Назавжди 26...

Дмитро Берисанов мало повоював — якщо можна так сказати. До війська пішов добровільно і цілком усвідомлено. Хоч мав увільнення: батько Микола Єгорович — інвалід другої групи, учасник афганської війни. Не сам свого часу пішов туди — відправили, не питаючи. Саме тому про війну в родині не говорилося. Батьки, зрозуміло, пробували втримати сина від такого кроку, але це було його тверде рішення. Цілком усвідомлене: захист Батьківщини. Таким було виховання: в родині, у школі, — кажемо ми. Дитина в родині все бере від батьків. А школа — дає все, що може дати.

— У нашій 7-й гімназії Діма вчився з другого класу. Оце згадала його — і так багато думок із серця виривається. — Раїса Іллівна Трач, вчителька молодших класів, добре пам’ятає усміхненого, з волоссячком, як у маленької дитини, наче як поле пшеничне. — Очі його завжди немовби посміхались, а то, бува, поблискували від захоплення чи радощів. Любив спорт, але не хвалився своїми успіхами, найбільше захоплювався футболом. Його побратими, коли приїздили до нас і побачили стенд, присвячений нашим учням-захисникам, дивувалися: ніколи не розказував їм, що у нього стільки спортивних нагород — груди всуціль у медалях. Хоч разом були в окопах, та нічого цього не знали про нього. Скромність була найпершою ознакою його характеру. Розповідали нам, що він хотів стати військовим, навіть подав рапорт по службі. Але командир сказав, що треба зачекати, бо бракує людей… Ще хочу сказати про нього: як сильніший за інших завжди захищав слабких. Діти знали: якщо Діма в коридорі — ніхто нікого не ображатиме. На уроках був дуже уважним, не відволікався... Коли розповідаю про своїх учнів, мені важко зупинитися. Бачу зараз його риси у цьогорічних випускників. Це не лише схожість облич, поведінки — діти як діти. Важлива схожість внутрішнього світу. У школі захоплюються ним. Хочуть бути схожим на нього. Коли якось у нас побував його батько Микола Єгорович і розповідав про Діму, діти у захваті обнімали його, і кожен казав: «Спасибі!». У класі, де він навчався, є велике фото. Діма стоїть там на повен зріст і показує великим пальцем характерний, усім зрозумілий міжнародний знак: мовляв, все буде добре. Все буде ОК. У школі його називають супер-героєм.

Що ж відрізняє справжнього героя? Може, сила?

Згадує побратим Дмитра Берисанова:

— Наш «Чапа» — це такий позивний мав — був спортсменом, сильним і витривалим. Ми познайомились у 2023-у, коли охороняли узбережжя Одеси. До нас прийшов веселий, позитивний, життєрадісний хлопець. Відповідальний, чесний, добрий, щирий. Його ніколи не треба було просити про щось, зазвичай він сам проявляв у всьому ініціативу. Казав, що прагне якось покращити життя колективу. Коли нам прийшов наказ на виконання бойового завдання, спочатку воно було навчальним, хоча ми про це не знали, Діма став одним з перших добровольців на виконання. Потім ми переїхали до Часового Яру, де він без жодних вагань знову попросився на виконання бойового завдання. Тоді, на жаль, він загинув… Мені зараз дуже бракує його життєрадісної посмішки, його підтримки. Ми могли з ним просто сісти, поговорити, ні про що і про все одразу. Можу багато розповідати про свого бойового побратима, він був мені другом. Дуже шкода, що життя дало так мало часу для спілкування…

З теплотою і щирим бажанням поділитися спогадами розповідає про свого однокласника Ліза Буцька:

— У шостому класі, коли вчителька англійської мови посадила нас разом, я до того ніколи не сміялася так багато. Він був дуже позитивною людиною, і любив розсмішити всіх до сліз. Я ніколи не бачила Діму у школі в поганому настрої. Попри те, що я покинула цю гімназію у восьмому класі, він мені дуже запам’ятався як гарний і веселий хлопець. Я навіть не могла собі уявити, що більше ніколи не побачу його…

Дмитро Берисанов мало повоював, якщо можна так сказати. Коли телефонував додому, про війну майже нічого не розказував. Лише запевняв, що все у них добре, багато розпитував про сім’ю, цікавився новинами. Не люблять наші захисники говорити про війну, завжди спілкуються з рідними на мирні теми. Четвертого травня попередив по телефону, що якийсь час не буде зв’язку, бо переводять «на нуль». Коли їх виводили з позиції, несподівано розпочався потужний артобстріл. Пряме попадання міни. Діма загинув одразу. Це якраз був епіцентр обстрілу. Про страшну звістку батькові повідомив дімин побратим... Сталося це 4 травня поблизу селища Івані-вське, неподалік Бахмута. На 27-у році життя…

Кажуть: війна забирає найкращих. Може, й так. Хоча насправді війна забирає всіх поспіль, всіх, котрі трапляться під її гостру косу. І старших, вже досвідчених воїнів, і молодших. Вони приходять до війська, щоби перемагати. І повертаються… переможцями. І це правда . Їх називають героями, і це справді так: усі, хто був там, — герої. А герої — завжди переможці.

Роман КРАКАЛІЯ.