Українському місту Одесі — українські пам’ятники!

Зокрема, модераторка Катря Мусієнко поставила цікаве запитання: «А скільки ж є монументів видатним українцям в Одесі?». Відбулася мінідискусія, що вважати взагалі українським монументом. Членкиня ГО «Робимо вам нерви» Олена Хомут запитала мене про долю пам’ятників Богданові Хмельницькому.

На мою думку, це мають бути пам’ятники однозначно тим діячам, які визнавали себе українцями, були частиною українського етномовнокультурного руху, які відображають український контекст. Просто територіяльний принцип аж ніяк не працює. Як і натягування сови на глобус, як тепер часто буває у дивному бажанні збільшити кількість за рахунок втрати якості. Чужих нам не треба. Так, Віра Холодна (власне, Левченко) була українкою за походженням, але присвятила себе, як і, на жаль, купа інших українців, російській культурі. Отож па-м’ятник їй у центрі Одеси не можна віднести до українських.

Які ж пам’ятники є справді українськими? Іванові Франку на вул. Успенській; Тарасові Шевченку у парку його імені, на 16-й станції Фонтанської дороги у санаторії ДСНС, у селищі Шевченковому (Одесою важко назвати, але формально — так); Антонові Головатому на проспекті Українських героїв; Богданові Хмельницькому на початку вулиці його імені та Амвросію Бучмі на Одеській кіно-студії.

Проблема в тому, що «совкові» пам’ятники несуть у собі «совкову» ідеологію, викривлений образ Тараса Шевченка передусім. Та й загалом зведені у роки совєтської окупації, а тому їх можливість використання як українських символів вкрай сумнівна. Хоча пам’ятник Тарасові Шевченку у парку його імені, безумовно, став таким символом завдяки численним прикладам використання під час свят та акцій новітніх українців.

У роки незалежної Україні в Одесі зведені пам’ятники Івану Франку, Антону Головатому, Богдану Хмельницькому. Втім, як на мене, лише пам’ятник І. Франку має претендувати на символічне значення. Хоча пам’ятники А. Головатому та Б. Хмельницькому і встановлювалися українськими діячами в контексті українського національного руху і були покликані відобразити саме українську історію та її бачення, але ці історичні постаті є суперечливими, аби монументи на їх честь мали символічне позитивне значення. Тим більше такою є постать А. Бучми.

Отже, можна тільки погодитися з тезою Катрі Мусієнко про те, що наразі монументів українським діячам в Одесі катастрофічно мало, просто крапля, яка явно не відповідає гаслу «Одеса — українське місто».

Зате учні 6-го класу під час уроків з всесвітньої історії на тему Давнього Риму можуть надихнутися пам’ятником Спартаку, який стоїть у центрі Одеси. Якщо потрібен контекст, то встановили його біля стадіону, якому дали таке ж ім’я аж ніяк не шанувальники Давнього Риму та «видатного давньоримського спортсмена Спартака», а такі собі продовжувачі «совка» з його піснями про московський спортклуб «Спартак», що, своєю чергою, зобов’язаний назвою помилковим трактуванням «совковою» історико-пропагандистською «наукою» цього діяча як «борця за рабів, керівника революції рабів». Як і їхнє трактування Т. Шевченка, й не лише.

Над цим питанням зараз активно працює низка громадських діячів та організацій, зокрема «ODREAM» (голова Артем Карташов). Звісно, буде встановлений пам’ятник Лесі Українці, передусім, завдяки зусиллям депутатки Одеської міськради Ольги Квасницької. Але це все тільки початок шляху з демонтажу колоніального минулого та засівання одеської землі зернами української правдивої культури і пам’яті. Першочерговими завданнями вважаю встановлення монументів Романові Шухевичу, Всеволоду Змієнку, Іванові Луценку, Михайлові Омеляновичу-Павленку. Маємо насичувати Одесу як частину воюючої України мілітарним духом, втіленим у її провідниках.

Наприкінці дискусійної панелі Катря Мусієнко запитала, які три основні поради варто дати молоді. Я відповів:

1. Покладайтеся тільки на себе й ні на кого не нарікайте. Хочете щось змінити — почніть із себе.

2. Не йдіть на компроміс із власними бажаннями та совістю. Хоч це спочатку і може дати результат, але потім буде фрустрація.

3. Ніколи не виправдовуйтеся. Можете щось пояснити друзям, але на загал не слід ви-правдовуватися, бо це змінить вас на гірше й духовно послабить.

Жити за цими принципами дуже важко, але внутрішньо гарно та надихаюче.

Якщо до цих порад доєднається ширше коло, у підсумку матимемо й українські пам’ятники, й українську владу, й усе те, що забезпечить Одесі прекрасне майбутнє як справді українського міста, однієї з культурних українських столиць.

Олександр МУЗИЧКО,
доктор історичних наук.