоді в «Азові», може, бачив «Хвата»? «Я з ним не зустрічався, але багато чув про нього. Всі казали, що це чоловік-легенда, розповідали неймовірні історії».

Людина-легенда, воїн-легенда… А хто знає, скільки зусиль й уміння треба завжди докласти, щоби виконати завдання...

Про що думали батько з матір’ю, що відчували того врочистого дня на Майдані у День Незалежности, 24 серпня 2024 року, коли вручали їм, батькам, Золоту Зірку Героя України? Годі й збагнути. Але одне можна назвати точно: гордість. Неймовірна, щемлива до сліз гордість за свого сина.

Роман КРАКАЛІЯ.