Олімпіяз театрального Олімпу

На початку ХХ століття сім’я Добровольських перебралася до Києва, де батько отримав посаду білетера в оперному театрі. Тепер театральні мандрівки Олімпії почастішали, до того ж вона почала грати у театральному гуртку своєї гімназії. На одній із таких вистав дівчину побачила Марія Литвиненко (майбутня знаменита співачка Литвиненко—Вольгемут) і рекомендувала її як талановиту акторку керівниці Київської музично-драматичної школи імені М. Лисенка Марії Старицькій.

Невдовзі після закінчення школи Олімпія разом із групою юних ентузіастів театрального мистецтва влилася у «Молодий театр», який очолював Лесь Курбас. Цей колектив визначив шлях українського театру від етнографічно-побутового до європейського за формою і за суттю. Грала вона багато, причому в п’єсах різних жанрів — психологічній драмі, гротесковій комедії, феєричній казці тощо. Неодноразово ставала партнеркою самого Курбаса. В «Молодому театрі» захопилася ще й художнім читанням. Молодий Павло Тичина взагалі вважав, що саме Добровольська найкраще декламувала його вірші.

Під час гастролей у Проскурові Олімпія позна-йомилася зі своїм ровесником із Західної України Йосипом Гірняком. Невдовзі вони одружилися і склали одну з найталановитіших акторських пар за всю історію української сцени. Їхня спільна праця почалася у 1920 році у Театрі імені І. Франка. Однак цей колектив більше тяжів до побутового репертуару, тому Добровольська з Гірняком полишили його і з групою однодумців, серед яких був і Амбросій Бучма, заснували театр-студію у Черкасах.

У тому ж 1920-у побачили знамениту виставу Леся Курбаса «Гайдамаки», зачарувалися нею, й Добровольська познайомила Гірняка з Курбасом. Через два роки вони разом вступили до Четвертої експериментальної майстерні Мистецького об’єднання «Березіль», яка незабаром перетворилася на однойменний театр під керівництвом Курбаса. У майстерні вони стали провідними акторами. У 1926 році «Березіль» перебрався з Києва до Харкова, тодішньої української столиці, що фактично означало визнання колективу головним театром України. Актриса різнобічного амплуа, Олімпія Добровольська з успіхом виступала і в комедійних, і в драматичних ролях, грала у творах української та світової класики, а також у сучасних постановках та ревю на злобу дня.

Та щастя грати у передовому театрі було недовгим. У 1933-у Леся Курбаса звільнили з посади художнього керівника «Березоля», й почалася вакханалія звинувачень режисера у «націоналізмі», «формалізмі» та інших гріхах. Побоюючись за свою долю, проти Майстра виступили і деякі відомі актори. Гірняк був серед тієї меншості, яка відмовилася зрадити Вчителя. Через це у грудні 1933-го його заарештували, а в 1934-у за звинуваченням в участі у «націоналістичній терористичній організації» заслали у табори Карелії. Добровольська за згодою чоловіка поки що залишалася у Харкові, грала у тому ж театрі, тільки вже перейменованому на Український драматичний театр імені Т.Г. Шевченка.

У 1937 році Йосип Гірняк, порушивши умови заслання, таємно приїхав до Харкова. В результаті їх обох заарештовали і після чотиримісячного перебування в Харківській в’язниці вислали до села Чиб’ю Ухт-Печорського табору, що у Комі АРСР. До Чиб’ю Олімпія поїхала як вільнонаймана разом зі своєю тіткою, котра допомагала родині по господарству.

Як зазначив відомий український театрознавець Валерій Гайдабура, «виховна «психотерапія» Олімпії Остапівни в умовах каламутного театрального середовища концтабору значною мірою убезпечила життя її чоловіка. Олімпія Остапівна ціле-спрямовано вела пошуки репертуару, бралася за режисуру, викладала. На сцені, граючи провідні класичні ролі західного репертуару, була для трупи взірцем професіоналізму. Вона ж стала єдиною і такою необхідною персоною біля Гірняка, що мала право його критикувати, була контролем замислів і вчинків, акторської й режисерської майстерності, рівно як і мудрості художнього керівника».

За три з лишком роки праці подружжя у таборі Чиб’ю театр зіграв близько 60 драматичних, музично-драматичних та оперних вистав. Гірняк мав до кожної безпосередній стосунок — як актор, постановник і художній керівник, що відповідав за роботу інших режисерів. До цього варто додати велику кількість концертів, за програмою кожного з яких треба було пильно стежити, зважаючи на особливий цензурний нагляд.

У 1940-у подружжю дозволили повернутися в Україну. Вони пішли працювати до обласного пересувного театру в Черкасах. А через рік наказом Комітету в справах мистецтв їх скерували до Київського театру юного глядача, де Гірняк мав стати художнім керівником, а Добровольська — провідною акторкою. Але до роботи так і не приступили, оскільки у червні почалася війна. Під час примусової евакуації, скориставшись зупинкою у Харкові, вони свідомо втекли з вокзалу, бо небезпідставно побоювалися, що знову можуть опинитися у таборі. Місцеві друзі сховали їх до приходу німців. Утім, окупанти швидко розвіяли ілюзії щодо рекламованої ними «свободи творчості». Гидливе ставлення до людей неарійської крові змусило наших героїв після численних пригод улі-тку 1942-го перебратися до Львова, де вони увійшли до складу оперного театру.

У львівський період чітко окреслилися три напрямки діяльності Гірняка й Добровольської: акторська, режисерська та педагогічна. Крім театру, вони працювали наставниками у Львівській драматичній студії при Інституті народної творчості, який діяв у системі відділу культури й освіти Українського центрального комітету. Та воєнні події перегорнули і львівську сторінку подружжя.

Опинившись у Відні, Гірняк і Добровольська створили з молодими акторами Театр-студію, яка працювала до 1949 року. Там Олі-мпія почала власну режисерську діяльність, намагаючись, як і її чоловік, наслідувати творчі принципи Леся Курбаса. А навесні 1949-го вони виїхали до США, де взялися за створення українського репертуарного театру, але не знайшли підтримки меценатів. Актори, які змушені були працювати на різних роботах, щоб забезпечити собі прожиток, виснажувалися фізично, через що на репетиціях виникали конфлікти, які виснажували ще й морально. І хоча постановка Добровольською «Лісової пісні» Лесі Українки про-йшла з великим успіхом, у 1951-у колектив довелося розпустити. Митці ще спробували заснувати Український театр в Америці (УТА), однак зіштовхнулися з такими ж труднощами. Відтак зосередилися на створенні Театру слова та організації дитячого театру.

Олімпія Остапівна писала з цього приводу: «Коли ж я переконалась, що на чужині, на емі-грації немає можливости для існування постійного репертуарного театру, що всякі спроби у тій галузі розбивались, а люди, які бажали присвятитись рідній сцені, переконались, що вони не в стані перебороти всі ті труднощі, — я переключилась на працю серед наймолодших... я стараюсь прищепити їм любов... до рідного слова, до поезії корифеїв нашої літератури...».

Театр слова існував із 1956-го до 1964-го. Остання вистава відбулася на урочистому відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в Вашингтоні. Тим часом Добровольська створила власну школу художнього читання. У 1958-у вийшла платівка, де вона записала кілька народних казок. Ця платівка мала такий успіх, що наступного року її перевипустили.

Олімпія Остапівна Добровольська пішла із життя 2 лютого 1990 року в Нью-Йорку. У приватних бесідах вона зізнавалася, що дуже хотіла б побувати у місті свого дитинства. На жаль, не судилося.

Едуард АМЧИСЛАВСЬКИЙ,
Олександр ГАЛЯС.

НА СВІТЛИНІ:  Олімпія Добровольська і Йосип Гірняк.